Привиди часто навідували Феннела. Він продовжував переконувати себе, що мерцям нема місця в його житті, але примари наполегливо повертались у його пам’ять. У такі миті сексуального невдоволення, коли він залишався на самоті, злодіяння з минулого лізли у сьогодення.

Але третє вбивство переслідувало Феннела наполегливіше, ніж інші два. Заможний єгиптянин найняв Лью, щоб відчинити сейф комерсанта, якому цей єгиптянин дав акції як гарантію на велику позику. Феннел зрозумів, що ті акції — фальшиві. Оскільки клієнта могли будь-якої миті викрити, робота була терміновою.

Феннел досить легко потрапив до розкішного будинку і вмостився перед сейфом, аби відчинити його. Годинник показував 2:45, тож уся родина спала.

То був старомодний сейф, і Лью важко давалася його робота. Коли дверцята сейфа нарешті піддались, інструменти злодія розсипались, а двері до кімнати, де він перебував, відчинилися.

Феннел вимкнув ліхтар, схопив невеликий сталевий лом, з яким працював, і обернувся.

У дверях постав темний силует, а потім спалахнуло світло.

Перед Феннелом стояла дівчинка у нічній сорочці й халатику. Вона була маленькою, темноволосою, з великими чорними очима й шкірою оливкового кольору. На вигляд мала не більше десяти років — а насправді лише дев’ять. Вона із жахом витріщалася на Феннела, а її рот уже розкрився, аби закричати. Зробивши два стрибки, Феннел опинився біля дитини й ударив її по голові сталевим ломом.

У мить паніки він убив її, не вагаючись. Бандит чудово знав, що завдає смертельного удару. Вона побачила Лью, тож якби він тільки оглушив її, дівчинка могла б описати його зовнішність поліціянтам.

Він витягнув акції з сейфа, зібрав інструменти й утік. Тільки шмигнувши в машину й побачивши кров на руці, Феннел сповна усвідомив скоєне.

Ті величезні перелякані темні очі часто являлися йому в снах. Наступного дня із газет він дізнався, що дитина була глухонімою. Лью переконував себе, що вона все одно мусила померти, але навіть у ліжку, на самоті, не міг викинути з пам’яті образу дитини в нічній сорочці та виразу абсолютного жаху на її обличчі.

Феннел лежав і дивився на стелю, розмальовану червоними та синіми відблисками реклами через дорогу, а тоді поринув у тривожний сон.

Макс Каленберґ завжди прокидався о п’ятій ранку, неначе в його голові було встановлено будильник. Сім годин він спав як убитий — жодні сни не хвилювали його. А потім чоловік розплющував очі, аби помилуватися світанком над прекрасною гірською грядою, що простягалася за великим венеціанським вікном навпроти ліжка.

То було величезне ліжко на підвищенні. Різьблене узголів’я задраповане шовком лимонної барви. Недалеко від руки власника було вмонтовано в мореному дубі панель керування. Кожна кнопка відповідала за певний аспект його пробудження. Червона — відсувала і засувала лимонні штори на вікнах. Жовта — опускала ліжко на рівень підлоги, щоби власник міг пересісти в інвалідний візок з електричним двигуном. Синя — відчиняла люк біля ліжка, через який вигулькувала таця із кавою. Чорна кнопка автоматично наповнювала ванну водою потрібної температури.

Зелена — вмикала монітор на іншому боці ліжка й давала змогу встановити прямий зв’язок з однією із секретарок.

Макс Каленберґ прокинувся й натиснув на червону кнопку. Штори розсунулись, і він поглянув на небо. Зауваживши рух хмар, подумав, що дощ не за горами. Макс натиснув на схований у головах ліжка вмикач розсіяного світла й знову доторкнувся до червоної кнопки. Коли він розташувався вище на ліжку, прочинився люк. Біля чоловіка виринула таця зі срібним кавником, глечиком молока, цукорницею, чашкою і тарілочкою.

Лежачи на велетенському ліжку, Макс Каленберґ скидався на привабливу кінозірку. Волосся він повністю голив. У нього були широко посаджені синьо-сірі очі, скульптурний ніс і великий, не звиклий до усмішок рот із тонкою верхньою губою. Чоловік завжди спав без одягу, а піднімаючись, оголював засмаглий, неймовірно розвинений тулуб.

