— Все життя мріяв стати приватним детективом, — сказав він довірливим тоном. — Це, певно, так цікаво!

Я витяг пачку «Лакі страйк» і витрусив на стіл кілька сигарет. Одну з них запропонував хлопцеві, а іншу взяв собі.

— Дякую! — сказав він, вставляючи сигарету в свої пухкі губи.

Запаливши, я відкинувся у кріслі.

— У тієї жіночки доволі згорьований вигляд, — зауважив я, кивнувши у бік сусіднього приміщення.

Молодик також кивнув.

— Вона працювала на нього шість років. Він був непоганий старий дивак — якщо пізнати його ближче.

Хлопчина обвів поглядом кабінет, немовби щось шукаючи, а потім спитав:

— То що ви хотіли?

— Ви той хлопець, про якого мені розповідав Діксон? Ну, той, хто висунув ідею з масовими вбивствами?

Він кивнув.

— Так, це справді я, — підтвердив із гордістю. — Також я казав старому дивакові, що це вдвічі збільшить наш наклад. Він і про це згадував?

— Так, — я випростав втомлені ноги. — Усе це було вигадане лише для того, щоби збільшити тираж?

— Я справді так казав, але й сам у це вірю.

— Як вас звати? — запитав я.

— Реґ Фіппс. Можливо, я й виглядаю дитиною, але працюю в газеті вже три роки.

— Отож, ви гадаєте, що всіх цих дівчат було вбито?

Він кивнув.

— Ясна річ! Це ж так хвилююче, правда? — очі його запалали. — Але я не можу вимислити, що він зробив із їхніми тілами.

— Він? Хто він?

Фіппс нахмурився.

— Вбивця, звісно ж!

— То це все — лише ваші припущення, чи не так? І ви не знаєте напевно, що це вбивства?

— Так, я не знаю напевно, що це вбивства, — повторив він мої слова, — але готовий присягтися, що так воно й є.

Я змінив тему.

— Облишмо це. То хто тепер буде редактором?

Обличчя його затьмарилося.

— Не я, — гірко зауважив він. — Шенкс не хоче дати мені шансу. Знову викопає якусь стару руїну...

— А ви могли б із нею впоратися?

— З цією газеткою? — він засміявся. — Ще б пак! Я міг би керувати нею навіть з наривом у вусі!

Я оповів йому, що, можливо, йому й не доведеться чекати нариву у вусі.

— Справді?

Обличчя його прояснилося, але потім він недовірливо хитнув головою.

— Я порадив Вулфові купити цю газетку, — відповів я. — Якщо Вулф її придбає — нема жодних причин, чому б вам не стати її редактором.

Він загасив сигарету і обережно поклав недопалок в жерстяну банку, повну недокурків.

— Тобто, вона перейде до відомого мені старигана, — пробурмотів він. Відставив банку убік і на мить замислився.

— Гадаю, це буде нелегко — працювати на Вулфа, — нарешті озвався він.

Я хитнув головою.

— Я за ним наглядатиму. Все, що мені треба знати — чи дійсно ви б змогли нею керувати, чи це просто пусті балачки.

— Я не жартую, — сказав він серйозним тоном. — Я й так все в ній робив. Діксон здійснював лише загальне керівництво. Але я й цим міг би зайнятися — або ж це міг робити сам Вулф.

Я буркнув щось у відповідь.

— А що робити з нею? — і я кивнув на двері.

— Вона тут не залишиться, — впевнено сказав Фіппс. — Я хотів би бачити на її місці когось, подібного до Джинджер Роджерс[2] чи Рити Гейворт[3] — Він перебрав в голові ще кілька імен знаменитостей і додав:

— Бетті Ґреббл[4] також підійшла б, але не думаю, що вона погодиться.

Я сказав, що будь-яка з них малоймовірна.

Він підтакнув, зітхаючи.

— Якщо Вулф заволодіє газетою, ми підірвемо це місто, — сказав я. — Переслідуватимемо Еслінгера та Старкі доти, доки не прицвяхуємо їх. Як вам таке?

Він захвилювався.

— Одного разу я вже присвятив передовицю Старкі. Діксон мало не зазнав нападу. Стаття так і не була надрукована. Гадаю, що Старкі і Мейсі — гідна парочка.

— Боюся, це їм не сподобається.

Він запустив замазані чорнилом руки в свою густу шевелюру.

— А що вони можуть вдіяти? Нам не слід їх боятися.

Він пильно на мене глянув і запитав:

— Чи таки слід?

— Вони вбили Діксона, — м’яко зауважив я.

