Шпіндель промовчав. Він якомога далі відсунув каву по ввігнутому столу. Рідина лишалася всередині кухлика — темне коло, абсолютно паралельне до обідка, але трішки нахилене до нас. Мені навіть здалося, що я можу зауважити крихітний вигин самої поверхні.

Джеймс прочистила горло.

— Не хочу відкидати твоїх побоювань, Ісааку, але ми ще не вичерпали дипломатичних заходів. Принаймні, вони готові розмовляти, хай і не так відверто, як нам хотілося б.

— Ну так, воно говорить, — сказав Шпіндель, не відриваючи погляду від нахиленої чашки. — Але не так, як ми.

— Звісно ж, ні. Є певні…

— Це не просто ухиляння від відповідей, він же часом мало не дисклектичний[63], ти помітила? І він плутається у займенниках.

— Зважаючи на те, що він вивчив нашу мову шляхом пасивного підслуховування, говорить він надзвичайно вільно. І з того, що я бачу, він ефективніший в обробці мовлення, ніж ми.

— Необхідно бути ефективним у мові, якщо маєш намір так ухилятися, ні?

— Якби вони були людьми, я б з тобою погодилася, — відповіла Джеймс. — Але те, що видається нам ухилянням чи облудою, можна просто пояснити покладанням на менші концептуальні одиниці.

— Концептуальні одиниці? — перепитала Бейтс, і я збагнув, що майор ніколи не використовувала субтитри, якщо могла обійтися без них.

Джеймс кивнула.

— Можливо, вони обробляють текст слово за словом замість того, щоб сприймати закінчене речення загалом. Що менші одиниці, то швидше їх можна трансформувати. У результаті це дає блискавичні семантичні рефлекси. А ось недолік полягає в тому, що стає складно підтримувати такий самий рівень логічної єдності, адже при перетасуванні втрачаються зв’язки у більших структурах.

— Оце так! — Шпіндель випростався, забувши про рідину й відцентрову силу.

— Я лише хочу сказати, що ми не обов’язково маємо справу з навмисним обманом. Істота, що аналізує інформацію на одному рівні, може не помічати недоречностей на іншому. Імовірно, вона навіть не знає про можливість доступу на той рівень.

— Це не все, що ти хочеш сказати.

— Ісааку, не можна застосовувати людські норми до при…

— А я все думав, куди ти хилиш. — Шпіндель занурився в транскрипції, а вже за мить висмикнув звідти уривок:

— Ти тестувала його! — весело вигукнув Шпіндель. Він прикусив губу, і його щелепа смикнулася. — Ти чекала на емоційну реакцію!

— То була просто ідея. Вона нічого не довела.

— То чи була різниця? У часі, потрібному на відповідь?

Джеймс завагалася, а тоді похитала головою.

— То була дурна ідея. Існує так багато змінних, що ми й гадки не маємо, як вони… Тобто вони ж прибульці…

— Класична патологія.

— Яка патологія? — запитав я.

— Це нічого не доводить, лиш те, що вони відрізняються від людських особин, — наполягала Джеймс. — І це не означає, що будь-хто з присутніх тут може дивитися на них з погордою.

Я спробував знову:

— Яка патологія?

Джеймс похитала головою. Шпіндель пояснив мені:

— Є такий синдром, можливо, ти навіть колись чув про нього. Балакуни, що схильні до абсурдного слововживання і часто суперечать самі собі. Жодної емоційної реакції.

— Ми ж говоримо не про людей, — тихо повторила Джеймс.

— Але якби говорили, — додав Шпіндель, — то назвали б «Роршах» клінічним соціопатом.

Сарасті мовчав протягом усієї розмови. Але тепер, коли слово зависло у повітрі, я зауважив, що всі стараються не дивитися на нього.

Звісно, ми всі знали, що Юкка Сарасті — соціопат. Просто більшість із нас не згадували про це в добропорядному товаристві.