Він випив каву, запалив цигарку, а тоді натиснув на зелену кнопку, щоби зв’язатися з однією із секретарок. Екран увімкнувся — і Макс побачив, як Мія, індійська дівчина, що зранку була на зміні, потягнулася за олівцем та блокнотом. Йому приємно було на неї дивитися. Він любив красивих жінок, тому наймав лише тих, які тішили його око. Темне обличчя дівчини було дуже привабливим. Мія не бачила Макса, проте дивилася просто на нього великими очима. Дівчина мовила:

— Доброго ранку, сер.

Уважно розглядаючи її, Каленберґ сказав:

— Доброго ранку, Міє. Пошта прибула?

— Її уже сортують, сер.

— Я буду готовий диктувати за годину. Поки що поснідай, — і господар вимкнув монітор. Тоді натиснув на чорну кнопку, що мала наповнити його ванну, опустив ліжко на рівень підлоги і відкинув простирадло.

Тієї миті з розкішного привабливого атлета Каленберґ перетворився на гротескну потвору. Ніхто, крім матері та лікаря, ніколи не бачив його ніг. Вони так і не виросли з миті його народження. Порівняно з чудово розвиненим тулубом ноги скидалися на два моторошні цурпалки, нездатні підтримувати його вагу. Макс їх ненавидів з гіркотою й огидою, які не тільки зіпсували йому життя, а й суттєво порушили психіку.

Нікому не було дозволено заходити в спальню, доки господар був там. Тільки коли Макс уже одягався й сідав у крісло, прикриваючи ноги пристібною ковдрою, він почувався захищеним від цікавих очей.

А зараз він умостився на інвалідний візок і поїхав до просторої ванної.

Годину потому, помившись і поголившись, Макс ретельно потренувався в чудово обладнаному спортзалі біля ванної. Обгорнувши нижню частину тіла бавовняною стегновою пов’язкою, він одягнув білу сорочку, причепив до крісла ковдру і поїхав уздовж довгого коридору до свого кабінету.

Йому назустріч вийшов дорослий гепард. Це був Гінденбурґ, постійний Каленберґів супутник. Багатій зупинив візок і зачекав, доки величезний кіт підійде до нього. Тоді почухав його густе хутро. Від дотиків господаря гепард видав глибокий горловий звук. Погравшись з улюбленцем, Каленберґ поїхав далі, а Гінденбурґ побіг слідом. Доїхавши до подвійних дверей, які відчинялись автоматично, він потрапив усередину кабінету.

Просторий кабінет Каленберґа прикрашало вікно, що простягалося вздовж усієї бічної стіни.

Сидячи за столом, Макс міг постійно милуватися своїми галявинами, квітниками і далекими джунглями. Хвилясті трави вкривали пагорби, поцятковані рондавелями[15] його зулусів, аж до Драконових гір.

На столі лежала пошта, маркована кольоровими наклейками, що позначали рівень пріоритетності.

Перш ніж піти спати, він зробив нотатки щодо різноманітних справ, які потребували його уваги. Чоловік натиснув зелену кнопку на столі, увімкнув монітор і, побачивши за столом Мію, почав надиктовувати.

За годину він дав лад учорашнім нотаткам.

— Міє, це все. Хо-Лю там?

— Вона уже чекає, сер.

— Я звернуся до неї за півгодини, — сказав Макс і вимкнув монітор.

Каленберґ хутко проглянув пошту — п’ятдесят листів, — прийняв блискавичні рішення, що збільшать на трохи і так пристойний капітал, і знову увімкнув монітор.

Тепер за столом сиділа та спокійно чекала схожа на квітку в’єтнамська дівчина. Макс привітався з нею і почав диктувати.

До десятої ранку він уже розчистив стіл. Кілька секунд посидів розслаблено, попестив пальцями голову Гінденбурґа, а тоді увімкнув інтерком і мовив:

— Зайдіть, будь ласка.

Мить — і двері вже прочинилися.

Замкнувши їх за собою, до кімнати ступив Джуліо Так, особистий помічник Каленберґа. Він підійшов до столу.

Джуліо Так був високим худорлявим чоловіком. Копиця блискучого чорного волосся ще більше підкреслювала смертельну блідість його шкіри. Глибоко посаджені чорні очі гарячково блищали на схожому до черепа обличчі. Син італійки та чеха, Джуліо ще дитиною продемонстрував хист до цифр. Згодом отримав посаду в швейцарському банку і швидко проявив себе як фінансовий геній. Коли Каленберґ запитав одного з керівників банку, чи не знає він чоловіка, гідного бути його особистим асистентом, той без вагань порадив Така.