На столі виникли світлові скульптури. Сарасті міг би завантажити інформацію прямо в наші імплантати — уся нарада могла б пройти через КонСенсус, і не потрібно було б фізично збиратися в одному місці, — але якщо ти хочеш бути впевненим, що всі зосереджені, збирай їх разом.

Шпіндель змовницьки нахилився до мене.

— Може, наш кровопивця просто збуджується, коли бачить навколо стільки м’яса, га?

Якщо Сарасті й почув це, то не повів навіть бровою — я б помітив. Сховавши очі за скельцями чорних окулярів, він вказав на чорну середину дисплея.

— Об’єкт Оаса. Інфрачервоний еміттер[38], метанова група.

На дисплеї ми не побачили… нічого. Вочевидь, наше місце призначення — чорний диск, круглий провал серед зірок. Насправді ж та штука була важчою за десять Юпітерів і на двадцять відсотків ширшою в діаметрі. Вона перебувала просто перед нами: надто мала, щоб горіти, надто далека, щоб відбивати світло зірок, заважка для газового гіганта, залегка для коричневого карлика.

— Коли це з’явилося? — Бейтс так стисла в руці ґумовий м’ячик, що кісточки її пальців побіліли.

— У 2076 році під час мікрохвильового дослідження було зафіксовано пік рентгенівських променів. — «За шість років до Вогнепаду». — Його так ніколи і не вдалося підтвердити чи зафіксувати знову. Щось схоже на магнітний спалах карлика спектрального класу L, але тоді ми мали б побачити щось достатньо велике, здатне спровокувати такий ефект, а небо в тому напрямку лишалося темним. Міжнародний астрономічний союз назвав це статистичною похибкою.

Брови Шпінделя зійшлися докупи, наче дві закохані гусені.

— І що змінилося?

Сарасті ледь усміхнувся, не розтуляючи губ.

— Після Вогнепаду метабаза стала… доволі людною. Всі нервуються, шукають підказки. Після вибуху комети Бернса-Колфілда… — він клацнув язиком, — з’ясувалося, що спалах міг генеруватися субкарликовим об’єктом, якщо його магнітосфера достатньо розбурхана.

Бейтс:

— Розбурхана чим?

— Невідомо.

Доки Сарасті окреслював ситуацію, на столі накопичувалися шари статистичних даних: навіть попри чітко встановлений напрямок і увагу половини світу, об’єктові вдалося сховатися від усього, окрім найінтенсивнішого аналізу. Довелося накладати один на одного тисячі телескопічних знімків і пропускати їх через дюжину фільтрів, перш ніж щось вималювалося із статичних перешкод між триметровим діапазоном і межею ймовірності. Більшу частину шляху він навіть не був справжнім — просто гіпотетичним привидом, аж доки «Тезей» не опинився достатньо близько, щоб упіймати хвилеву функцію — квантову частку вагою як десять Юпітерів.

Земні картографи назвали її Великим Беном. Щойно «Тезей» проминув орбіту Сатурна, як Бен вигулькнув серед статистичних перешкод. Для будь-кого іншого таке відкриття було б марним: заскочений у дорозі новиною, корабель мав би вдосталь палива лише на те, щоб похмуро й довго повертатися додому. Але від «Тезея» до Сонця тягнулася довга, безкінечно тонка нитка, що постачала паливо, тож ми могли б розвернутися на всі 360 градусів. Доки ми спали, корабель змінив курс, а промінь «Ікара» стежив за нами, наче кіт за здобиччю, й живив нас на швидкості світла.

І ось ми прибули.

— А йдеться про ризиковану гру, — буркнув Шпіндель.

По той бік столу Бейтс різко махнула зап’ястям, і її м’ячик пролетів у мене над головою. Я почув, як він вдарився об палубу. («Не об палубу, — виправило щось у мені. — А об поручень».)

— Отже, можна припустити, що комета була спланованою пасткою.

Сарасті кивнув. М’ячик відрикошетив. Я бачив, як він пролетів угорі й на мить зник за хребтовим вузлом корабля, закручуючи якусь неймовірну, нелогічну параболічну петлю в слабкій гравітації барабана.

— Вони хотіли, щоб їм дали спокій.

Сарасті сплів пальці й повернувся обличчям до Бейтс.

— Такою буде ваша рекомендація?

Їй би хотілося, щоб так і було.