Шпіндель ніколи не був аж настільки пристойним. Або, можливо, він просто розумів Сарасті; він міг дивитися крізь монстра і бачити організм, такий самий продукт природного відбору, як і людська плоть, яку той пожирав у далекому минулому. Така перспектива дивовижним чином втішала його. Він міг дивитися, як Сарасті за ним спостерігає, — і не здригатися.

— Мені шкода бідного сучого сина, — якось сказав він ще на тренуванні.

Дехто вважав би це абсурдним. Чоловік, який настільки тісно зрісся з машиною, що його власні рухові навички занепали через брак належного харчування і догляду; чоловік, що слухав через рентген та бачив у тінях ультразвуку, настільки зіпсований усілякими модифікаціями, що без сторонньої допомоги навіть не здатний відчути кінчики власних пальців, — і цей чоловік міг відчувати жалість до когось іще, не кажучи вже про хижака з інфрачервоними очима, створеного вбивати людей без жодного докору сумління?

— Не часто зустрінеш когось, хто співчував би соціопатам, — зауважив я.

— А варто було б. Ми принаймні, — він махнув рукою, і якийсь віддалений сенсорний кластер з іншого боку стимулятора загудів і повернувся — обираємо собі імплантати. А вампірам доводиться бути соціопатами. Вони надто схожі на свою здобич — багато систематиків навіть не вважають їх підвидом. Ти знав про це? Вони не надто далеко відійшли від нас, щоб досягнути повної репродуктивної ізоляції. Тож, можливо, це радше синдром, аніж раса. Просто купка вимушених канібалів з постійним набором дефектів.

— І як же це…

— Якщо єдине, що ти можеш їсти, — це представники твого власного виду, співчуття зникає першим. Для них психопатія — це не відхилення, втямив? Лише стратегія виживання. Але від вампірів у людей досі сипле морозом поза шкірою, тож ми заковуємо їх у ланцюги.

— Гадаєш, нам варто було виправити глюк з хрестами?

Усі знали, чому ми цього не зробили. Тільки дурень воскрешатиме почвару без запобіжників. У вампірів вони вбудовані: без антиевклідиків Сарасті мав би великі проблеми, щойно придивися б пильніше до чотирипанельної віконної рами.

Але Шпіндель похитав головою.

— Ми не могли виправити його. Точніше, могли, — уточнив він, — але ж глюк у зоровій зоні кори. І пов’язаний з їхнім омні-савантизмом. Виправ його — і вимкнеш їхні навички розпізнавання зразків. Навіщо тоді було взагалі їх оживляти?

— Я не знав цього.

— Ну, принаймні така офіційна версія, — він замовк на хвилинку і криво осміхнувся. — І знову ж таки, ми без особливих труднощів виправили вади у синтезі протокадерину[64], коли це було потрібно нам.

Я зиркнув на субтитри. Уважний до контексту, КонСенсус показав мені протокадерин ε-Υ — магічний білок мозку людини, який вампіри ніколи не могли синтезувати. Це та причина, чому вони за відсутності людської здобичі не переорієнтувалися на бородавочників та зебр, тож наше відкриття Прямого Кута визначило їхню долю.

— У будь-якому разі, мені здається, що він… якийсь пригнічений, — куточок Шпінделевого рота нервово смикнувся. — Самотній вовк у товаристві овець. Мабуть, ти теж почувався б пригніченим?

— Але їм не подобається товариство, — нагадав я. — Вампірів однієї статі краще взагалі не зводити разом — ну хіба що ти прийматимеш ставки на результат кривавого бенкету. Вони самотні мисливці і дуже ревно охороняють свою територію. Мінімально прийнятне співвідношення між хижаком і здобиччю — один до десяти, а ось людська здобич доволі рідко траплялася у плейстоцені, тож головною загрозою для їхнього виживання стала внутрішньовидова конкуренція. Природний відбір так і не навчив їх грати на одному полі.

Та моя думка зовсім не збентежила Шпінделя.