У дверях з’явилася темна постать: голова і плечі — чоловічі. Я зміг лише розрізнити його розмитий силует. Я знав, що є невидимим у темряві, тож вирішив зачекати і подивитися, що він робитиме далі. Він роззирнувся довкола і ступив крок уперед. Тоді я почув іще один звук, різкий скрип — то Нетта відчиняла вікно.

Умить чоловік вибіг у коридор, рвонув до Неттиних дверей і спробував їх відчинити.

— Я чую тебе! — закричав він. — Відчиняй двері! Виходь!

Це був Коррідан!

На мить мене охопила така паніка, що я не міг зрушити з місця. Тоді збагнув, що Коррідан наліг на двері усією вагою свого тіла, і почув, як ті заскрипіли, відчиняючись. Більше я не міг чекати. Я копнув стілець, який, падаючи, зачепив маленький столик. Гуркіт був такий, наче розірвалася міна.

Почув здивований вигук Коррідана. За мить він уже знову був у вітальні. Я побачив, як він поліз у кишеню, тож, пригинаючись, прокрався до нього, молячи Бога, щоб він мене не почув. Секундою пізніше яскраве світло електричного ліхтарика вихопило фігуру Литтлджонса на підлозі.

Бачив, що Корріданові перехопило подих. У такому непевному світлі тіло Литтлджонса могло нажахати будь-кого. На мить Коррідана наче паралізувало від подиву та шоку. Тоді я на нього і стрибнув. Ми звалилися на підлогу, наче пара буйволів, розбивши при цьому на скіпки журнальний столик. Я поцілив йому в обличчя і, вирвавши ліхтарик із рук, щосили жбурнув ним об стіну. Той загас.

Коррідан крутнувся піді мною і наніс мені потужний удар у груди. Я намагався притиснути його до підлоги, але він був надто міцний для мене.

Кілька секунд ми боролися, мов дикі звірі. Обидва наче збожеволіли від страху, тож безперестанку молотили, щипали та копали одне одного — тільки руки-ноги мелькали. Коррідан був сильний супротивник. Він знав геть усі, навіть найбрудніші прийоми боротьби, і якби я як військовий кореспондент не пройшов підготовку рейнджерів[27], то не протримався б і двох хвилин. Нарешті мені вдалося виконати захват голови, і я спробував стиснути йому горло, але Коррідан наніс мені такий сильний удар у живіт, що я не втримав суперника. Я відліпився від нього і підвівся. Він ухопив мене за ноги ще до того, як я спромігся зробити хоч крок, тож я гепнувся навзнак. Мені перехопило подих, і якусь мить я був геть безпорадний. Для такого хлопця, як Коррідан, цього виявилося цілком достатньо. Перш ніж я зміг відновити дихання, він уже навалився на мене, і враження було таке, наче на мене звалився собор Святого Павла.

— Дай-но поглянути на тебе, виродку! — важко дихаючи, промовив він.

Я почув черкання сірника. Якщо він побачить, хто я — мені кінець. Якщо мене схоплять біля тіла Литтлджонса, шансів виплутатися у мене ніяких. Ціною неймовірних зусиль мені вдалося вивільнити ноги і копнути його черевиком у потилицю. Він упав на мене, при цьому вивільнивши мені руки. Але він тут же схопив обома руками мою голову, намагаючись стукнути нею об підлогу. Напруживши шию, я не дав йому змоги це зробити і сильним ударом у живіт нейтралізував супротивника. Він хапнув ротом повітря і скотився з мене. Моя рука намацала ніжку розтрощеного стола. Я сліпо вдарив нею по Корріданові та почув деренчливий звук. Інспектор бухнувся на підлогу.

Я лежав, намагаючись відновити дихання та почуваючись так, наче мені кілок всадили у живіт. Я знав, що не можу гаяти ні хвилини, і, зробивши над собою зусилля, спробував скинути з себе ноги Коррідана. Нарешті це мені вдалося. Я потягнувсь і торкнувся його. Він не рухався. В якийсь момент я вже було подумав, що вбив інспектора, проте вловив ледь чутне дихання. Тепер він щомиті може прийти до тями. Я негайно мав ушиватися. Звівся на ноги, хитаючись, вийшов з вітальні і зазирнув у спальню. Вона була порожня. Нетта втекла.

