Коли з їжею скінчили, а Темба все поприбирав, Кен сказав:

— Іду спати. Завтра нам дуже рано прокидатися.

— Так... Я теж дуже хочу спати, — звелася на ноги Ґея.

— Даю п’ять хвилин, щоб ти сховалась у спальний мішок, а тоді заходжу, — сказав Кен.

Ґея зникла в наметі.

— Гадаю, і я приєднаюсь до вас, — потягуючись, мовив Ґеррі. — Вечеря була чудовою, — він зиркнув на Феннела: — Ідеш спати?

— А нігер теж спатиме всередині?

— Якщо ти про Тембу, то так, він спатиме усередині.

Феннел плюнув у багаття.

— Не хочу дихати тим самим повітрям, що й чорний.

— Гаразд... Бери свій спальний мішок надвір.

Феннел хутко скочив на ноги й зі стиснутими кулаками рушив до Кена. Лью був значно кремезнішим за Кена — той не мав проти товстуна жодних шансів. Ґеррі став між ними обличчям до Феннела.

— Ти вже дістав мене, — спокійно сказав він. — Якщо тобі так свербить когось ударити, то вдар мене.

Феннел зиркнув на пілота, завагався, а тоді відступив.

— Іди до біса, — буркнув він і сів.

Коли всі поснули, Лью ще довго сидів і дивився на жаринки багаття. Збагнувши зрештою, що мусить трохи поспати, він зайшов до намету й заліз у свій спальний мішок.

Близько другої ночі усіх розбудило гупання дощу об дах намету.

Крізь гуркіт дощу долинало приглушене ревіння лева.

Феннел прокинувся від того, що хтось увімкнув потужний ліхтар. Він побачив, як Кен крутиться в спальному мішку. Ліхтар був у Темби, котрий саме виходив з намету.

— Час іти? — позіхаючи, запитав Феннел.

— Приблизно. Темба займається сніданком. Я йду поплавати... ти зі мною?

Феннел буркнув, натягнув шорти й черевики, а тоді взяв рушник. Услід за Кеном він вийшов у вологий напівморок. Дощити припинило, однак хмари й далі були важкими й набряклими.

— Кепсько буде, — сказав Кен, коли чоловіки йшли до ставка. — Але з лебідкою і крихтою талану ми впораємося.

Діставшись до ставка, вони пірнули, перепливли водойму, розвернулися, попливли назад і вийшли на берег. Ретельно витерлися рушниками, натягнули шорти й повернулися до табору.

Ґея та Ґеррі також прокинулися й сиділи навпочіпки біля багаття, дивлячись, як Темба смажить яйця і бекон.

Доки вони поснідали, а Темба прибрав, нарешті розвиднілося достатньо, аби рушати в дорогу.

— Гаразд, ходімо, — казав Кен. Повернувшись до Ґеррі, він мовив: — Як гадаєш, зможете скласти намет і спакувати його?

— Звісно. Я сховаю його в гелікоптер... Добре?

— Якщо лишите його тут, намет точно зникне, — Кен поглянув на Тембу: — Все гаразд?

Темба кивнув.

— Звірмо наші годинники. Ми зв’яжемося з вами по рації об 11 годині, щоб доповісти про успіхи.

Коли вони перевірили годинники, Ґеррі простягнув Кенові руку.

— Щасти тобі... й пильнуй цього покидька.

Феннел саме вкладав набір інструментів у «ленд-ровер». Він вмостився на задньому сидінні, похмуро витріщаючись уперед.

— Красунчик, чи не так? — усміхнувся Кен.

Він повернувся до Ґеї та потиснув їй руку. Ґея і Ґеррі спостерігали, як Джонс сів на місце водія. Темба життєрадісно махнув їм рукою і влаштувався на передньому сидінні біля Кена.

Коли Кен заїхав у джунглі, було настільки темно, що довелося увімкнути фари. Він їхав дуже повільно, і Феннел дивувався, як узагалі Кен планував орієнтуватися в непролазних нетрях. Темба постійно спрямовував Кена. «Можливо, цей чорнопикий не така вже й мавпа», — подумав Феннел. Він знав, що сам би почувався тут страшенно безпорадним, і ця думка його гнівила.

Доки вони їхали далі, сонце почало підніматися, і Кен вимкнув фари. Він поступово збільшував швидкість. Дорога була вибоїстою і втомливою, тож Феннелу доводилося сутужно.

Раптом Темба вказав кудись убік — і Кен сповільнився.

— Праворуч од тебе... носоріг!

Феннел розвернувся.

Лише за двадцять метрів од них стояв велетенський носоріг. Незграбна тварина повернула голову й поглянула на людей. Феннел витріщався на великий ріг і потягнувся до «Спрінґфілда», відчуваючи, як гупає серце.

