На другому поверсі все ще світилося два вікна, але перший був темний. Я пересік галявину перед домом і пройшов до гаража. Кілька хвилин мені знадобилося на те, щоб відчинити замок, і ще кілька — щоб завести своє авто. На щастя, виїзд із гаража був похилий, тож я виїхав, не заводячи двигун. Поставив машину так, щоб можна було негайно рушити, і знову підійшов до парадного входу. Оглянувши замок, я з першого погляду зрозумів, що возитися з ним доведеться довгенько, тому спробував відчинити вікно. Мені вдалося підняти засув, відкрити вікно і проникнути в кабінет Едни Вілсон. Рухаючись обережно, я пройшов у хол і прислухався. Не почув жодного звуку, тож почав підніматися сходами. Досяг сходової клітки. Поки вагався, куди йти далі, двері в дальньому кінці коридору відчинилися. Я сховався за вигин сходів.

Коридором ішов Вулф. Поверх смокінга накинув блакитний шовковий халат. Із сигарою в роті він чвалав коридором — так, наче дуже втомився або важкі думи обсіли його. На мить мені навіть здалося, що він має намір спуститися сходами, і я вже розмірковував, як поясню свою присутність в його будинку о такій порі. Але на півдорозі він зупинився і постукав у двері. За мить в коридорі з’явилася Една Вілсон. Вона була в зеленому шовковому халатику. Щось впівголоса сказала Вулфу, і той сердито їй відповів. Його важке обличчя, здається, навіть почервоніло.

— Гаразд! — сказав він. — Якщо так...!

— Саме так! — гостро озвалася вона і зачинила двері у нього перед носом.

Вулф постояв ще трохи, бурмочучи щось собі під ніс, а потім повернувся до себе.

Я вичекав кілька хвилин і підійшов до дверей Едни. Узявся за ручку. На мій подив, двері легко піддалися. Я увійшов у велику, обставлену з показними розкошами кімнату, оздоблену в сріблясто-зелених тонах. Роззирнувшись довкола, я збагнув, що Едни тут немає. Двері наліво буди відчинені, і я пройшов туди. Саме в цю мить і з’явилась вона. Крізь нещільно запнутий халатик я узрів її білі стегна. Побачивши мене, вона автоматично звела руки до обличчя, і рот її округлився.

Лівою рукою я відірвав їй руки від обличчя, а правою навідліг ударив у щелепу. Вона повільно почала осідати на підлогу, однак я підхопив її та поклав на килим.

Постояв хвильку, роздивляючись дівчину. Без окулярів її обличчя було зворушливо беззахисним, як це зазвичай буває з короткозорими людьми, і щоби бути по-справжньому чарівною, їй не вистачало лише вмілого макіяжу. Мене вразило, наскільки окуляри спотворюють її зовнішність.

Побіжно оглянувши кімнату, я зауважив пару шовкових панчіх і, перевернувши Едну долілиць, зв’язав їй руки. Шовковий шарфик, перекинутий через спинку крісла, дозволив мені зв’язати їй ще й щиколотки. Переклавши її на спину, я дістав свого носовичка і я заткнув їй рота. Отоді підняв її — геть невагому, відчуваючи, як її кістки впиваються мені в тіло — і поніс до дверей.

Без подальших зволікань вийшов у коридор, спустився сходами і пройшов до виходу. Для того, щоб відчинити двері, змушений був покласти Едну на підлогу; потому знов узяв її на руки і побіг до місця, де полишив авто. Кинув її на переднє сидіння, а сам сів за кермо і завів двигун.

Вже за дванадцять хвилин шаленої їзди я був коло редакції. Зі скреготом гальм різко зупинився, і, пересвідчившись, що Една все ще непритомна, побіг до будівлі редакції. Постукав у двері приймальні.

На моє щастя, їх власноруч відчинив Реґ Фіппс. Я схопив його за руку.

— Ходімо, — квапливо сказав я. — Старкі викрав Одрі Шерідан!

Вже на вулиці, не давши змоги йому щось сказати, я підштовхнув його до машини.

— Поведете машину ви, — сказав я йому, а сам усівся на заднє сидіння.

Він мовчки витріщився на Едну Вілсон. І швидко рушив.

— Куди їдемо? — перепитав.

— Послухайте-но, Реґу, — сказав я, нахилившись вперед. — Ця мала — донька Старкі. Вона працює у Вулфа та робить для нього багато чого — і навіть за ним шпигує. Можливо, Старкі достатньо дорожить нею, щоб обміняти її на Одрі. Принаймні, я хочу спробувати це зробити. Чи знаєте ви якусь містину, де б ви могли потримати Вілсон, поки я вестиму перемовини зі Старкі?

