Темба вказував шлях, а Кен і Феннел ішли за ним. На вузькій стежині, що продиралася крізь густий підлісок, чоловікам довелося йти вервечкою. Згори за ними спостерігали мавпи-верветки, стрибаючи з дерева на дерево. Великий самець чорної антилопи стояв посеред стежини. Коли мандрівники обігнули великий чагарник, тварина з тріском кинулася в джунглі, наполохавши Феннела.

Їм доводилось остерігатися чагарників із довгими колючими шипами і не відривати погляду від землі перед ними. Ніхто навіть не підозрював, що за ними стежать. Високо на гілці дерева сидів величезний зулус, одягнутий тільки у леопардову шкуру. У правій руці він тримав рацію. Зачекавши, коли всі троє пройдуть, тубілець швидко сказав щось у мікрофон. Його повідомлення одержала Мія, секретарка Каленберґа, яка підтримувала зв’язок із двадцятьма зулусами, що відстежували пересування чужинців по території маєтку.

Відколи троє чоловіків увійшли до джунглів, за ними невідступно стежили пильні очі зулусів, що сховалися в підліску чи причаїлися на верхівках дерев.

Мія стенографувала рапорти зулусів і передавала їх Хо-Лю, щоб та розшифрувала нотатки, надрукувала їх і негайно передала Каленберґу.

Каленберґ насолоджувався ситуацією. За лихом, яке спіткало «ленд-ровер», також спостерігали, тож мільйонер отримав детальний звіт. А тепер він знав, що троє майбутніх викрадачів уже на території його маєтку.

Він повернувся до Така:

— Без банту можна обійтися. Накажи позбутися його, тільки-но випаде нагода. Здається, що він провідник, а отже, інші навряд чи знайдуть дорогу назад без нього.

Так узяв рацію і тихо повідомив наказ.

Доки він говорив, мандрівники дійшли до галявини в джунглях, тож Кен оголосив перепочинок. Примостившись у затінку, всі троє ковтнули води.

Кілька хвилин Кен розмовляв із Тембою. Банту вказав напрямок: просто перед ними простягалася вузька стежина, що вела у густий підлісок.

— Цей шлях веде прямо до будинку Каленберґа, — пояснив Кен Феннелу. — Ми не зможемо зійти з нього. Залишимо Тембу тут, а самі підемо далі. Якщо наш план зазнає невдачі, не хочу, щоб і мій друг постраждав через це. А коли виконаємо роботу, заберемо його і він виведе нас звідси. Згода?

— А ти певен, що ми не заблукаємо без нього?

— Просто йтимемо стежиною. Вона веде до будинку.

— Ну гаразд, — Феннел зиркнув на годинник. — Чи довго йти до будинку?

— Години дві. Підемо просто зараз. До будинку дістанемося ще до настання темряви.

Феннел буркнув і звівся на ноги.

Кен знову звернувся до Темби, а той усміхнувся і кивнув.

— Візьмемо з собою трохи їжі. У мене є пляшка води, — Кен повернувся до Феннела. — А тобі доведеться знову нести свої інструменти.

— Звісно, звісно, я ж не каліка.

Темба поклав кілька консервів у рюкзак Кена.

— Усе решта ми лишимо тут, — вів далі Кен, чіпляючи рюкзак на плечі, — і гвинтівку також.

Джонс потиснув Тембі руку і сказав африкаансом:

— Ми повернемося післязавтра. Якщо нас не буде чотири дні, йди додому.

Феннел підійшов до Темби. Він трішки збентежено вказав на сумку з інструментами, сором’язливо всміхнувся і простягнув руку. Тембі було приємно, й він широко усміхнувся, потиснувши простягнену руку.

Крокуючи біля Кена, Феннел мовив:

— Я помилявся щодо нього... Він хороша людина.

— Усі ми помиляємося, — хитро всміхнувшись, Кен поглянув на Феннела. — Я, здається, також не мав рації щодо тебе.

Темба спостерігав, як його супутники зайшли в джунглі та зникли, а тоді заходився збирати дрова для багаття, яке мав розпалити, коли впадуть сутінки. Йому подобалося бути на самоті, та й у джунглях він почувався як удома. Йому було трохи цікаво, чому білі чоловіки пішли далі самі, але він вирішив, що то не його справа. Йому платили, щоб він був за поводиря, і Кен уже дав йому достатньо грошей, аби купити невеличке авто після повернення до Дурбана. Там він наймав маленьке бунгало, де мешкав із дружиною і сином. Щоправда, Темба бачився з ними не часто, бо багато часу проводив у різноманітних мисливських угіддях, однак тільки-но мав вихідний, повертався додому. На зустріч із родиною чекав завжди.

