Шалік натиснув кнопку на столі.

Настала тривала пауза. Нарешті двері позаду Шаліка прочинились — і найчуттєвіша, найпрекрасніша жінка з усіх, кого бачили троє чоловіків, повільно увійшла до кімнати й зупинилася біля Шалікового столу.

Років з десять тому Армо Шалік, стомившись від свого скромного способу життя, подав невеличке оголошення в єгипетську газету, що готовий за належний гонорар виконати будь-яке складне доручення. Відповідь він отримав лише одну, але і цього було досить, оскільки клієнтом був арабський принц, який хотів отримати конфіденційну інформацію стосовно угоди його конкурента з американською нафтовою компанією. Скориставшись грошима принца і власною кебетою, Шалік роздобув потрібні дані. Угода збагатила його на десять тисяч доларів. Сума була порівняно скромною, але до неї додавалася вдячність принца, який відтоді усім радив звертатися до Шаліка, якщо у них були якісь труднощі чи потреба дізнатися приховану інформацію.

За наступний рік, накопичивши певний капітал, Шалік переїхав до Лондона. Він мав невеличкий список кількох надзвичайно багатих клієнтів, які продовжували звертатися до нього. Гроші, звісно ж, не були самоціллю. Розцінки Шаліка постійно підвищувались, і то доволі різко, але він завжди виконував зобов’язання. Серед його клієнтів були техаські нафтові мільйонери, чотири арабські принци, дві надзвичайно багаті панянки з Америки, грецький заправило в галузі судноторгівлі й низка британських, французьких та німецьких фабрикантів.

Шалік часто примовляв: «Усе можливо, коли є мозок і купа грошей». Відтак він робив паузу і пильно дивився на клієнта. «Ви постачатимете гроші... А я мозок».

Армо Шалік процвітав. Спершу він розмірковував, чи потрібен йому постійний штат підлеглих, але вирішив, що це економічно недоцільно. А Шалік ніколи не марнував ані дайму[5]. Якби він платив групі експертів, то виходило б, що половина з них більшість часу проїдає його гроші й нічого не робить. Шалік вирішив наймати чоловіків і жінок тільки тоді, коли для них буде робота. Він знайшов не надто прискіпливе детективне агентство, що було готове, не ставлячи зайвих питань, як радити потенційних працівників, так і повідомляти інтимні подробиці їхнього минулого. Саме так Шалік знайшов Лью Феннела, Кеннеді Джонса та Ґеррі Едвардса.

Постійний штат у нього був маленьким: Наталі Норман — секретарка та персональний помічник і Джордж Шерборн — особистий секретар і камердинер.

Однак скоро Шалік виявив, що доручення ставали все складнішими й дедалі прибутковішими, а отже, йому потрібна була жінка, яка вміла б працювати разом із ним і для нього: жінка з надзвичайними талантами та надзвичайною вродою. Така панянка була б для нього кориснішою за дюжину експертів-чоловіків. Протягом останніх років він найняв кількох жінок, аби вони працювали з його експертами, але найчастіше ці пані просто підводили: або у найвідповідальнішу мить втрачали контроль, або закохувались у тих, кого мали звабити. Шалік лише скаженів через це.

Тому вирішив знайти жінку, яка могла б стати його ідеальним зв’язківцем. Вона мала бути красивою, граційною, талановитою і готовою присвятити всю себе роботі.

Шалік активно подорожував і, відвідуючи головні міста світу, постійно вишукував потрібну жінку. Йому пощастило знайти кількох гідних кандидаток, але після розмови виявлялося, що або вони і чути не хочуть про його пропозицію, або це просто красиві дурепи. Через шість місяців Шалік був у відчаї, раз по раз питаючи себе, а чи не задер планку надто високо.

Якось він отримав лист від однієї багатої та розбещеної клієнтки з Токіо, яка просила купити їй пальто з леопардових шкур, норковий палантин і каракулеву шубу для вечірніх прийомів. Шалік мав забрати це все у Фінна Ларсона, копенгагенського хутровика, у якого були записані дані про її розміри і який точно знав, чого пані хоче.

Шалік щороку отримував од цієї жінки 21 000 доларів попереднього гонорару та 15 відсотків від кожної її покупки. Крім того, Армо тоді дуже потрібна була коротка відпустка, тому він радо погодився.