— Ні, сер. Я лише хотіла сказати, що для створення Бернса-Колфілда знадобилося багато ресурсів і зусиль. Хай би хто побудував цю комету, він високо цінує анонімність і має достатньо технологій, щоб її захистити.

М’ячик востаннє відрикошетив і, крутнувшись, повернувся до зали. Бейтс підскочила на сидінні (на мить злетівши вгору) — і ледве змогла його впіймати. В її рухах ще була незграбність новонародженої тварини: частково через Коріолісову силу, частково — унаслідок задубіння. Але за чотири години її результати значно поліпшилися. Решта людей ледь-ледь давали раду ходьбі.

— А може, для них це взагалі не становило проблеми? — замислився Шпіндель. — Може, це до біса просто.

— У такому разі вони ще розвиненіші, і байдуже, ксенофоби вони чи ні. Не хотілося б, щоб ми надміру поквапилися.

Сарасті повернувся до хитросплетіння графіків.

— Отже?

Бейтс кінчиками пальців схопила м’ячик.

— Сир отримує друга мишка. Нехай наша суперкрута розвідка в поясі Койпера провалилася, ми не мусимо пертися туди наосліп. Відправимо туди наших дронів по різних векторах. А від близького контакту — утримаймося, доки не дізнаємося, з дружніми істотами маємо справу, чи з ворожими.

Джеймс похитала головою.

— Якби вони були ворожими, то могли б нашпигувати Світляків антиматерією. Або надіслати замість шістдесяти тисяч об’єктів один, але великий. Сила удару нас би знищила.

— Світляки лише виявили первинну цікавість, — відказала Бейтс. — Хто знає, чи сподобалося їм побачене?

— А що як теорія оманного маневру — фігня?

Я обернувся, вражений. Ці слова злетіли з вуст Джеймс, але промовила їх Саша.

— Якщо хочеш лишатися в тіні, то не влаштовуватимеш довбаного феєрверка на півнеба, — продовжила вона. — Не потрібно ховатися, коли тебе ніхто не шукає. І ніхто не шукатиме тебе, якщо ти не привертатимеш нічиєї уваги і триматимешся в тіні. Якщо їм було просто цікаво, чом би нишком не заслати шпигунські камери?

— Існував би ризик викриття, — тихо зауважив вампір.

— Не хочу вас засмучувати, Юкко, але Світляки точно не намагалися сховатися…

Сарасті розкрив рота, але знову закрив його. Показавшись на мить за губами, виразно клацнули гострі зуби. Графіки на столі відбивалися в його окулярах: смуга хвилеподібних різнокольорових викривлень на місці очей.

Саша замовкла.

Сарасті вів далі.

— Вони проміняли хитрість на швидкість. Доки ви зреагуєте, вони вже здобудуть усе, що хотіли. — Він говорив спокійно та терпляче. Як добре вгодований хижак, що пояснює правила гри здобичі, яка і сама мала б їх знати: «Що довше я тебе вистежуватиму, то більше у тебе шансів втекти».

Але Саша вже зникла. Грані її свідомості розлетілися, наче зграя переляканих шпаків, і коли наступного разу вуста Сьюзан Джеймс розтулилися, говорила саме вона.

— Саша в курсі чинної парадигми, Юкко. Вона лише хвилюється, що та може виявитися хибною.

— Маєш іншу, кращу? — поцікавився Шпіндель. — Ще варіанти? З надійнішою гарантією?

— Не знаю, — зітхнула Джеймс. — Мабуть, ні. Тільки… дивно, що вони так старанно намагалися збити нас з пантелику. Я сподівалася, що вони просто… добре. — Вона розвела руками. — Можливо, й нічого страшного. Думаю, якщо ми правильно відрекомендуємося вони все одно захочуть поговорити. Може, нам варто бути трохи обережнішими…

Сарасті підвівся з крісла й навис над нами.

— Ми йдемо туди. Те, що ми знаємо на цю мить, свідчить про небажаність подальшої затримки.

Бейтс насупилася й запустила м’ячик по старій орбіті.

— Сер, наразі ми знаємо лише те, що перед нами — випромінювач Оаса. Нам навіть невідомо, чи там хтось є.

— Хтось є, — відказав Сарасті. — Вони чекають на нас.

На кілька секунд запала мовчанка. У тиші хруснули чиїсь суглоби.

— Гм… — почав Шпіндель.

Не озираючись, Сарасті простягнув руку й упіймав м’ячик Бейтс, що саме пролітав у повітрі.