«Викинути білий прапор», — подумав я.

— Мабуть, ти дуже заклопотаний, — сказав він. — Я…

— Слухай, хочеш, зустрінемося? По-справжньому? Я вже давно не був у «КуБіті».

— Я б з радістю, Паличнику. На жаль, я в Манкої. Семінар-тренінг — кремсатиму жмуриків.

— Хочеш сказати, фізично?

— Передові дослідження. А я старомодний.

— Дуже шкода.

— Ну що ж, не затримуватиму тебе. Просто хотів, щоб ти знав…

— Дякую, — повторив я.

— Ну, ти зрозумів. Бувай, — мовив Роберт Паґліно. У цьому й полягала справжня причина його дзвінка.

Він не сподівався на ще один шанс поговорити.

Паґ дорікав мені за те, як усе закінчилося з Челсі. Все чесно. Я дорікав йому за те, як усе почалося.

Він зацікавився нейроекономікою почасти тому, що друг його дитинства просто в нього на очах перетворився на паличника. З тієї самої причини я зайнявся синтезом. Наші шляхи розійшлися, і ми не дуже часто бачилися в реалі. Однак і через два десятиліття після того, як я заради нього відлупцював гурт хлопців, Роберт Паґліно залишався моїм найщирішим і єдиним другом.

— Тобі потрібно по-справжньому зігрітися, — сказав він мені якось. — І я знаю одну леді, яка може дати добрячого жару.

— Думаю, це найгірше використання метафори в історії людського спілкування, — відповів я.

— Серйозно, Паличнику. Вона чудово тобі пасуватиме. Для балансу: трішки посуне тебе до звичної норми, розумієш?

— Ні, Паґу, не розумію. Хто вона? Ще один нейроекономіст?

— Нейрокосметолог, — підправив він.

— На них і досі є попит? — я ніяк не міг зрозуміти чому. Навіщо платити за зміни задля сумісності з «другою половиною», якщо саме поняття «другої половини» вийшло з моди?

— Невеликий, — визнав Паґ. — По суті, вона залишилася практично без роботи. Але, старий, усі інструменти при ній. Дуже тигмотактична[44]. Надає перевагу стосункам тет-а-тет і тілесним.

— Не знаю, Паґу. Звучить, як робота.

— Не твоя ж робота. З нею точно буде простіше, ніж з клятими переробленими, з якими ти маєш справу щодня. Вона розумна, сексуальна та тримає себе в прийнятних рамках — ну хіба що до тілесного контакту небайдужа. Це зовсім не відверте збочення, а просто утішний фетиш. У твоєму разі може навіть мати лікувальний ефект.

— Якби я потребував лікування, то звернувся б до лікаря.

— Цим вона також трішки займається.

— Справді? — мимоволі запитав я. — І успішно?

Він оглянув мене з ніг до голови.

— Не настільки успішно. Та й не в тому річ. Я просто подумав, що ви двоє могли б зійтися. Челсі — одна з тих небагатьох, кого б не відштовхнули твої інтимні проблеми.

— У наші дні у всіх інтимні проблеми, якщо ти цього не помітив. — Гадаю, він таки помітив: населення землі з кожним десятиліттям неухильно зменшувалося.

— Це був евфемізм. Я про твою відразу до контакту з людьми як такого.

— Назвати тебе людиною — вже евфемізм?

Він усміхнувся.

— То інша справа. Ми ж давно знайомі.

— Дякую, але ні.

— Надто пізно. Вона вже їде до місця вашої зустрічі.

— Зустрі… Ну ти й срака, Паґу.

— Найглибша.

Ось так я проти власної волі опинився на побаченні в лаундж-зоні готелю «Бет і ведмідь». З-під крісел та стільниць лилося приглушене розсіяне світло; того пообіддя кольори наближалися до довгих хвиль. Там прототипи могли вдавати, що бачать інфрачервоне світло.

Я також хвильку вдавав, оцінюючи жінку за столиком у кутку. Вона була довгоногою і розкішною. У ній мирно співіснували з півдюжини етносів, і жоден не домінував. Щось мерехтіло в неї на щоці: слабке смарагдове стакато на тлі червоного зсуву[45]. Волосся плавало ебеновою хмаринкою навколо її голови; наблизившись, я де-не-де помітив металеві відблиски всередині цього німбу — нитки електростатичного генератора, що підтримували ілюзію невагомості. За нормального освітлення її криваво-червона шкіра, поза сумнівом, набула б модної карамелевої барви безсоромних напівкровок.

