— Переконайся, що їх знищено, — звелів він. — Розумієш? Будь дуже обережним і не чіпай голки шприца.

— Так, пане.

Коли старий пішов, Каленберґ узяв перстень і поглянув на нього. «Чи став він тепер смертоносною зброєю? — запитував сам себе. — Ворожбиту вже понад вісімдесят років. Чи не втратив він свого хисту? Чи можна йому довіряти? І навіть якщо отрута смертельна, чи не забилася пилом дрібненька голочка, захована в суцвітті діамантів?» Якщо це так, то вся затія — марна трата часу, а Каленберґ такого не любив. Він мав знати напевно. Багатій посидів, мізкуючи над цим, а тоді одягнув перстень на четвертий палець правої руки й повернув його діамантами всередину. Увімкнувши інвалідний візок, він поїхав у супроводі Гінденбурґа в сад.

Невдовзі Макс зустрів Цвайда, банту, на якого Кемоса часто скаржився: цей чоловік був не тільки справжнім ледарем, а ще й погано поводився з дружиною. Його мали звільнити наприкінці місяця, але, на думку жорстокого Каленберґа, використовувати потрібно всіх.

Макс побачив потрібного йому банту, коли той сидів навпочіпки в затінку і клював носом. Помітивши Каленберґа, він квапливо звівся на ноги, схопив сапку і взявся гарячково викорчовувати будяки з найближчої трояндової клумби.

Каленберґ зупинився біля служника. Гінденбурґ сів поруч, пильно все розглядаючи.

— Я чув, що ти йдеш наприкінці місяця, Цвайде, — спокійно сказав Каленберґ.

Заклякнувши від страху, чоловік тупо кивнув.

Каленберґ виставив уперед руку із перснем.

— Я зичу тобі успіхів. Давай потиснемо руки.

Цвайд завагався. Його очі забігали в різні боки від збентеження, а тоді він неохоче простягнув руку господареві. Каленберґ міцно схопив брудну рожеву долоню, зосередивши погляд на чоловіковому обличчі. Темношкірий ледь здригнувся. Потім Каленберґ відпустив його руку і завів візок. Проїхавши кілька метрів, озирнувся.

Цвайд спантеличено дивився на свою долоню, а тоді підняв палець до рота і лизнув його.

Каленберґ рушив далі. «Принаймні голка дряпає», — подумав він. За дванадцять годин він знатиме напевне, чи став перстень смертоносною зброєю.

Коли Ґея вийшла на галявину, то почула, що двигун гелікоптера вже заведено. Заклякнувши на місці, вона спостерігала, як обертаються пропелери. За штурвалом сидів Ґеррі. Вона гукнула:

— Зачекай на мене!

Але молодик її не почув. Вертоліт злетів, різко піднявшись, а тоді зник за деревами.

Кен і Темба напнули намет. Вони також спостерігали, як здіймається в повітря гелікоптер, а тоді продовжили розвантажувати «ленд-ровер». Ґея приєдналася до них.

— Чому він не зачекав на мене? — запитала вона. — Це так підступно!

Кен усміхнувся.

— Запитаєте самі, коли він повернеться. Де наш любий кавалер?

— Купається.

Тон її голосу змусив Кена різко перевести погляд на неї.

— Проблеми?

— Як завжди, але я їх владнала.

— А ви бойова дівчина, — Ґеї сподобалось обожнювання, з яким Кен глянув на неї.

— Будьте обережні з ним... він жорстокий, — мовила жінка.

— Ми з Тембою подбаємо про нього, — він витягнув чотири спальні мішки. — Я покладу ваш мішок поміж собою та Ґеррі. Біля мене спатиме Темба, а вже далі — Феннел.

Вона кивнула.

— Це ж тільки на одну ніч, правда?

— Так... для нього і для мене. І дві ночі для вас із Ґеррі, — він підвів погляд на хмари, що пробігали небом. — Чим швидше ми рушимо, тим краще. Якщо задощить, дорога перетвориться на справжнє місиво. Із Ґеррі можете ні за що не хвилюватися... він хороший хлопець.

— Знаю.

Кен відніс спальні мішки до намету й розклав їх там. Поблизу Темба розпалив невелике багаття. Кен витягнув гвинтівку 22-го калібру і поклав до кишені трохи набоїв.

— Я піду полювати на цесарок. Хочете зі мною?

— Звісно.

І вони разом пірнули у чагарники.

Феннел повільно вийшов з-за дерев. Його рука досі боліла. Він роззирнувся і, помітивши лише Тембу, що порався біля багаття, підійшов до «ленд-ровера», витягнув свій рюкзак, а тоді рушив до намету. Переодягнувся у сухі шорти. Коли сонце вже хилилося до обрію, він вийшов і всівся на одному з дерев’яних ящиків, шаленіючи від люті. «Я ту бабу покараю, — казав він сам до себе, запалюючи цигарку. — Часу вдосталь. Щойно закінчимо операцію, на зворотній дорозі я провчу її».

