Узяв Ґею за руку, й вони мовчки побігли коридором до їхніх апартаментів.

— Ну що ж, ліфт працює, — сказав чоловік, зачинивши двері. — Тепер усе залежить від того, чи зможе Феннел потрапити всередину і, звісно, чи відчинить музейні двері.

Зачекавши ще п’ятнадцять хвилин, Ґеррі увімкнув рацію.

Феннел відповів одразу ж.

Ґеррі пояснив йому ситуацію і повідомив, що ліфт працює. Феннел сказав, що досі світяться вікна у двох протилежних кінцях будівлі.

— Світло праворуч — моє, — відповів Ґеррі. — Інше — з апартаментів Каленберґа.

— Світло у лівому крилі згасло, — сповістив Феннел. — Тепер горить тільки твоє вікно.

— Лью, Каленберґ сказав, що території не патрулюють, — сказав Ґеррі, — але я йому не довіряю. Рухайся спокійно і користуйся будь-яким прикриттям, на яке натрапиш. Довкола можуть пильнувати вартові зулуси.

— Я буду уважним. І піду просто зараз. Щоб дістатися до вас, мені знадобиться добрих півгодини. Кен залишиться тут, доки ми не подамо йому знака.

— Зрозуміло, кінець зв’язку, — Ґеррі вимкнув рацію, а тоді повернувся до Ґеї: — Феннел вже йде. Усе інше світло згасло.

Пілот підійшов до ламп біля ліжка й увімкнув їх, натомість вимкнувши верхнє світло. Відтак ступив до вікна, вдивляючись у темряву. Хмари приховали великий місяць, але за кілька секунд очі Ґеррі звикли до темряви, тому він зміг розгледіти меблі на терасі й квіткові клумби.

— Можливо, вже за кілька годин ми летітимемо назад до Мейнвілля, — сказала Ґея. — Зараз переодягнуся.

Вона зайшла до спальні, зняла сарі й одягнула свої шорти й сорочку. Повернувшись до вітальні, жінка побачила, що Ґеррі також переодягнувся. Вони сиділи на ліжку й, дивлячись у вікно, виглядали Феннела.

Хвилини тягнулися довго. Вони обоє не рухалися, немов заклякли в чеканні. Коли вже здавалося, що минули роки, Ґеррі поклав свою долоню на руку Ґеї.

— Він тут, — пілот звівся на ноги й підійшов до вікна.

Виринувши з пітьми, Феннел спинився біля вікна й кивнув. Він поставив на землю сумку з інструментами й підійшов до дверей тераси. За допомогою кишенькового ліхтарика-олівця оглянув замок. Лью зиркнув на Ґеррі, підняв великий палець і потягнувся до набору інструментів.

За кілька хвилин двері тераси прочинилися. Піднявши інструменти, Феннел ступив до вітальні. Ґею він ігнорував, наче її й не було в кімнаті. Повернувшись до Ґеррі, старий злодій мовив:

— Непогано прилаштувалися, еге ж? — він роззирнувся кімнатою. — Фіговий жереб ми із Кеном витягнули.

— Не зважай, забіяко, — усміхнувся Ґеррі. — Ще надолужиш.

Феннел злісно зиркнув на нього, а тоді відвернувся. Побачивши, в якому настрої бандит, Ґея вирішила мовчки спостерігати за ним.

— Де ліфт? — запитав Феннел. — Для того, щоб відчинити двері, може знадобитися три або чотири години.

Ґеррі повернувся до Ґеї.

— Якщо це так затягнеться, тобі краще залишитися тут.

Вона кивнула.

— Гаразд.

— Як щодо телекамер? — запитав Феннел.

— У музеї вони є, але я гадки не маю, де кімната з моніторами і чи хтось спостерігає вночі.

Обличчя Феннела палало від гніву.

— Твоєю роботою було дізнатися! — гарикнув він.

Ґеррі підійшов до дверей, відчинив їх і покликав Феннела.

— Поглянь... У коридорі тридцять п’ять дверей. Та кімната може бути за будь-якими з них. Ми не могли ходити й перевіряти. Чи бачив ти когось із зулусів, проходячи крізь сад?

— Ні. То як будемо діяти?

— Якщо вони не патрулюють території, є ймовірність, що й на монітор вони уночі не дивляться.

— Якщо дивляться, ми пропали.

— Саме так. Маєш ідеї, як це можна перевірити?

Феннел подумав, а тоді знизав плечима.

— Вони можуть бути будь-де... Навіть в одній із халуп за будинком, — він завагався. — Це збіса ризикована справа.

— Можемо ризикнути або піти без персня.

