Індикатори в голові — так назвав їх Шпіндель. Але було тут іще дещо. Образ світу й розуміння того, що ми взагалі не дивимося назовні. Наша свідомість сприймає лише модель, інтерпретацію реальності, що без упину оновлюється завдяки даним, які надходять через органи чуття. Що як вони відмовлять, а уражена пухлиною чи травмою модель не оновлюватиметься? Чи довго ми витріщатимемося на застарілий образ, переробляючи й пережовуючи старі дані у відчайдушному, підсвідомому й абсолютно щирому запереченні реальності? Чи скоро ми збагнемо, що світ, який бачимо, більше не відповідає тому світу, в якому ми живемо? Що ми сліпі?

Згідно з історіями хвороби часом на це потрібні місяці. А одній бідолашній жінці знадобився рік, ба навіть більше.

Марно вдаватися до логіки. Як можна побачити птаха, якщо немає вікна? Як вирішити, де закінчується видима половина світу, якщо не бачиш іншої половини, щоб зіставити їх? Якщо ти мертвий, то як можеш відчувати запах власного гниття? Якщо ти не існуєш, Амандо, що ж розмовляє з нами зараз?

Марно. Якщо ти страждаєш на синдром Котара чи одностороннє ігнорування, жодні аргументи не похитнуть твоєї певності. Потрапивши у полон до іншопланетного артефакту, ти зрозумієш, що «я» зникає, а реальність закінчується посередині. Зрозумієш це з такою самою непохитною впевненістю, з якою будь-яка людина відчуває розташування власних кінцівок, із беззаперечним усвідомленням, що не потребує підтвердження. І що проти такого переконання розум? Що логіка?

Їм немає місця всередині «Роршаха».

«Роршах» атакував під час шостого оберту.

— Воно розмовляє з нами, — заявила Джеймс. Її очі за лицьовим забралом були широко розплющені, вони сяяли, але не маніакальним вогнем. Краєм ока ми бачили, як нутрощі «Роршаха» навколо нас сочилися й корчилися; нам потрібно було докладати чималих зусиль, щоб ігнорувати ці ілюзії. Чужинні слова роїлися в стовбурі мого мозку, як дрібні тваринки, доки я намагався зосередитися на кільці пальцеподібних наростів, що стирчали зі стіни.

— Воно не розмовляє, — заперечив Шпіндель, що висів навпроти. — У тебе знову галюцинації.

Бейтс промовчала. Двоє піхотинців зависли посеред проходу, контролюючи три осі.

— Цього разу все інакше, — наполягала Джеймс. — Геометрія… Не така симетрична. Схожа на Фестський диск[79]. — Вона повільно повернулася, вказуючи на прохід. — Здається, там сильніше…

— Виклич Мішель, — запропонував Шпіндель. — Можливо, вона поверне тебе до тями.

Джеймс тихенько засміялася.

— Ніколи не занепадаєш духом? — вона налаштувала пістолет і рушила далі, в глибоку пітьму. — Так, тут воно значно сильніше. Тут є зміст, накладений на…

«Роршах» відрізав її зі швидкістю світла.

Я ніколи не бачив, аби щось рухалося настільки швидко. Не було звичного нам ледачого ворушіння перетинок, властивого мембранам «Роршаха», ні слабкого стиснення; діафрагма стулилася за мить. Раптово артерію просто перекрило за три метри матово-чорною мембраною, прикрашеною філігранною спіраллю.

І Банда Чотирьох опинилася по той бік.

Піхотинці гуртом кинулися туди, й повітря затріщало від лазерних променів. Бейтс кричала:

— За мною! Триматися стін!

Перекидаючись, як акробатка, вона опинилася у вільному просторі й захопила, вочевидь, важливу для неї тактичну висоту. Я притиснувся до стіни. Виблискуючи, повітря розтинали прожилки розжареної плазми. Краєм ока я помітив, як Шпіндель припав до протилежної стіни тунелю. Стіни заворушилися. Я бачив, як лазери виконують свою роботу; мембрана розпадалася від їхніх дотиків, наче згорілий папір. З обірваних країв здіймався чорний оліїстий дим і…

Увесь простір залило яскраве світло. Потік розтрісканого сяйва затопив артерію тисячею змінних кутів нахилу і відображень. Неначе ми опинилися у череві спрямованого на сонце калейдоскопа. Світло…

…гострий, наче голка, біль у боку та в лівій руці. Запах смаленого м’яса. Обірваний крик.

Сьюзан? Ти там, Сьюзан?

Ми заберемо тебе першою.

