Ґея у костюмі Єви невимушено ступила на галявину.

— Мавпи вкрали мій одяг... малі чортенята. Він на дереві біля ставка. Ґеррі, чи не міг би ти його дістати? — гукнула вона, опинившись на середині галявини. Вона навіть не намагалася приховати своєї голизни. Її руки вільно звисали по боках під час ходьби. Вона поводилася так, наче була повністю одягнена.

— Звісно...

Він рушив їй назустріч, а тоді навмисно обійшов великим півколом, щоб не опинятися надто близько, — і Ґеї це сподобалося.

Розминувшись із пілотом, жінка зайшла до намету. Вона не сумнівалася: він не озирався, щоб поглянути на неї. Її серце забилося швидше. Ґея підійшла до свого рюкзака — витягнути запасну сорочку і шорти. Діставши одяг, поглянула на нього й кинула додолу, а сама простяглася на спальному мішку. Схрестивши ноги й прикривши руками груди, вона чекала на повернення Ґеррі.

— Уже майже одинадцята, — сказав Ґеррі. — Скоро вони вийдуть на зв’язок по рації.

Ґеї не хотілося відпускати коханця, але щойно він відсунувся від неї, вона прибрала руки від його тіла. Жінка спостерігала, як Ґеррі одягав шорти, а тоді заплющила очі. З ним було навіть краще, ніж із двома попередніми американцями. Більше того — вона навіть знала його прізвище. Напруга, що накопичувалася протягом року, вивільнилася завдяки вибуховому сексу, і тепер Ґея почувалася так, наче прийняла дозу сильного наркотику, їй хотілося, щоб її не турбували, а залишили лежати й байдикувати. Вона поринула у напівсон, заколисана й розслаблена приємним теплом намету.

Її розбудив Ґеррі. Він підійшов до входу в намет і різко покликав її на ім’я.

Вона відразу сіла, зауваживши стривоженість на обличчі коханця.

— Що трапилося?

— Наша трійця вскочила у халепу. Одягайся і виходь, тут дуже спекотно.

У його голосі прозвучали жорсткі нотки, і Ґея помітила: чоловіка дратувало, що вона лежала в наметі й ніжилася, мов кіт біля каміна. Одягнувшись, вона вилізла надвір і підійшла до Ґеррі, який сховався у затінку.

— Дорога сповзла у прірву, тож вони втратили «ленд-ровер», — повідомив Ґеррі. — Кен мало не загинув.

— Його поранено?

— Ні. Трохи трусить, але загалом усе гаразд. Однак їм тепер доведеться добиратися пішки, а це збіса довга прогулянка.

— Але вони ж дістануться до місця призначення?

— Вважають, що так. За дві години знову вийдуть на зв’язок.

— А що з обладнанням?

— Усе гаразд. Вони розвантажили машину, перш ніж спробували здолати найважчу частину дороги.

— А як повертатимуться?

— Доведеться нам усім відлітати. Іншого виходу нема. Гелікоптер буде трохи перевантажено, але впоратися можна.

Вона розслабилася, притулившись спиною до дерева.

— То не все так погано... Їм просто доведеться йти.

— Зважаючи на спеку, це не так уже й добре.

— Та нічого, горила трохи розтрусить свій жир. Ти вмієш обскубувати й патрати птицю, Ґеррі?

— Ні... А ти?

— І я ні. То нема сенсу марудитися з полюванням на цесарок. Пообідаємо бобами з беконом, — жінка звелася на ноги. — Я піду ще поплаваю. Складеш компанію?

Пілот завагався.

— Я хвилююся за тих трьох, Ґеє.

— Плавання зі мною допоможе викинути їх з голови. Ми не можемо нічого для них зробити, тож ходімо й поплаваймо.

Вона заскочила в намет по рушники, а тоді пішла разом із Ґеррі до ставка під пекучим сонцем.

Тепер Феннел шкодував, що в минулому пив так багато пива. Нерівний, кам’янистий, путівець, гаряче сонце й темп, якого задав Кен, нагадували злодію, наскільки ж він не у формі. Ремінець сумки з інструментами натирав йому плече. Від поту, що заливав обличчя, потемніла сорочка. Лью важко дихав.

Феннелу спало на думку, що вони здолали тільки шість кілометрів, не більше. А Кен казав, що до маєтку Каленберґа — цілих тридцять. Ще двадцять чотири кілометри! Феннел стиснув зуби. Він знав, що не впорається, якщо тягнутиме сумку з інструментами: та важчала з кожним кроком. А крім сумки, він ще ніс і свій рюкзак.