Я вхопився за поруччя сходів і мало не з’їхав униз. Діставшись вхідних дверей, постояв трохи, збираючись із силами, відчинив двері та вийшов у темряву вулиці. Нічне повітря допомогло мені отямитися, але я все ще нетвердо тримався на ногах, поки чи то біг, чи то плентався, намагаючись вибратися на головну дорогу. Нарешті опинився на Рассел-сквер, а потім і на Кінґсвей. Досяг Стенду, і тепер я вже тримався на ногах більш-менш твердо. Мені слід було вимислити залізне алібі — таке, щоб Коррідан ніколи нічого не запідозрив. Цікаво, чи впізнав він мене. Я не видав ані звуку, поки ми боролися — до того ж було зовсім темно. Яка удача, що я зумів звідти вибратися.

Проходячи повз телефонну будку, повагався трохи, а тоді набрав номер Крістал. Не мав певності, чи повернулася вона вже з клубу. Було лише чверть по одинадцятій, але, на моє щастя, вона взяла слухавку.

— Це Стів, — сказав я. — Слухай і нічого не кажи. Це дуже серйозно. Коли ти повернулася з клубу?

— Десь із годину тому. У мене розболілась голова, і я вирішила піти додому. А що таке?

— Хтось бачив, як ти поверталася?

— Ні. А що сталося, дорогенький?

— Багато чого, — похмуро озвавсь я. — Запам’ятай: я був із тобою цю годину і маю намір залишитися в тебе на ніч. Гаразд?

— Чи ж гаразд? — Її голос прозвучав піднесено. — Ще й як гаразд! Приходь негайно!

Коли я полишав будку, мені дещо спало на думку. Я витратив іще два пенси і зателефонував Фреду Ульману із редакції «Морнінґ Мейл». Коли той узяв слухавку, я сказав:

— Слухай уважно, Фреде. У мене є історія, яка роками не сходитиме з газетних шпальт. І вона — твоя. Хочеш її почути?

— Ще б пак — якщо вона справді того варта — але ти мусиш мене в цьому переконати. То що ти хочеш, щоб я зробив?

Притулившись до стінки будки, я коротко оповів йому те, що сталося зі мною.

Я повернувся у «Савой» наступного ранку десь після одинадцятої. Звернувшись до портьє по ключ, відчув, як хтось торкнувся рукою мого плеча. Узявши ключ, озирнувся. За мною, масивний і похмурий, стояв Коррідан.

— Отакої! — озвавсь я, дивлячись на нього, як я гадав, із приязною посмішкою. — Знову мій давній приятель з’являється, наче Борис Карлофф[28]. Що привело вас сюди? Заблукали?

Він хитнув головою — очі крижані, рот міцно стиснутий.

— Хочу побалакати з вами, Гармасе, — сказав він. — Піднімемося до вас у номер?

— Краще в бар, — запропонував я. — Він саме зараз відчиняється. Вигляд у вас такий, що нам конче треба випити.

— Гадаю, ми все-таки підемо до вас у номер.

— Ну що ж, якщо ви так наполягаєте — ходімо. Щось ви сьогодні зовсім на себе не схожі. Неприємності? Тільки не кажіть мені, що закохалися! Чи, може, проблеми зі шлунком?

— Зараз не час для жартів, — буркнув він, ідучи зі мною до ліфта.

— З вами завжди так, — прокоментував я. — У вас геть відсутнє почуття гумору.

Ми зайшли в ліфт, піднялися на третій поверх.

— Якби у вас воно було, то ви би насправді були приємною людиною. Беріть приклад із мене, — патякав я, поки ми йшли коридором до мого номера. — Що було би зі мною, якби я час від часу не жартував? Я вам скажу: я перебував би у безодні відчаю. Чому? Бо, гадаю, ви прийшли сюди для того, щоб заарештувати мене.

Він гостро поглянув на мене.

— Що змушує вас так думати? — запитав Коррідан, дивлячись, як я вставляю ключ у замкову щілину.

— У вас вигляд копа при виконанні службових обов’язків, — пояснив я. — Однак мушу вас розчарувати.

— Ну, це ми ще побачимо, — сказав він, заходами в номер услід за мною, знімаючи капелюха та дивлячись на мене.

Зауважив багряний синець у нього на скроні — там, куди я поцілив ніжкою стола. Щиро сподівався, що в нього не стане доказів пов’язати цей синець зі мною.

— Гай-гай! — вигукнув я, роздивляючись його. — Тепер моя черга позловтішатися. Звідкіля у вас цей синець? Гадаю, ви намагалися пробити головою кам’яну стіну?

— Облиште свої дурні жарти! — промовив Коррідан. Зроду ще не бачив його таким серйозним. — Де ви були минулої ночі?