Світло навколо мене згасло. Рій мушок перед очима поєднався з хронічними напіввидіннями, які «Роршах» уже вклав мені в голову. Сирени дратівливо верещали в моєму шоломі — пробоїна! пробоїна! пробоїна! — аж доки розумна тканина скафандра не розм’якшилася й не заклеїла дірки. Щось нестерпно пекло у лівому боці. Я почувався так, наче на мені поставили тавро.

— Кітоне! Перевір Шпінделя!

Бейтс вимкнула лазери. Піхотинці перейшли до рукопашного бою з мембраною. Вогняними соплами й алмазними кігтями вони шматували якусь призматичну речовину, що тьмяно виблискувала під спаленою до чорноти шкірою.

Волокнистий відбивач, збагнув я. Він зупинив лазерні промені, обернувши їх на світлову шрапнель, і кинув її просто нам в обличчя. Розумно.

Але поверхня досі світилася, хоча лазери було вимкнено; розсіяне світло, нерівне й миготливе, просочувалося крізь дальню стіну бар’єра, доки роботи вперто пробивалися крізь найближчу. За мить мене осяяло: ліхтар Джеймс.

— Кітоне!

Так. Шпіндель.

Його лицьове забрало було неушкодженим. Лазер розплавив екран Фарадея, що вкривав кришталь, але скафандр уже встиг залатати крихітну дірочку. Залишилася інша, яка акуратно просвердлила його чоло. Очі біолога дивилися у нескінченність.

— Ну? — запитала Бейтс.

Вона, так само як і я, бачила життєві показники, але ж «Тезей» міг провести посмертну реконструкцію.

Якщо не було уражено мозок.

— Ні.

Виття свердел та шредерів змовкло; стало світліше. Я відвернувся від останків Шпінделя. Піхотинці пробили отвір у волокнистому шарі мембрани. Один із них проштовхнувся на інший бік.

У шумі почувся новий звук — виття загнаної тварини, пронизливе і жахливе. На мить мені здалося, що це «Роршах» знову щось нашіптує нам, а стіни немов стиснулися навколо мене.

— Джеймс? — крикнула Бейтс. — Джеймс!

Не Джеймс. До смерті налякана маленька дівчинка в тілі дорослої жінки, закутої у броньований скафандр.

Піхотинець підштовхнув до нас згорнуте клубочком тіло. Бейтс обережно взяла її на руки.

— Сьюзан? Повертайся, Сьюз. Ти у безпеці.

Піхотинці неспокійно кружляли навколо, роздивляючись навсібіч, і вдавали, що все під контролем. Бейтс зиркнула на мене:

— Візьми Ісаака, — а тоді повернулася до Джеймс: — Сьюзан?

— Н-ні, — дитяче пхинькання. Голос маленької дівчинки.

— Мішель? Це ти?

— Там щось було, — сказала дівчинка. — Воно схопило мене. Схопило мене за ногу.

— Забираємося звідси, — Бейтс потягла Банду коридором. Один піхотинець залишився на сторожі біля дірки, а інші пішли за людьми.

— Воно зникло, — м’яко казала Бейтс. — Зараз тут нічого немає. Бачиш?

— Його н-неможливо побачити, — прошепотіла Мішель. — Воно не-не-невидиме…

Ми відступали, мембрана зникла за поворотом. Дірка, пропалена в її центрі, дивилася на нас, як пошматована зіниця величезного незмигного ока. Доки вона лишалася в полі нашого зору, то зоставалася порожньою. Ніщо не пішло за нами. Ніщо з того, що ми могли б побачити. У мене в голові крутилася одна фраза для недолугої надгробної промови. Я запозичив її з підслуханої сповіді, але не міг викинути з голови, хоч як намагався.

Зрештою, Ісаак Шпіндель не дійшов до півфіналу.

Сьюзан Джеймс повернулася до нас дорогою нагору. А Ісаак Шпіндель — ні.

Ми мовчки пірнули в дезінфекційну кулю. Бейтс перша вилізла зі скафандра і потяглася до Шпінделя, але Банда зупинила її дотиком руки й похитала головою. Роздягаючи тіло, особистості змінювали одна одну. Сьюзан зняла шолом, наплічник і нагрудник. Дробар відшарував посріблену та вкриту свинцем плівку від коміра й до пальців ніг. Саша стягла комбінезон, лишивши бліду плоть голою і незахищеною. Лише рукавиць вони не чіпали. Їхні сенсори назавжди залишаться чутливими, а плоть усередині — назавжди задубілою. Незмигно з-під дірки в чолі потьмянілі очі Шпінделя дивилися на далекі квазари.