Перш ніж рушати, вони вирішили залишити спальні мішки й дробовик. Кен ніс свій рюкзак і «Спрінґфілд», Темба — рюкзак з їжею і п’ятилітрову каністру з водою.

Феннел ледь-ледь плентався, втомлено волочачи ноги. Він мріяв про якийсь затінок, однак на вузькому путівці його не було. Лью страшенно хотілося пива, і він шкодував, що пиво вони також залишили позаду. Він хотів забрати його, але коли Кен повідомив, що Феннел сам і нестиме свій напій, старий злодій відмовився від цієї ідеї.

Лью зупинився витерти піт, який заливав очі, і йому стало страшенно прикро, коли він побачив, що двоє інших, базікаючи, йдуть далеко попереду.

Кен озирнувся і зупинився. Темба ступив ще кілька кроків і також спинився.

Феннела охопила лють, і він через силу поплентався до супутників. Кену одного погляду на виснажене обличчя Лью вистачило, щоби збагнути: той стане для них тягарем. Темба подумав про те саме, а тому поставив каністру і звернувся до Феннела незрозумілою для нього мовою.

— Він каже, що понесе твою сумку з інструментами, якщо ти візьмеш каністру, — переклав Кен.

Феннел завагався, хоча чудово знав: сумку він не дотягне.

— А чому він вважає, що впорається? — запитав злодій, із вдячністю кладучи сумку на землю.

— Інакше б не пропонував, — зауважив Кен, доки Темба піднімав сумку і чіпляв її на плече.

Феннел знітився, а тоді мовив:

— Ну, скажи йому... дякую. Цю штуку дуже важко тягнути, — він підняв каністру, і всі троє рушили вперед, хоча Кену і Тембі все одно довелося сповільнитися, щоби Феннел встигав за ними.

Наступна година ознаменувалася для Феннела пекельним підйомом. Але чоловік, хоч і через силу, плентався і, важко дихаючи, гнівався на самого себе, коли бачив, як порівняно легко інші двоє долають випробування.

— Може, змочимо трохи горло? — видихнув він, зупиняючись.

Але вода не подарувала йому задоволення, бо була теплою. До того ж Феннел ненавидів пити воду.

Кен поглянув на годинник.

— За десять хвилин зв’яжемося з Ґеррі. Тоді й відпочинемо.

— Здається, той хлоп народився у сорочці, — гарикнув Феннел, піднімаючи каністру. — Він навіть не уявляє, наскільки йому пощастило.

Вони продовжили крокувати, а о 13:00 зійшли з путівця й примостилися в затінку джунглів. Кен зв’язався з Ґеррі й повідомив про успіхи.

— До місця призначення маємо дістатись о 18:00, — сказав він і визнав, що дорога виявилася непростою.

Ґеррі співчутливо мугикнув, сказав, що на новий сеанс зв’язку чекатиме о 15:00 і вимкнув рацію.

Відпочивши хвилин тридцять, мандрівники ще з годину йшли, а тоді Кен повідомив, що пора їсти. Залишивши виснажену сонцем дорогу, вони сховалися під деревами. Темба відкрив бляшанки з м’ясним пирогом і печеними бобами.

— Нам ще далеко? — з набитим ротом запитав Феннел.

Кен порадився з Тембою.

— Ще кілометрів шість, а тоді — опинимося в джунглях.

— Запитай у нього, чи не хоче він, аби я знову поніс свою сумку.

— З ним усе гаразд, не переймайся.

— Запитай у нього! Та сумка до біса важка!

Кен заговорив до Темби. Банту всміхнувся і похитав головою.

— Чорні люди звикли нести тягарі білих людей, — серйозно відповів Кен.

Феннел поглянув у вічі супутникові:

— Ну гаразд... Він краща людина, ніж я.

— Та годі вже, а то я розплачуся.

Феннел кисло всміхнувся.

— Мій час ще настане. Ви двоє можете бути вправними у прогулянках джунглями і ходьбі, але зачекайте трішки — й побачите в дії мене.

Кен запропонував Лью цигарку, й вони удвох закурили.

— Як гадаєш, вона йому дає? — різко запитав Феннел. Коли він не міркував про свої злигодні, то завжди повертався думками до Ґеї.

— Хто що і кому дає? — байдуже запитав Кен.

Феннел завагався, а тоді знизав плечима.

— Забудь!

Ще за годину вони знову зв’язалися з Ґеррі й доповіли про успіхи, а тоді зійшли з гірської стежини й пірнули у джунглі. І хоча там також було задушливо й спекотно, затінок дарував утіху, тож мандрівникам удалося пришвидшити ходу.