Наталі Норман зателефонувала Фінну Ларсону в Копенгаген, повідомила про візит Шаліка і сказала, що їй потрібно. Шаліку вона переповіла, що в «Англітері» мають провести ленч для кількох особливих клієнтів Ларсона, де моделі продемонструють його найкращі хутра, а гості поласують смачними данськими стравами. Пан Ларсон дуже зрадів би, якби містер Шалік прийшов.

Шалік прибув до готелю наступного ж дня і завітав до приватного номера, який Ларсон завжди бронював для своїх вишуканих ленчів. Господар — лисуватий, міцно збитий данець — потиснув руку гостю, провів його до столу і поквапився геть — вітати іншого клієнта.

Поки Шалік їв, дівчата дефілювали у чудових хутрах Ларсона.

Коли до кімнати впливла модель у неймовірному леопардовому пальті, єгиптянин мало не закляк. Через шість місяців пошуків Шалік нарешті знайшов свій ідеал. Тепер він був певен, що це — саме та дівчина, яка йому потрібна.

Ідеального зросту, з волоссям коричнево-рудуватого відтінку, що шовковими хвилями спадало їй до лопаток, ця, найімовірніше, двадцятишестирічна панянка була найчуттєвішою і найніжнішою особою жіночої статі, яку Шалік коли-небудь бачив. Її нефритові очі, повні губи, що викликали сексуальне збудження, довгі тонкі ноги й тендітні руки витворювали образ пристрасної чоловічої мрії.

Шалік утратив інтерес до їжі. Він спостерігав за гордовитою ходою тренованої моделі по кімнаті. Дівчина повернулась і пройшла біля Армо. Той лише побіжно зиркнув на леопардове пальто. Коли вийшла наступна дівчина — у пальто з тюленячої шкіри, — Шалік звернувся до Ларсона:

— Я візьму леопардове пальто. Це для місіс Ван Раян, — він замовк, а тоді, піднявши погляд, запитав: — А хто та дівчина, що демонструвала пальто?

Ларсон усміхнувся.

— Майже така само чарівна, як і пальто, правда ж? Це Ґея Десмонд. Американська модель-фрилансер, яка з’являється тут час од часу. Вона демонструє у мене вироби з леопардової шкіри... Жодна інша дівчина не вміє з таким смаком носити леопарда.

Шалік витягнув гаманець, дістав із нього візитку і простягнув її Ларсонові.

— Ви б не могли передати цій кралі мою візитку? — запитав він. — Гадаю, я можу запропонувати їй роботу, якщо вона її шукає. Можете сказати їй, хто я такий, — Шалік кивнув співрозмовникові. — Містере Ларсон, я цілком серйозно. Це стосується тільки бізнесу. Ви цим лише зробите дівчині послугу.

Ларсон, який чудово знав Шаліка, не заперечував.

Згодом, коли Армо Шалік сидів у своєму номері та читав складний юридичний документ, затріщав телефон.

Чоловік підняв слухавку.

— Це Ґея Десмонд, — йому сподобалося її глибоке контральто. — Ви передали мені свою візитку.

— Дякую, що зателефонували, міс Десмонд. У мене є для вас пропозиція, яку я хотів би обговорити. Ми б могли сьогодні повечеряти у «Бель Тересс» на Тіволі о 21:00?

Ґея погодилася й повісила слухавку.

Дівчина виявилася пунктуальною — і це Шаліку сподобалося. Вони сіли за столик на терасі, що вивищувалася над освітленою водоймою та квітами, якими славився парк Тіволі.

— Шкода, що ми не зустрілися в Парижі, міс Десмонд, — сказав Шалік перед тим, як зайнятися вивченням меню. — Страви тут нецікаві, а от у Парижі я би пригостив вас вечерею, що гідна вашої краси.

На дівчині була звичайна блакитна сукня з норковою накидкою. Коли вона прибрала з плечей каштанове волосся, у її вухах зблиснули діаманти.

— Я звикла їсти те, що характерне для певної країни, — сказала вона. — Навіщо марити смачнішими стравами з Парижа, якщо ми в Копенгагені?

Шаліку й це сподобалося. Він кивнув.

— То що ви замовите?

Дівчина точно знала, чого хоче, й Армо зрадів. Жінки, що тупо витріщалися на меню і не могли зробити замовлення, дратували його.

Ґея обрала креветки по-данськи та качину грудинку у винному соусі.