Так він і сидів, занурившись у думки, коли поруч несподівано приземлився вертоліт. Невдовзі з нього вийшов Ґеррі.

— Неймовірно, — бадьоро сказав він. — Літає, як пташка.

Феннел підвів погляд і щось буркнув.

— А де всі решта? — поцікавився гелікоптерник.

Феннел знизав плечима.

— Мені звідки знати?

— Будеш пиво?

— Ага.

Ґеррі розпакував картонний ящик. Підійшов Темба зі склянками і термосом із льодом. Доки Ґеррі відкривав пляшки, з чагарників вигулькнули Ґея і Кен. До паска Джонса були прив’язані чотири убиті цесарки.

— Чому ти не зачекав на мене? — запитала Ґея.

Ґеррі похитав головою.

— Це був пробний політ. Я вперше керував цією штукою, а гинути обом одразу якось безглуздо.

Очі Ґеї розширилися. Вона з усмішкою прийняла пиво, що запропонував їй Темба. Кен хильнув із пляшки, зітхнув, а тоді віддав двох пташок Тембі, який одразу ж кудись їх поніс.

— Ми добре повечеряємо, — сказав Кен і сів навпочіпки на траві. — Ну, поговорімо про справи, Лью. Ми двоє разом із Тембою вирушаємо на світанку... близько четвертої години. Візьмемо гвинтівку, дробовик, наші спальні мішки, рюкзаки та їжу, — він зиркнув на Ґеррі. — Умієш користуватися двадцять другим калібром?

Ґеррі скривився.

— Навіть у руках не тримав.

— Я вмію, — втрутилася Гея. — Цесарку я тобі вполюю, Ґеррі.

— Це добре.

Феннел підвів погляд, зиркнув на Гею й на Ґеррі, а тоді відвернувся.

— Гаразд... у будь-якому разі, ви тут лишаєтеся тільки на один день. Післязавтра летите до Каленберґового маєтку, — Кен витягнув із кишені олівець і намалював нерівне коло на піску. — Я розмовляв із Тембою, він останні два дні провів біля угідь мільйонера. — Кен зиркнув на Лью, який саме запалював цигарку. — Ти слухаєш, Лью?

— Гадаєш, я, бляха, глухий?

— Це коло — Каленберґів маєток. Темба сказав, що багато зулусів охороняють його з півдня, сходу й заходу, але не з півночі. Дорогу з півночі вважають непрохідною, але Темба її пройшов. Він каже, що там є підступний відрізок, але якщо ми його подолаємо, то далі можна рухатися спокійно. Це — єдиний безпечний шлях.

— Чи далеко нам треба буде пертися, якщо на тачці проїхати не вийде? — запитав Феннел, нахилившись уперед, коли Кен позначив точку на північній частині кола.

— Кілометрів двадцять, не менше.

Феннел подумав про важку сумку з інструментами.

— Але чи є хоча б шанс, що нам не прийдеться самим туди пхатися?

— Темба вважає, що так, бо злив не було давно. Та якщо справді задощить, нам буде непереливки.

— Ясно. А комусь же фортунить в усьому, — сказав Феннел, дивлячись на Ґеррі, але молодик не схотів вплутуватись у сварку. Підвівшись, пілот рушив глянути, як Темба готує пташок. Він шкодував, що не знає африкаансу. Щось йому подобалося в обличчі кремезного банту. Ніби читаючи думки Ґеррі, Темба глянув на нього, щиро всміхнувся і продовжив перевертати шампур.

Ґея приєдналася до Ґеррі.

— Ммм, пахне смачно... Вмираю з голоду.

Темба підняв палець правиці й торкнувся до нього пальцем лівої руки.

— Це означає, що потрібно зачекати ще півгодини, — сказав Ґеррі. — Ходім до гелікоптера, я розповім тобі про нього.

Вони підійшли до гелікоптера.

Феннел провів їх спопеляючим поглядом. Кен не мав жодного бажання розмовляти з ним, тому підійшов до Темби і заговорив із ним африкаансом.

— Здається, скоро задощить? — запитав Кен, сідаючи навпочіпки біля банту.

— Можливо, навіть сьогодні вночі.

Кен скривився.

— Ну, ми маємо лебідку. Якщо вже вона нас не витягне, то ніщо не допоможе.

— Так.

Друзі продовжили розмову. За півгодини пташки були спечені. Стало темно, а повітря тепер було важким і задушливим. Мандрівники вмостилися навколо багаття і їли вечерю руками. Якби не Феннел, посиденьки були б веселими, але його похмура фізіономія псувала всю атмосферу.