Раптом дорога звузилася й перетворилася на розбитий путівець, що ряснів великими каменюками. Тричі за наступну сотню метрів Тембі доводилося вискакувати з машини, аби розчистити дорогу від каміння. Вони повзли на швидкості десять кілометрів у годину.

Феннелу спало на думку, що навряд чи хоча б одна машина змогла видертися цим вузьким шляхом, який без упину піднімався. Гілки дерев звисали низько, змушуючи обох чоловіків пригинатися. Оскільки швидкість «ленд-ровера» стала ще меншою, Темба просто йшов попереду.

— Тобто нам потрібно здолати ще п’ятдесят кілометрів цієї бісової дороги? — вигукнув Феннел, згинаючись під іншою гіллякою.

— Якось так. Якщо вірити Тембі, далі ще гірше. Але ми принаймні рухаємося.

Та він надто поквапився з цими словами: авто тут же заїхало на розмоклу ділянку ґрунту. Перш ніж Кен встиг знову взяти машину під контроль, вона сповзла із вузького путівця, тож праві колеса потрапили в канаву.

Авто зупинилося.

Темба підбіг до них, щойно Кен виліз із «ленд-ровера». Чоловіки ретельно обдивилися положення коліс і почали його обговорювати, доки Феннел спускався, запалюючи цигарку. Його дратувало, наскільки непотрібним він зараз був. На думку Феннела, вони застрягли тут надовго.

— Нам лишається тільки одне — витягнути звідси машину, — сказав Кен.

Він узявся розвантажувати авто, віддаючи каністри з водою та бензином Тембі. Феннел витягнув рюкзаки, спальні мішки й важку сумку з інструментами.

— Спершу задні колеса, — вирішив Кен.

Усі троє схопили авто і за Кеновим наказом підняли його. Спільними зусиллями вони витягли колеса. Наступним ривком їм вдалося поставити кузов авто на дорогу.

— Тепер можу витягнути тачку, — сказав Кен. — А ви двоє — підпирайте бік, якщо вона знову ковзне.

За три хвилини «ленд-ровер» знову опинився на дорозі. Чоловіки квапливо поскладали речі назад, а тоді Феннел мовив:

— Я б не відмовився чогось випити.

Кен кивнув, і Темба відкоркував дві пляшки пива й пляшку тонізуючого напою для себе.

Феннел поглянув на Тембу.

— Кажеш, далі тільки гірше?

— Так він і каже, — втрутився Кен. — Марно розмовляти з ним. Він усе одно не розуміє англійської.

Феннел спорожнив пляшку пива.

— Здається, ми витягнули хріновий жереб? — уточнив він.

— Ось такі пиріжки з кошенятами, — Кен допив пиво, швиргонув пляшку в канаву й умостився на сидіння водія. — Поїхали.

«Принаймні ці дві пригоди зробили Феннела трішки людянішим, — подумав Джонс і завів двигун. — Він заговорив до Темби й проявив ознаки товариськості».

Тепер вони наблизилися до крутого гірського серпантину. Використовуючи приводень на чотири колеса, Кен продовжив підйом, але швидкість усе одно не перевищувала дванадцяти кілометрів за годину. Молодик спітнів, крутячи кермо в різні боки, аби вписуватися у повороти. Здавалося, що з підйомом угору віражі ставали дедалі крутішими.

Феннел нахилився вперед.

— Хочеш, я покермую? Я дам раду цій чортопхайці.

Кен похитав головою.

— Дякую... Я впораюся.

Тоді він заговорив до Темби африкаансом і почав слухати відповідь темношкірого.

Почуваючись трохи незатишно, Феннел запитав:

— Про що це ви там говорите?

— Кепсько буде на вершині. Темба каже, що там можемо застрягнути по-справжньому.

— Як чудово! Буде кепсько! Трясця, а як же він називає тоді ось це?

Кен розсміявся.

— Судячи з того, що він розповідає про наступний відрізок маршруту, зараз ми наче спускаємося по Пікаділлі[17].

Раптом із нізвідки виринули повільні сірі хмари й закрили сонце. Похолоднішало. Коли Кен впорався з останнім віражем і поїхав довгим, вузьким кам’янистим підйомом, дощ упав на них, наче велике тепле простирадло.

За кілька секунд усі троє змокли до нитки. Оскільки Кен нічогісінько не бачив, він змушений був зупинити «ленд-ровер». Усі чоловіки зігнулися, затуляючи обличчя руками, доки дощ періщив по їхніх округлих спинах. Кілька хвилин вони не змінювали положення. Вода затекла у «ленд-ровер» і плюскотіла навколо Феннелових черевиків, прогнувши на кілька дюймів брезент, що накривав їхнє обладнання.