Він склав охайну купку з палиць біля дерева, де лежало обладнання, а тоді пірнув у джунглі, щоби знайти кілька сухих гілляк, з яких можна буде викресати багаття.

Раптом Темба закляк і прислухався. Щось ворухнулося неподалік. Його навчені вуха чітко вловили шелест листя. Може, це бабуїн? Чоловік стояв нерухомо, придивляючись туди, звідки долинув звук.

Із заростів позад нього виринув зулус із леопардовою шкурою на великих м’язистих плечах. Сонце виблискувало на широкому лезі його асегаю. На мить він зважив важкого смертоносного списа в дужій чорній руці, а тоді кинув його у незахищену спину Темби — з надзвичайною силою і непомильною точністю.

Високо у вечірньому небі терпляче кружляли шестеро стерв’ятників.

— Ось він, праворуч, — раптом сказав Ґеррі.

Ґея припала до вікна гелікоптера. Вони пролітали над густими джунглями, а коли Ґеррі нахилив машину, джунглі враз закінчились, і перед очима жінки постали акри розкішних зелених моріжків, зелені цементовані алеї та розлогі квіткові клумби, які б ушанували своєю наявністю навіть ботанічний сад. За моріжками Ґея побачила трішки вигнутий одноповерховий будинок. З такої висоти здавалося, що він сягав не менше сімдесяти метрів завдовжки. Метрів за двісті від будинку розташовувалися численні маленькі бунгало з солом’яними дахами і пофарбованими в білий колір стінами — напевно, там мешкав персонал.

— Він же велетенський! — вигукнула Ґея. — Яка чудернацька форма! Уяви, як воно: ходити з одного кінця в інший кілька разів на день.

— Можливо, вони використовують ролики, — сказав Ґеррі. — Дім і справді великий, — він знову облетів навколо будинку, роздивляючись басейн, тераси, парасольки від сонця та шезлонги. — Нам уже час спускатися. Нервуєшся?

Усміхнувшись, вона похитала головою.

— Зовсім ні, я радше збуджена. Цікаво, чи зможемо ми увійти.

— Твоє завдання — провести нас, — сказав Ґеррі.

Він зауважив летовище й ангар. А коли спустився нижче, помітив трьох вбраних у білий тік зулусів, що витріщалися на гелікоптер.

Ґеррі приземлився неподалік від них і, щойно відчинивши двері, побачив, як від будинку рухається джип, за кермом якого — зулус, а на пасажирському сидінні — білий чоловік у сірому костюмі.

— А ось і вітальний комітет, — сказав Ґеррі й вистрибнув на землю.

Ґея віддала йому фотоапарат «Роллейфлекс» та сумку до нього, а тоді спустилася до молодика. Джип пригальмував. Із нього вийшов Так і вирушив до них. Залишивши Ґеррі, Ґея пішла назустріч незнайомцеві.

— Я Ґея Десмонд із редакції журналу «Світ тварин», — сказала вона і простягнула руку для вітання.

Поглянувши на неї, Так подумав, що вона навіть гарніша, ніж на фотографії. Джуліо потиснув руку жінки й трохи вклонився їй.

— Вибачте, що приземлилися так раптово, — продовжила Ґея. Щось у цьому високому чоловікові не сподобалося їй і миттєво викликало недовіру. — Я прямую до мисливського заповідника «Ваннок», але, побачивши цей прекрасний будинок, просто не змогла опиратися спокусі зазирнути сюди. Якщо не варто було, то скажіть — і я відразу ж полечу геть.

— Зовсім ні, міс Десмонд, — шовковистим голосом промовив Так. — У нас рідко бувають такі прекрасні гості. Оскільки ви вже тут, то, сподіваюся, залишитеся на ленч.

— Як люб’язно з вашого боку! Ми б із задоволенням залишилися, містере... — вона запитально глянула на нього.

— Джуліо Так.

Ґея озирнулася на Ґеррі, який саме підійшов до них.

— Містере Так, це Ґеррі Едвардс, мій пілот.

І знову Так вклонився.

— Містер Так люб’язно запросив нас на ленч.

Ґеррі потиснув Такові руку. Йому також не сподобався новий знайомець.

Ґея продовжувала говорити:

— Будинок — неймовірний і такий таємничий! Я очам повірити не могла, коли побачила його. Він давно належить вам, містере Так?