Вона підвелася.

— Ні! Френч уб’є мене раніше, ніж поліція встигне втрутитися. А якщо він цього не зробить, мені не повірять. Я знаю, що так воно й буде. Мені ніхто не вірить, окрім тебе! — Вона обійняла мене і пригорнулася. — Стіве, я благаю, допоможи мені. Знаю, ти це можеш. Ти можеш вивезти мене з країни так само, як Пітер вивіз Сельму. Ми можемо поїхати вже за день чи два — ще до того, як знайдуть труп. — Зіщулившись, вона глянула на мене через плече. — Пітер посадовив Сельму в один із приватних літаків своїх друзів. Невже ти не можеш зробити для мене те саме? Невже нездатний допомогти мені вибратися звідси після того, що було між нами?

— Мушу подумати, — озвався я, сідаючи на ліжко і запалюючи чергову сигарету. Кілька хвилин думав, а потім сказав: — Гаразд, Нетто, я зроблю це. Вивезу тебе з країни, а тоді, гадаю, ми будемо квити. Я справді тобі дечим зобов’язаний, але не думав, що ціна буде аж такою високою. Я зроблю це.

Вона впала переді мною на коліна.

— Але як же ти це зробиш? — запитала вона, хапаючи мене за руку.

— Гаррі Бікс забере нас звідси. Ти ж пам’ятаєш його? Ми були з ним разом у клубі того дня, коли я вперше побачив тебе. Він щотижня ганяє повітряні судна в Штати. Зробить і це — він такий. Ми таємно проведемо тебе на борт, і він якось уже переправить нас за океан. Ми зробимо це, Нетто, не переживай. Коли я щось обіцяю, то завжди виконую.

Вона знову почала ридати, схилившись на мої коліна. Я задумливо пестив її волосся, втупившись поглядом у красунечку в звабливих жовтих трусиках над ліжком. В її погляді я прочитав зневагу. Можливо, вона мала рацію.

Поки Нетта пакувала валізи, я протер склянки, щоб на них не залишилось відбитків пальців, і поставив їх та пляшку з віскі назад у буфет. Носовичком узяв кочергу, промив її від крові і поклав поруч із Литтлджонсом.

Зайшов у спальню і застав Нетту за пакуванням речей. Вона поквапно запихала їх у велику валізу.

— Тут не повинно залишитися жодної зачіпки, яка би привела поліцію до тебе.

— Я спакувала все, — сказала вона, закриваючи кришку валізи.

— Ти впевнена? — перепитав я.

Вона обвела поглядом кімнату і кивнула.

— Так.

— Гаразд, — сказав я. — Тепер мусимо подумати, куди тобі подітися, поки я не домовлюся про літак. Це може зайняти кілька днів.

— Я знаю, куди піду, — мовила вона. — Я вже подумала про це, поки тебе не було.

Я глянув на неї.

— І куди?

— У квартиру Медж Кеннітт.

— Куди? — витріщився я на неї.

— У помешкання Медж Кеннітт, — повторила вона. — Ніхто не здогадається шукати мене там.

— Боже ж мій! — вигукнув я. — Її убили — хіба ти не знала? Ти не можеш туди піти!

— Можу, — спокійно відповіла вона. — Там нікого немає, а поліція вже завершила свій огляд. Місіс Крокетт не здаватиме квартиру, допоки про вбивство не забудуть. У найближчі три-чотири дні я буду там у цілковитій безпеці. Але це не єдина причина, чому я хочу туди піти. У Медж є ще довоєнні запаси консервів, і я знаю, де вони лежать. Мені ж треба буде чимось харчуватися! А так мені не буде потреби кудись виходити, аж поки ти не приїдеш по мене.

— А ти впевнена, що консерви й досі там?

— Гадаю, що так. Принаймні я можу піти і переконатися сама.

Мені не дуже сподобалася така ідея. Але я погодився, що питання харчування і справді важливе.

— Але як ти туди потрапиш?

— Мій ключ підходить до її дверей. І до дверей Джуліуса також. Майже всі квартири там мають однакові замки.

— Тоді гаразд, — погодився я. — Але тобі слід бути дуже обережною.

І раптом я збагнув, що якщо Коул здатен був відчинити двері Медж, то цілком міг її і вбити та витерти ім’я Джейкобі, виведене на запиленій підлозі. Я заштовхав отриману інформацію подалі в пам’ять, щоб обмізкувати почуте пізніше.

— Я буду дуже обережною, — пообіцяла вона.

— Гаразд, тоді вирішено. Я приїду по тебе на машині. Будь готова вирушити будь-якої миті.

Вона підійшла до мене і поклала руки мені на плечі. Страх причаївся десь у кутиках її очей, але тепер уже вона була спокійніша.