Вона була привабливою — як і будь-хто інший за такого освітлення; що довша хвиля, то розмитіший фокус. Саме тому на траходромах і не ставлять флуоресцентних ламп.

«Ти не купишся на це», — сказав я сам до себе.

— Челсі, — відрекомендувалася вона. — Колишній нейрокосметолог, а тепер — паразит на тілі економіки завдяки генам і передовим технологіям.

Мізинець Челсі лежав на одному із вбудованих у стіл буферних підзарядників.

Блискітка на її щоці ліниво махнула осяйними крилами: біолюмінесцентне татуювання у вигляді метелика.

— Сірі, — у свою чергу, назвався я. — Синтезист-фрилансер, офіційний слуга генів і технологій, що перетворили тебе на паразита.

Помахом руки жінка вказала на порожнє місце. Я сів, оцінюючи інтерфейс переді мною та обмірковуючи найкращий спосіб швидкого, але дипломатичного розірвання контакту. Вигин плечей Челсі свідчив, що вона любила ілюмінаційні малюнки, але соромилася в цьому зізнатися. Її улюблений митець — Монаган. Вона вважала себе природною дівчиною, тому що весь час приймала хімічні лібідональні препарати, хоча синаптична корекція була б простішим рішенням проблеми. Вона насолоджувалася власними суперечностями: жінка, яка професійно займалася вправлянням думок, була переконана в тому, що телефонне спілкування вбиває людяність. Вона була від природи ніжною, але з народження боялася, що її відштовхнуть. Водночас Челсі вперто не хотіла, щоб ці риси ставали їй на заваді.

Дівчині сподобалося побачене в мені, але воно ж її і налякало.

Челсі вказала на мій край столу. Сенсорні панелі м’яко поблискували контрастним сапфіровим сяйвом на кривавому тлі — неначе розкидані відбитки пальців.

— А тут непогана наркота. Додаткова гідроксильна група чи щось схоже на те.

На мене не дуже діяли звичні нейростимулятори: вони розраховані на людей, в головах яких лишилося трохи більше мізків. Я про людське око торкнувся одного із сенсорів, але ледь відчув поколювання.

— Отже. Синтезист. Пояснюєш Незрозуміле Байдужим.

Я усміхнувся, наче за командою.

— Радше, наводжу мости над прірвою між людьми, що здійснюють наукові прориви, і тими, хто має з того прибутки.

Вона усміхнулася у відповідь.

— То як ти це робиш? Усі ці вдосконалені лобні долі й модифікації.. Тобто, якщо воно незрозуміле, то як же ти його розумієш?

— Трохи допомагає те, що все решта — так само незрозуміле. Справа досвіду. — Ось так. Це має трохи відштовхнути її.

Не вдалося. Вона подумала, що я жартую. Я бачив, як їй хочеться дізнатися більше, розпитати про мою роботу, а це могло привести до запитань про мене, що вело б до…

— Розкажи мені, як це, — м’яко сказав я, — перемонтовувати людські мізки, щоб заробити на життя.

Челсі скривилася; метелик на її щоці нервово махнув яскравими крильцями.

— Господи, ти кажеш це так, наче ми перетворюємо їх на зомбі чи щось таке. Йдеться про легку корекцію. Зміни смаків у музиці чи кулінарії, щоб збільшити сумісність партнерів. Усі зміни повністю оборотні.

— А ліками такого не досягнеш?

— Ні. Надто різняться варіанти розвитку мозку; наше втручання справді надзвичайно тонке. Та ми не завжди займаємося мікрохірургією і не смажимо синапси. Ти здивуєшся, дізнавшись, скільки змін можна здійснити неінвазивно. Можна запустити різноманітні каскади, просто програвши потрібні звуки у правильному порядку або ж показавши картини з необхідним балансом геометрії та емоцій.

— Це, мабуть, якась нова методика?

— Не зовсім. Ритм і музика спираються на однакові базові принципи. Ми просто перетворили мистецтво на науку.

— Так, але коли?

Напевно, в недавньому минулому. Років двадцять тому, не більше…

Раптом вона промовила, стишивши голос:

— Роберт розповідав мені про твою операцію. Щось на кшталт вірусної епілепсії, так? Коли ти ще був дитиною.