Кремово-рожева вітальня милувала око і була розцвічена квітами в керамічних вазах. Приємний аромат лілій надавав кімнаті жіночності. Я поклав капелюха на диванчик з горіхового дерева і методично обшукав кімнату. Обшарив кожну шухляду, оглянув кожну поличку; відчинив кожну коробку й валізу і піддав усе скрупульозному аналізу. Обмацав кожен сантиметр одягу на предмет промовистих опуклостей або хрускоту паперу. Заглянув під килимки та меблі. Опустив жалюзі, щоб пересвідчитись, чи нічого в них не загорнуте. На кухні дослідив вміст каструль, горщиків та кухонного начиння. Дістався навіть зливного баку у туалеті і виглянув з вікна — чи не підвішене там, бува, щось. Систематично, сектор за сектором, оглянув усю квартиру, але не знайшов ані фотографій, ані носовичка Мері Дрейк.

Я не надто все розкидав, але трохи таки «наслідив». Стояв, споглядаючи все це, втомлений і пригнічений. Хоча мені не пощастило знайти потрібне, однак я зміг отримати уявлення про Одрі Шерідан за предметами, що її оточували. От узяти хоча б її одяг. Одяг жінки свідчить про її характер — а, особливо, її нижня білизна. Білизна Одрі Шерідан була спартанською в своїй простоті — жодного мережива, яскравих кольорів чи вигадливих вигинів. Все охайне й ретельно дібране. Одяг був функціональний і простий. Костюми хорошого крою, три-чотири пари фланелевих штанів різних кольорів, светри під шию, яскраві сорочки. Речі гарні та зі смаком підібрані.

Усю її косметику складали кольдкрем, кілька помад та парфуми з ароматом бузку. В квартирі було повно книг. Вони були навіть на кухні та у ванній кімнаті. В невеличкому кабінеті на столі край вікна стояла радіола з купою платівок на поличці поруч.

Одного погляду на бібліотеку і фонотеку було достатньо, аби переконатися, що Одрі Шерідан — жінка серйозна. Я завжди з пересторогою ставився до серйозних жінок — але вдумлива жінка, котра ще й примудрилася навчитися прийомам джиу-джитсу й яка ні на мить не завагалася, щоб викрасти речові докази у колеги-детектива — це все вкупі неабияк зачепило мою гордість.

Я запалив сигарету, кинув сірника в камін і глибоко затягнувся.

Вирішив, що час нам із Одрі Шерідан познайомитися особисто.

Востаннє поглянувши на пануючий безлад, я вийшов, зачинивши за собою двері.

В дальньому кінці світлого, просторого коридору знаходились двері, де золотом на склі було вигравірувано: «Агентство швидкого реагування».

Я повернув ручку й увійшов.

Кімната була маленька. Я відразу звернув увагу на два чепуристих віконця, запнутих кремовими сітчастими гардинами. Коло зеленкувато-яблучних стін стояли три крісла; на письмовому столі зі світлого дуба розкидані були примірники «Сетердей Івнінґ Пост», «Гарперс» та «Нью-Йоркер». Вази з квітами утворювали яскраві острівці по всій кімнаті, а пухнастий перський килим — достатньо товстий для того, щоб в ньому потонули мої щиколотки — прикривав підлогу. Як на приватне детективне агентство, то це було шикарно.

Щойно я отямився від першого потрясіння, як на мене вже чекав новий удар. Двері, що вели в кабінет шефа, розчахнулися і звідти вийшов... Джефф Джордан! У руці він тримав пістолет, направлений на мене. Дуло «пушки» чомусь видалося мені мало не тунелем.

— Боже ж мій! — промовив Джефф, вишкіривши свої жовті зуби. — Ви тільки погляньте, хто до нас завітав!

— О, яка радість! — парирував я. — Невже це справді Джефф? Ви таки всюдисущий!

Він помахав мені під носом пістолетом:

— Стули пельку, сучий сину — і ніколи не затівай те, що не в стані довести до кінця!

Я картинно підняв руки вгору.

— Кінокомпанія «Ворнер бразерз» відпочиває! — пафосно заявив я. — Хіба не можна обійтися без цього мелодраматизму?

Джефф гукнув крізь відчинені двері:

— Погляньте-но лише, хто до нас завітав!

Чоловічий голос роздратовано відповів:

— Хто там?

Голос був високий і пронизливий; це був той самий голос, котрий погрожував Діксонові по телефону.

— Детектив із Нью-Йорка, — гукнув Джефф, недобре мені посміхаючись.

— Приведи його сюди! — знову сказав тип із пронизливим голосом.