— Вони ж небезпечні, так? — тихо запитав він.

— Це білий носоріг, — відповів Темба. — Остерігатися варто чорного.

Кен поїхав далі, знову набравши швидкість. Здавалося, савана зараз просто кишить дичиною. Стада антилоп кинулися навтьоки, побачивши, як наближається авто. Два бородавочники пострибали у чагарники, піднявши хвости, мов перископи. Лелеки з чорними животами спостерігали за авто з дерев. Коли мандрівники вже наближалися до краю савани, Темба вказав, а Кен вигукнув:

— Леви!

Неподалік од дороги лежало двоє дорослих левів. Феннел прорахував, що машина проїжджатиме за чотири метри від них.

— Ти не об’їжджатимеш цих паскуд? — запитав він.

— Немає через що перейматися, — життєрадісно відказав Кен. — Ти не зачепиш лева — і він не зачепить тебе.

Але Феннела його слова не переконали. Він витягнув «Спрінґфілд» і поклав палець на спусковий гачок.

Машина опинилася вже біля левів. Обидві тварини підняли голови й подивилися на наближення «ленд-ровера» із сонною байдужістю. На обличчі у Феннела виступив піт. Джонс проїжджав настільки близько, що можна було торкнутися левів кінчиком гвинтівки.

— Бачиш? — сказав Кен. — Тобі не варто перейматися через левів. Але якщо ти пораниш когось із них і кинешся його переслідувати, у тебе виникне до дідька багато проблем.

Феннел опустив гвинтівку й затиллям долоні витер спітніле обличчя.

— Трясця, ми були надто близько.

Вони виїхали з джунглів на ґрунтову дорогу. Темба підказав Кену, що вже слід повернути праворуч.

— Ця дорога веде до Каленберґового маєтку... всі шістдесят кілометрів, — сказав Кен, поговоривши із Тембою. Він зиркнув на годинник: рівно восьма. — Темба вважає, що ми дістанемося до межі маєтку затри години. Зв’яжемося з Ґеррі, тільки-но потрапимо туди.

— Три години, аби здолати шістдесят кілометрів. Ти з дуба впав?

— Дорога кепська. Можливо, знадобиться й більше часу.

Дорога виявилася справді кепською, до того ж щоразу погіршувалась. А ще трішки вела вгору. Нічний дощ розмочив поверхню, тому «ленд-ровер» почав ковзати. Попереду на них чекав різкий підйом, тому коли Кен набрав швидкість, аби здолати його, задні колеса сковзнули, і їх би знесло з дороги, якби водій швидко не повернув керма.

— Дивися, куди прешся! — гарикнув шокований Феннел.

— Обійдуся без порад водіїв із заднього сидіння, — відбив напад Кен. — Просто заткайся, гаразд?

«Ленд-ровер» повільно піднімався, та Кенові довелося натиснути на гальма, коли він побачив попереду повну води западину, з якої можна виїхати тільки на ще один пагорб.

— Тут ми не проберемося, — сказав він і дав задній хід, повільно сповзаючи схилом назад. Він з’їхав з дороги на купу висохлих гілок, чагарників і грубої, мокрої від дощу трави. Вони не проїхали й десяти метрів, як задні колеса закрутились, і Феннел відчув, що авто загрузло.

Кен піддав газу, та єдиним результатом був душ із липкого болота, що вилився на них, коли крутилися колеса.

Темба, вискочивши, підійшов до задньої частини авто. Кен перемикав передачі, доки Темба штовхав «ленд-ровер» ззаду, але машина тільки зав’язла ще глибше.

Кен озирнувся, вимкнув передачу й глянув просто у вічі Феннелу.

— Визначаймося, Лью. Ти з нами чи, трясця, просто пасажир?

Феннел завагався, а тоді виліз із «ленд-ровера». Його ведмежа сила та вага Темби почали робити свою справу. Бруд і далі хляпав на всі боки, але шини заворушились, і «ленд-роверу» вдалося вилізти з двох дірок, які він сам вирив. Феннел і Темба ішли біля авто й уважно дивилися на нього, готові щомиті знову взятися до справи. Машина двічі буксувала, та водієві вдавалося самостійно вирівняти її. Западину з водою нарешті проминули — і Кен знову виїхав на дорогу.

— Розумієш, про що я? — запитав він. — Згайнували двадцять хвилин.

Феннел буркнув і, важко дихаючи, заліз до авто. Сонце піднялося вище й тепер добряче припікало. Кен прискорився, й вони полізли вгору, гупаючи та стрибаючи на кам’янистій дорозі, намагаючись уникати наповнених водою ям. А коли цього зробити не вдавалося, позашляховик із розгону влітав у них, струшуючи пасажирів, від чого Феннел тільки гучніше лаявся.