Ґея та Ґеррі підвелися й подякували мільйонерові за гостинність.

Він якось дивно глянув на них, кивнув, а тоді увімкнув візок і в супроводі Гінденбурґа виїхав з тераси.

Коли він дістався до кабінету, то побачив, що Так уже чекає на нього.

— Дякую, Таку. Ці двоє вже почали мені набридати. Звісно, жінка приваблива, але вона — порожня маріонетка, — він заїхав за стіл. — За ними стежать?

— Так, сер.

— Добре. А як інші троє?

— Провідника вже нема. Феннел і Джонс — на балансуючій скелі, спостерігають у польовий бінокль. Вони підтримують з Едвардсом контакт по рації. Їхню розмову перехопили. Феннел прийде сам, а Джонс залишиться на місці. Едвардс вважає, що ми його підозрюємо і вживаємо заходів безпеки.

— Мудро з його боку. Гаразд, Таку, можете йти до свого бунгало. У мене є ще трохи справ, але я маю намір піти спати у звичний час. Решта персоналу також може йти.

Так завагався.

— Чи розумно це, сер?

— Тут лишаться вартові й Гінденбурґ. Так, усе гаразд, — Каленберґ замислено глянув на Така. — Тіштеся, що ви зовсім не будете причетні до цієї маленької справи. Добраніч.

— Добраніч, сер, — сказав Так і вийшов.

Каленберґ узявся читати гору папірців, що прибули післяобідньою повітряною доставкою.

Невдовзі по десятій у двері тихо постукали. Насупившись, мільйонер гукнув:

— Зайдіть.

Зайшов Кемоса.

— Що трапилося?

— Пане, один із садівників, Цвайд, помер.

Каленберґ підняв брови.

— Помер? Як це трапилося? Нещасний випадок?

— Не знаю, пане. Він скаржився на головний біль та біль у м’язах. Оскільки скаржився постійно, ніхто на це не зважав. Потім він сказав, що йому горло пече вогнем. А кілька хвилин потому — впав і помер.

— Неймовірно. Поховай його, Кемосо. Наважуся припустити, що його дружина буде задоволена. Невелика втрата.

Кемоса глянув на свого господаря, а тоді кивнув.

— Буде зроблено, пане, — старий вийшов, тихо зачинивши за собою двері.

Каленберґ відкинувся на візку. На його вустах заграла легка посмішка, надаючи обличчю каліки особливо зловісного вигляду.

Отже, перстень Борджіа — смертоносний.

Коли Ґея та Ґеррі повернулися до своїх кімнат, то побачили, що всі вікна й двері, які вели на терасу, — зачинено. Натомість увімкнено кондиціонер.

Ґеррі відразу ж підійшов до дверей і спробував їх відчинити, однак ті були міцно замкнені, а ключ — прибрано. Коли молодик спробував відчинити одне з вікон, то з’ясував, що й воно не рухається.

— Заблоковано на ніч, — сказав він, чухаючи потилицю. — Трясця, як же тепер Феннел потрапить усередину?

— Я ще раніше вважала, що ти надміру оптимістичний. Невже ти справді вірив, що вони лишать усе відчиненим уночі? — запитала Ґея, сідаючи на бильце м’якого крісла. — Що ти тепер збираєшся робити?

— Попередити Феннела. Потрапити всередину — його справа. Можливо, він зможе дати замкові раду, — Ґеррі поглянув на свій годинник, який показував двадцять другу. Чоловік сів і зиркнув на Ґею. — Доведеться зачекати ще годину. Ну, і що ти думаєш про Каленберґа?

Ґея скривилася.

— Він мені не сподобався. По-моєму, йому було зі мною нудно, а чоловік, що вважає мене нудною, навряд чи має шанси стати моїм улюбленцем, — вона засміялась. — А яке враження склалося в тебе?

— Він небезпечний, — розсудливо відповів Ґеррі. — Скажу навіть більше. Мене охопило відчуття, що він не зовсім здоровий. Я досі вважаю, що ми потрапили в пастку. Але якщо вже ми тут, то було б надто безглуздо не спробувати забрати перстень. Цікаво, чи брехав він, коли казав, що території не патрулюються вночі. Треба попередити Феннела, щоб він був обережним на підході.

— Ти вважаєш, що господар не зовсім здоровий... Що ти маєш на увазі?

— Є щось у його очах... Не кажу, що він божевільний, але точно — нестабільний.

— Я впевнена, що то лише твої враження, Ґеррі. Не вірю, що він дозволив би нам побачити музей, якби справді підозрював нас. Гадаю, його гнітить думка про власне каліцтво, і його відчуженість спровокована саме цим... Зрештою, йому може бути просто боляче.