Джефф кивнув у бік дверей:

— Ну, ти — заходь!

— Зачекайте-то хвильку! — сказав я. — Взагалі-то я прийшов до міс Шерідан. Але якщо вона зайнята, я завітаю якось пізніше.

Джефф хихикнув.

— Вона й справді дуже зайнята, — зауважив він, — але хай тебе це не обходить. Обличчя його почервоніло:

— Ну ж бо, заходь, гнидо!

Я стенув плечима, і з піднятими руками зайшов у суміжне приміщення. Воно було значно більшим за попереднє. Ще один килим лежав на підлозі. Біля відчиненого вікна стояв добротний письмовий стіл з червоного дерева. Два зручних крісла, стелажі з документами та інше офісне умеблювання доповнювали обстановку. Однак в цій кімнаті й сліду не було від охайності попередньої. В ній наче ураган пронісся. Шухляди висунуті, вміст шаф для зберігання документів вивалено на підлогу, на підлозі повно паперів.

В кімнаті було троє — дівчина і два чоловіка.

Дівчина, звісно ж, була Одрі Шерідан. Я вже готовий був побіжно на неї глянути, але передумав. Натомість витріщився по-справжньому. Бо вона сиділа на стільці просто посеред кімнати. І руки її були прив’язані до спинки стільця. На мить це мені видалося несуттєвим, бо я зосередився на її зовнішності. Адже вона як особистість справді була варта уваги. Мала широкі плечі й вузькі стегна — типаж, який так любить малювати Варґас[5]. Великі блакитні очі обрамлені довгими шовковистими віями. Губи пухкі та яскраво-червоні. Волосся, руде з золотавим блиском, спадало на плечі важкими хвилястими кучерями. Якщо після такого опису ви все ще не можете її уявити, тоді пригадайте Джоан Кроуфорд[6] — і портрет буде повним.

На ній був блакитний кашеміровий светр, картатий синьо-білий піджак, блідо-блакитні штани та коричневі замшеві черевички.

За столом, якраз навпроти неї, сидів чоловік, поклавши ногу на стіл й обхопивши руками іншу. Другий чоловік стояв у дівчини за спиною, поклавши їй руки на плечі й уважно слідкуючи очима за рухами того, що за столом.

Я здогадався, що тип за столом — Рубі Старкі. З цікавістю на нього поглянув. Він був маленький. Дрібний, але жилавий. Обличчя мав рябе, очі чорні й непроникні, губи — тонкі. Одягнений у білий фланелевий костюм, білий крислатий капелюх, насунутий на одне око, що надавало йому хвацького й безтурботного вигляду. Але у виразі його обличчя нічого безтурботного не було.

Чоловік, котрий стояв позаду Одрі Шерідан, був того ж типу, що і Джефф Джордан — великий, тупий на вигляд, міцний і схожий на орангутанга.

— Сп’юек, — відрекомендував мене Джефф Джордан, кивнувши головою у мій бік.

— Чого вам треба? — запитав Старкі, дивлячись на мене холодним поглядом.

Я витримав цей погляд.

— Що тут відбувається? — запитав я. — Ви поки що не мер, Старкі. Тож краще облиште ці дурниці. Розв’яжіть її!

Джефф схопив мене за плечі і розвернув до себе. Я побачив його кулак, що звівся мало не від колін, і вчасно відхилився вправо. Почув свист, з яким його кулак пронісся повз моє вухо, і сам вдарив його в живіт. Коли Джефф подався вперед, я поцілив йому ще й в щелепу.

Пістолет вилетів йому з рук, і я метнувся, щоб перехопити зброю. Однак Старкі виявився моторнішим. Він зробив це зі швидкістю ящірки. Його рука вибила в мене пістолет, щойно я потягся до нього самого. Старкі спробував від мене ухилитися, але я вже був на ньому верхи. Поцілив йому в живіт, однією рукою обхопив талію, а іншою захопив ногу та жбурнув назустріч іншому головорізові, котрий мчав через усю кімнату до мене. Вони впали додолу, захоплюючи з собою ще й Одрі Шерідан на стільці. Уся трійця розтягнулася на підлозі.

Я ще не встиг зайнятися ними, як до мене вже наблизився Джефф Джордан. Обличчя мав червоне, а очі налиті кров’ю. Я ухилився від його нищівного удару, натомість поцілив у нього кулаком, але сам не уник удару між ребра, який добряче струсонув мене. Я позадкував, помітивши, що інший бандит звівся на ноги. Тепер обидва вони насувалися на мене. Я швиргонув стілець у Джеффа, отримав удар в плече від іншого типа і поцілив тому межи очі.