— Не знаю, як тобі й віддячити, — сказала вона. — Можливо, я наробила чимало дурниць відтоді, як ми бачились востаннє, однак я не така погана — справді непогана — і не могла забути тебе.

Я поплескав її по руці й відвернувся.

— Тепер ми обидвоє по вуха в лайні. Якщо ми схибимо і не розіграємо нашу карту як слід, то загрузнемо в ньому ще глибше. Ми не маємо права на помилку. Я не зробив би це ні для кого іншого.

Вона притулилася до мене.

— Я знаю. І мені не слід було просити тебе про це, Стіве. Я втратила голову, але тепер уже все гаразд. Якщо ти передумав, то я тебе за це не засуджуватиму. Якось упораюсь сама: все життя так робила. І знову здатна боротися самотужки.

— Забудьмо, — коротко сказав я. — Ми тепер в одній упряжці. Одна річ турбує мене...

Вона запитально глянула на мене.

— Що саме, Стіве?

— Пітер Френч. Якщо ми втечемо, то він залишиться непокараний.

Вона схопила мене за руку.

— Ну й нехай собі. Ми не можемо нічого зробити без того, щоб самим не підставитися. Не затівай нічого такого, Стіве. Це все може обернутися проти нас.

Я кивнув.

— Гадаю, ти маєш рацію. Але мені нестерпно думати, що такий мерзотник, як Френч...

Її хватка стала міцнішою, очі широко розплющилися.

— Слухай, — прошепотіла вона.

— У чому річ? — почав було я, але вона затисла мені рот долонею.

— Хтось є у квартирі, — видихнула вона. — Прислухайся!

Мене скувало жахом. Я заціпенів, дивлячись на двері.

Вона мала рацію. Десь унизу на сходах почулися обережні кроки. Серце мені калатало, наче в лосося, що потрапив у невід. Я ступив до вимикача, аби вимкнути світло.

— Чекай тут, — прошепотів я. — Стій тихо. Спробуй вислизнути звідси за першої-ліпшої нагоди. Але не залишай тут валізу. Зможеш сама її донести?

Я відчував, як сильно вона тремтить.

— Спробую, — сказала вона. — О Боже! Як мені страшно! Хто це, як ти гадаєш?

— Зараз з’ясую, — прошепотів у відповідь. — Але не чекай на мене.

Я обережно прокрався до вікна, що виходило у двір, і глянув на похилий дах.

— Ось твій шлях до втечі, — сказав я, приставивши губи до самого її вуха. — Дай мені кілька хвилин, а тоді вибирайся на дах і спускайся у двір. Вирушай до Медж. За день-два я з тобою зв’яжуся.

Її пальці торкнулися моєї руки.

— Любий Стіве! — сказала вона.

— Зачини за мною двері, крихітко, — прошепотів я, потис їй руку і вислизнув у коридор.

Прислухався — тихо. Прикрив двері. Почув, як Нетта зачинила їх на засув.

Перетнувши коридор, я ввійшов у вітальню і навпомацки почав шукати електричну лампочку. Знайшовши її, викрутив та обережно поклав на підлозі. Згадав про відбитки пальців, витяг із кишені носовичок, ретельно протер лампочку і знову поклав її на підлозі. Повернувся до дверей і став, прислухаючись: серце моє шалено калатало, піт струменів обличчям.

Упродовж кількох секунд не чув нічого, потім уловив тихеньке скрипіння сходинок. Хтось підіймався сходами.

Я стояв за дверми, притиснувшись до стіни. Почув, як провернулась ручка у дверях Неттиної кімнати. Щиро сподівався, що в неї стане мужності не закричати. Бо сам я був на межі.

Знову тиша — така, хоч ножем ріж. Раптом я радше відчув, ніж побачив, що двері кімнати, в якій я був, відчиняються. У роті мені пересохло, волосся на голові стало сторчма. Двері відчинялися повільно — дюйм за дюймом — тоді раптом знову запала тиша. Я побачив нечіткий силует та руку, що намацувала вимикач і врешті знайшла його.

Клацання вимикача було оглушливим, як постріл. Кімната залишалася темною, і я подякував долі за те, що здогадався викрутити лампочку. Я напружив м’язи і стиснув кулаки, вичікуючи.

Потім запала довга пауза, бо двері далі не відчинялися; нечутно було жодного звуку, окрім калатання мого власного серця. Я вичікував — нерви напружені, дихання приглушене. До мого настороженого слуху долинув інший звук — хтось шумно дихав. Я подумав, чи чує той хтось моє дихання так само і чи не це його зупиняє. Двері знову почали спрокволу відчинятися. Я притиснувся до стіни, щомиті готовий стрибнути.