— Ти ризикнеш? — запитав Феннел.

— Так, якщо і ти також.

— Тоді ходімо.

Вони безшумно вислизнули в коридор, залишивши Ґею сидіти на ліжку. За кілька хвилин чоловіки вже спускалися ліфтом. Коли дісталися до склепінчастої кімнати, Ґеррі вказав на камеру на стелі.

— Ось вона.

Феннел підійшов під об’єктив і поглянув на нього. А тоді глибоко видихнув.

— Камера не працює.

— Упевнений?

— Ага.

Ґеррі витер спітнілі долоні об зад шортів.

— Ось двері, що ведуть до музею. Мені треба щось робити?

Феннел, підійшовши до дверей, взявся розглядати циферблат і замок.

— Ні... лиши це на мене. Знадобиться час, але таке можу відчинити.

Він відкрив сумку й розклав на підлозі кілька інструментів. Ґеррі підійшов до шкіряного крісла з високою спинкою і сів. Він запалив цигарку і спробував угамувати нетерплячість.

Феннел працював обережно, тихенько посвистуючи. Огрядне тіло приховувало його рухи, тож Ґеррі незабаром набридло розглядати широку спину. Молодик підвівся й почав міряти кроками кімнату. Він палив цигарку за цигаркою й постійно дивився на годинник. Коли проминула довга година, він припинив ходити й запитав:

— Як там справи?

— Я нейтралізував таймер, — відказав Феннел, сівши навпочіпки й витираючи лоб рукою. — Найгірша частина роботи вже позаду. Тепер потрібно дати раду самому замкові.

Ґеррі знову сів і почав чекав.

Коли проминула ще година, Феннел щось тихо буркнув.

— Я це зробив! — опісля раптом вигукнув він.

Ґеррі підійшов до нього.

— Швидше, ніж ти гадав, — похвалив Феннела.

— Просто пощастило. З одним із таких клятих замків я проморочився годин із п’ять, — він підвівся й відчинив двері. — Ти знаєш, де перстень?

— Я заберу його.

Феннел квапливо сховав інструменти назад у сумку й разом із пілотом увійшов до картинної галереї. Рухаючись попереду, Ґеррі зайшов до наступної зали й попрямував до освітленої ніші. А тоді вражено завмер. П’єдестал нікуди не подівся, але склянка коробочка з перснем зникла.

— Що таке? — запитав Феннел.

— Він зник! — Ґеррі облизав пересохлі губи. — Він був тут... і зник! Я гадав...

Він замовк, коли побачив, як Феннел із перекошеним обличчям витріщився на широкий портал, через який вони прийшли сюди з картинної галереї.

У порталі стояло четверо велетенських зулусів, вбраних лише в леопардові шкури. Кожен тримав спис із широким лезом. Їхні жорстокі й гнівні чорні очі вп’ялися у вражених чоловіків.

Один із них мовив горловою англійською:

— Ви підете з нами.

— Упіймали, так би мовити, на гарячому, — сказав Ґеррі й рушив до зулусів.

Феннел завагався, але збагнув, що у них нема жодних шансів проти чотирьох велетнів. Тихо лаючись, він підібрав сумку з інструментами й пішов за Ґеррі.

Хвилини спливали повільно, і Ґея хвилювалася дедалі більше. Вона ходила по розкішній вітальні, міркуючи, як там справи у Феннела. Минуло вже близько двох годин, відколи ті обоє пішли. Жінка продовжувала нагадувати собі, що Феннел попереджав: робота може тривати й чотири години. Тепер вона шкодувала, що не пішла з ними: довге очікування діяло їй на нерви.

Тоді вона почула тихий стукіт. Гадаючи, що це Ґеррі, швидко перетнула вітальню й відчинила двері. Перед жінкою стояв зулус, бовваніючи над нею, наче вежа. У світлі ламп сяяла його чорна шкіра й виблискував клинок асегая.

Ґея потамувала крик і квапливо відступила назад, притиснувши долоню до рота. Зулус зиркнув на неї схожими на вологі камені очицями.

— Ви підете зі мною, — буркнув він і відступив убік.

— Чого ви хочете? — хрипким від шоку голосом запитала Ґея.

— Пан хоче вас... Ідіть!

Жінка завагалась. «Отже, Ґеррі мав рацію, — подумала вона. — Ми потрапили в пастку». Вона досі отямлювалася від шоку. Не залишалося нічого, окрім як підкоритися, тому жінка вийшла у коридор, високо піднявши голову.

Вістрям асегая зулус вказав на подвійні двері в дальньому кінці коридору.

Вона знала: намагатися тікати — марно, тому просто ступала коридором у супроводі зулуса.