— Може, ти й маєш рацію, — знизав плечима Ґеррі. — Але вся ця історія видається мені надміру простою.

— Ти плануєш перевіряти ліфт?

— Звісно. Якщо він не працює, я й гадки не маю, як ми дістанемося до дверей музею. Зачекаю півгодини, а потім піду й перевірю, — він підвівся, підійшов до дверей і прочинив їх. Оглянув порожній коридор. Світло лишалося увімкненим, й удалині виднівся кінець коридору — подвійні двері. — Нікого не видно, — Ґеррі повернувся до вітальні, зачинивши двері. — Та це лиш хитрий обман: якщо Джуліо чи хтось зі служників вийде з якоїсь кімнати, доки я перебуватиму в коридорі, мене спіймають. Там і муха не пролетить непомітно.

— Ти завжди можеш сказати, що ходиш уві сні.

Ґеррі насупився.

— Хотілося б, аби ти ставилася до справи серйозніше. Здається, ти не розумієш, що коли нас спіймають, ми опинимося в дуже неприємній ситуації.

— Пропоную цим перейматися, тільки коли таке трапиться.

Ґеррі несподівано усміхнувся.

— Мабуть, ти маєш рацію. Іди сюди, я тебе поцілую.

Вона похитала головою.

— Не зараз... Ми працюємо.

Він завагався, а тоді запалив цигарку і сів.

— Якщо нам усе вдасться, що ти робитимеш з грішми, Ґеє? — запитав він.

— Збережу їх. Я зберігаю всі свої гроші, поклавши їх у швейцарський банк під шість відсотків річних. Скоро матиму непоганий прибуток, і тоді Шаліку доведеться шукати іншу рабиню.

— Він тобі не подобається?

— А кому б він сподобався? Він корисний, але не більше. Ну а ти, що ти робитимеш зі своєю часткою?

— Вивчатиму електроніку, — відповів одразу Ґеррі. — Мені завжди хотілося мати освіту, але досі не випадало нагоди її здобути. З грішми Шаліка я вивчуся, а тоді знайду собі роботу з пристойною платнею. У царині електроніки є багато можливостей.

— Ти мене дивуєш — не схожий на книголюба. Плануєш одружуватися?

— Так, але не раніше, ніж отримаю диплом. А тоді одружуся.

— А дівчину вже обрав?

Він усміхнувся до неї.

— Гадаю, так.

— Хто вона?

— Ти її не знаєш... Просто дівчина. Ми добре ладнаємо.

— А я подумала, що ти назвеш мене.

Він розсміявся.

— Ти б у будь-якому разі відповіла «ні».

Тепер усміхнулася Ґея.

— Саме так. Мені б не хотілося виходити заміж за інженера-електроніка. Я вийду лише за чоловіка, який має різносторонні захоплення, живе на широку ногу та й узагалі багатий.

— Знаю. Саме тому я обираю Тоні.

— Це так її звати?

Ґеррі кивнув.

— Зичу тобі успіху, Ґеррі, й сподіваюся, що ти будеш із нею щасливим.

— Дякую. Сподіваюся, ти також будеш щасливою. Але не прив’язуйся так до грошей.

Ґея замислилася.

— Життя без них може бути складним.

— Так, — пілот загасив цигарку й поглянув на стелю. — Звісно, їх має бути вдосталь, але все це... — він вказав на розкішно вмебльовану кімнату. — У цьому нема необхідності.

— Для мене — є.

— Ось у цьому й полягає різниця між нами, — він зиркнув на годинник. — Вважаю, саме пора глянути на ліфт.

Ґея звелася на ноги.

— Я піду з тобою. Якщо ми на когось натрапимо, можна буде сказати, що нам захотілося погуляти в саду, а оскільки не змогли вийти через терасу, то вирішили спробувати головний вхід.

— Трішки надумано, але має спрацювати. Ходімо.

Вони мовчки вийшли у довгий коридор, спинилися, щоби прислухатися, але, не почувши нічого, швидко рушили вперед, проминули головний вхід і попрямували до таємного ліфта. Ґеррі підійшов до карниза і, помацавши під ним, натрапив на кнопку, яку й натиснув. Стіна відсунулася. Вони перезирнулися. Жестом порадивши Ґеї лишатися на місці, Ґеррі підійшов до дверей ліфта, які безшумно розчахнулися. Він зайшов до клітки, натиснув спершу червону кнопку, яка, за словами Така, вимикала сигналізацію, а тоді — зелену. Двері зачинилися, й ліфт спустився. Сягнувши підземного рівня, Ґеррі знову натиснув на зелену кнопку, щоб піднятися. Він вийшов у коридор і зачинив відсувну стіну.