Його великі карі очі широко розплющилися.

— У старого було спрацьоване серце, — сказав він. — Принаймні, так сказав лікар.

— Але ж ви не вірите всьому, що кажуть, чи не так?

Він відкинувся на спинку крісла, поклавши руки на стіл. Я помітив, що манжети його сорочки добряче потріпані.

— Ви не жартуєте?

— Хтось накинув мотузку на шию Діксона і забув її зняти. Його холоднокровно задушили, але Мейсі видає це за серцевий напад. Не знаю чому, але саме так воно й є.

Хлопчина глибоко зітхнув. Обличчя його зблідло, але вогник в очах не загас.

— Ви хочете сказати, що мене можуть вбити?

— А також мене і Вулфа. — Я дав йому ще одну сигарету.

Він обміркував почуте.

— Якщо ви можете цим займатися, то й я зможу, — нарешті озвався він.

Я підвівся.

— Чудово. Щойно Вулф повідомить мені, що купив газету, я негайно з вами зв’яжуся. А поки що будьте на місці і нікому нічого не кажіть. Особливо про Діксона.

Він провів мене до дверей.

— Ви справді думаєте, що Вулф дозволить мені...?

— Я його вмовлю, — пообіцяв я, а потім додав:

— Чи не підкажете, де я можу знайти Одрі Шерідан?

— В неї контора на Сінклер-стріт. Не пам’ятаю номер будинку, але це така велика будівля з підсвіченими театральними афішами на фасаді. Ви її не проминете.

— А де вона мешкає?

— На Лорел-стріт. Це багатоквартирний будинок. Він розташований на півдорозі до її контори — справа. Там ще є сад на даху, — і він зітхнув. — Сам би не відмовився там жити.

— Можливо, колись так і буде, — сказав я. — А поки що — до зустрічі!

— До зустрічі, — відповів він, а я вийшов у приймальню. Потім, згадавши дещо, повернувся.

— Чи говорить вам про щось ім’я Едни Вілсон?

Фіппс наморщив лоба.

— Щось знайоме, — потім швидко поглянув на мене. — А в чому річ? Це ж секретарка Вулфа, хіба ні?

Я кивнув.

— А з ким вона ще зустрічається?

— Ви це серйозно? Я гадав, що вона надто «домашня», щоб іще будь з ким зустрічатися.

— Вулф так не вважає.

— В його віці вибирати не доводиться.

— То в неї нікого більше немає?

— Ще є Блеклі. Я якось її з ним бачив, але він нічим не кращий за Вулфа. Старий, лисий, зморшкуватий і таке інше.

— А хто такий Блеклі?

— Прокурор округу. Він нічого собою не представляє. Ви ж не думаєте, що в цьому щось є, чи не так?

Я напружено розмірковував.

— В цьому? Що ви маєте на увазі?

Він стенув плечима.

— Ви постійно говорите якимись загадками. Хто для вас Една Віл сон?

— Послухайте-но, синку! — промовив я, поплескавши його по плечу. — В цій справі все — суцільна загадка!

Вийшовши на вулицю, я взяв таксі і звелів водієві відвезти мене на Лорел-стріт. Уже за дванадцять хвилин ми були там, і я сказав таксистові, щоб висадив мене за рогом, не доїжджаючи до будинку. Я знайшов будинок із садом на даху просто у центрі вулиці — по правий її бік. Це було прекрасне місце, і я подумки погодився із Фіппсом, що було б таки непогано тут пожити.

Зайшов у вестибюль і підійшов до консьєржки.

— Я до містера Селбі.

Дівчина нахмурилась.

— Тут нема ніякого містера Селбі!

Я оповів їй, що містер Селбі — мій давній друг, і я подолав дві сотні миль, щоб із ним побачитися, і що він мешкає саме тут. Зауважив, що якщо вона не знає всіх своїх мешканців, то краще б покликала свого шефа.

Вона показала мені перелік всіх пожильців, щоб я сам переконався в своїй неправоті. Одрі Шерідан жила в квартирі № 853. Тоді я сказав, що, напевно, таки помилився, вибачився і... чи не можу я скористатися внутрішнім телефоном? Вона показала, де знаходяться телефони, і я подякував їй.

Зателефонував у квартиру № 853, але ніхто не відповів. Телефони розміщувались поза зором дівчини, натомість ліфт був поруч. Я піднявся на восьмий поверх, пройшов довгим безлюдним коридором і підійшов до помешкання 853. Тихенько постукав, вичекав трохи, а тоді дістав з кишені ножичок. За півхвилини я вже був всередині.