Дощ закінчився так само раптово, як і почався: хмари розвіялися й визирнуло сонце. За кілька хвилин з їхнього одягу почала здійматися пара.

— Ну що за клятий пікнік, — буркнув Феннел. — Бляха, мої цигарки промокли!

Кен витягнув із бардачка пачку й запропонував її Лью:

— Бери ці.

— Я візьму одну. Інші нехай лежать там. Не хочеться лишитися без курива, якщо знову вперіщить цей сучий дощ.

Вони обидва запалили цигарки, а тоді повернулися до машини. Темба крокував попереду, а тоді став на вершині — зачекати.

Коли позашляховик наблизився, провідник махнув Кену, щоби той зупинився. Вони опинилися на вершині гори, й дорога різко звузилася. З одного боку виднівся пологий схил, вкритий грубою травою і чагарниками, а з іншого — крутий обрив у долину.

Феннел піднявся на сидінні «ленд-ровера» й поглянув на дорогу. Він ніколи не почувався спокійно на висоті, і зараз видиво долини далеко внизу і вузькість путівця кинули його в піт.

— Оце так западло! — непевним голосом сказав він. — Не варто й сподіватися проїхати тут.

Кен озирнувся й пильно поглянув на злодія. Побачивши сполотніле обличчя й тремтіння рук, водій зрозумів, що у Феннела в голові паморочиться від такої висоти, — і Кенові стало його шкода.

— Слухай, Лью, виходь. Я гадаю, що зможу проїхати. Буде трішки сутужно, але справа цілком можлива.

— Не дурій! Трясця, ти ж уб’єшся!

Кен гукнув до Темби:

— Я впораюся?

Банту стояв посеред дороги. Пильно поглянувши на «ленд-ровер», він кивнув.

— Так, — відповів темношкірий.

— Що він каже? — запитав Феннел.

— Темба вважає, що все гаразд.

— Гаразд? Дідько! Ти ж перекинешся!

— Виходь.

Феннел завагався, а тоді витягнув сумку з інструментами й спустився на дорогу.

— Зачекай трохи, — з його обличчя стікав піт. — Якщо ти маєш намір убитись, я спершу витягну обладнання. Коли машина перекинеться, ми застрягнемо тут без їдла і води.

— Можливо, ти й маєш рацію, — широко всміхнувшись, сказав Кен. Він виліз через кузов. Збагнувши, що надумали чоловіки, Темба приєднався до них. Усі троє обережно зняли брезент, вилили дощову воду на дорогу, а тоді квапливо розвантажили обладнання.

Феннел зиркнув на годинник. Той показував 10:55.

— Випиймо пива, — сказав він. — За п’ять хвилин ти маєш зв’язатися з Едвардсом. Чи далеко нам іще їхати?

Відкриваючи дві пляшки пива, Кен порадився з Тембою.

— Близько двадцяти кілометрів. А потім іще десять кілометрів до великого будинку, — відповів Темба.

Кен переклав.

— Важко йти?

Темба пояснив: якщо здолають цей відрізок, далі йти буде легко.

Вони допили пиво, й Кен дістав рацію.

— Кен — Ґеррі... ти мене чуєш?

Відповідь не забарилася:

— Ґеррі — Кену... Гучно та чітко. Як успіхи?

Кен коротко описав ситуацію.

— Звучить ризиковано. Слухай, Кене, а чи не скористатися тобі лебідкою? Зафіксуй трос попереду, а сам сідай в авто. Якщо воно з’їде, матимеш шанс вистрибнути.

— А це ідея. Кінець зв’язку. Я зателефоную. Вимикаюся.

— Закладаюся, Ґеррі почувається просто чудово, — гарикнув Феннел. — А він не казав, чи трахнув уже те стерво?

— Годі вже, Лью, — нетерпляче обірвав його Кен. Він поговорив із Тембою, той кивнув і зняв брезентове покриття з лебідки, а тоді потягнув трос, аж доки не опинився на найвужчій частині путівця. Кен дав якір Феннел у.

— Зможеш причепити його? Треба зробити це надійно.

— Я впораюся.

Феннел відвів погляд од прірви праворуч і, тримаючи в руці якір, приєднався до Темби. Сумку з інструментами він почепив на плече. Йому знадобилося понад півгодини, аби закріпити якір так, як, на його думку, було потрібно. Доки Лью працював, Кен сидів за кермом і палив. Нерви у нього були міцними, тож йому вдавалося зберігати спокій. Він знав: ризик є. Але був також певен, що впорається.