— Я? — вражено перепитав Реґ. — Ну, знаєте, приятелю, це вже буде справжнє викрадення! А за нього дають чималенький строк. Мене навіть можуть засадити за ґрати!

— Не будьте дурнем! — гаркнув я. — З цими бандитами лише так і можна розмовляти! Ви ж не хочете, щоб Одрі залишилася в їхніх руках, чи не так?

— Гаразд, гаразд, — озвався він. — Я завжди був боягузом. Звісно ж, я можу її десь заховати. А як надовго?

— Можливо, на кілька годин, — пояснив я. — А, може, й на день-два.

— Я знаю хлопця, котрий тримає маленький готель на Норт-стріт, — сказав Реґ. — Він здасть мені кімнату без зайвих запитань.

— Добре, так і зробіть. А як той готель називається?

— «Фернбенк». Номер є в телефонній книзі. — Висадіть мене біля контори Старкі, а самі їдьте в готель. Сховайте її до того, як вона опритомніє, але, заради Бога, добре сховайте її! Я зателефоную вам, коли вона мені буде потрібна. Але не везіть її до мене, якщо я скажу, що вас погано чути. Можливо, Старкі мене схопить, тож я не хочу, щоб ви наробили помилок.

— Але ж ви не маєте наміру піти до нього сам, еге ж?

— В мене просто немає часу вчинити по-іншому. Хіба би ви подзвонили Летімеру, коли влаштуєтесь у готелі, і розказали йому, що затівається. Можливо, він і не захоче підставляти свою голову. Але якщо він згодний допомогти, мені він придасться.

— Дозвольте піти з вами, — благально сказав Реґ. — Добре зв’яжіть цю дамочку, і тоді...

— Ні, — сказав я. — Будьте з нею. Це наша козирна карта.

Реґ пригальмував.

— Кубло Старкі за квартал звідси. Внизу, на першому поверсі, більярдна; його кімнати на другому. Позаду будинку є зовнішні пожежні сходи. Так ви зможете дістатися до нього.

Під’їхавши до краю тротуару, Фіппс висадив мене.

— Дуже дякую, Реґу, — сказав я, поплескавши його по плечу. — Пильнуйте цю малу!

Я полишив його і пішов вулицею, поки не дійшов до наступного кварталу, а там звернув у темний провулок. Врешті дістався високої п’ятифутової загорожі, переліз через неї і сплигнув на порослу бур’янами ділянку землі позаду будинку, в якому мешкав Старкі.

Усі три поверхи були темні й жахаючі. Я безшумно підійшов до будинку, тримаючи револьвер у правій руці. Звівши очі, зміг неясно розгледіти проти неба кінець пожежної драбини.

Навпомацки пробирався уздовж стіни, аж поки не зауважив вільно звисаючий кінець драбини. Він був приблизно у чотирьох футах наді мною. Трохи відступивши убік, я спробував дострибнути до нього. З другої спроби це мені вдалося, і я вхопився пальцями за залізну перекладину. Пожежні сходи наблизилися до мене, неголосно скрипнувши.

Я подолав перший проліт і відпустив кінець сходів так, щоб він і далі вільно звисав. Потому продовжив підйом, аж поки не опинився на пласкому даху. У центрі його був засклений отвір, і крізь нього пробивалося яскраве світло.

Пересуваючись майже нечутно, я пройшов уперед і заглянув униз. За столом сидів Джефф Джордан у капелюсі набакир; стілець його нахилився у бік стіни. Він читав газету. З кутика рота в нього стирчала сигарета. В іншому кінці кімнати, на ліжку, лежала Одрі Шерідан. Руки її були підняті над головою, а зап’ястя прив’язані до билець ліжка. Щиколотки також були зав’язані мотузкою, що звисала в підніжжі койки. Здавалося, вона спала.

Я замислився над тим, скільки всього бандитів Старкі знаходилося в будівлі, і чи є в мене шанси дістати звідти Одрі живою.

Я опустився на коліна і великим пальцем легенько натиснув на перекриття заскленого даху. Воно майже не порухалося. Поки я грався із заскленим дахом, двері в приміщенні відчинилися, і зайшов Старкі.

Джефф відкинув газету і звівся на ноги. Криво посміхнувся Старкі, і вони обидва наблизилися до ліжка, на якому лежала Одрі. Джефф її струсонув, і вона безтямно глянула на нього, але, побачивши Старкі, спробувала сісти, намагаючись вивільнитися від пут.