— А з ким вона була? — провадив я далі.

Здається, вона мене не почула, бо нахилилася вперед у пошуках своєї склянки.

— Я вам допоможу, — сказав я і, нахилившись, підніс склянку та простягнув їй.

Алкогольні випари обпалили мені щоки.

Краєм ока я зауважив неймовірну кількість сміття під шезлонгом: брудний одяг, взуття, порожні пачки сигарет, немитий посуд, старі газети.

Вона схопила склянку і затиснула її в руці.

— То хто був із Неттою? — повторив я своє питання, нахилившись і пильно вдивляючись в очі товстухи. — Хто була та дівчина?

На її обличчі мелькнув подив.

— Звідкіля ви знаєте? — поцікавилась вона і підвела голову. — Адже вас там не було, чи не так?

— Отже, то таки була дівчина, — констатував я, і мурашки побігли мені по спині.

Вона кивнула і додала:

— І чоловік.

Ну нарешті хоч щось.

— То хто це був?

Хитрий вираз промелькнув у її порожніх очах.

— А чому я мушу вам це казати? Запитайте в Коула, якщо вам це так цікаво. Він також бачив їх — той усе бачить.

Я повернувся до свого стільця і всівся на нього.

— Але я питаю про це у вас. Послухайте, я не вірю, що це самогубство. Гадаю, то було вбивство.

Вона відкрутила кришечку пляшки і саме наливала віскі у склянку, коли раптом і пляшка, і склянка випали їй з рук. Вона тихенько матюкнулася, обличчя її посіріло.

— Вбивство? — перепитала вона, важко дихаючи.

Я пірнув услід за пляшкою, але було вже пізно — рідина вилилась на килим.

Я нахилився над Медж Кеннітт.

— Саме так. Убивство.

— Не хочу, щоб мене лякали! — вигукнула вона, намагаючись сісти. — Це недобре для мого серця. Ну ж бо, подайте мені віскі! Мені треба випити.

— Тоді вам доведеться почати нову пляшку, — сказав я, пильно дивляючись на неї. — У цій нічого не залишилося.

— У мене немає іншої, — заскиглила вона, відкинувшись на шезлонг. — О Боже! Що ж я тепер робитиму?

— Забудьмо про це! — вигукнув я, намагаючись якось її відволікти. — То хто були ті двоє, котрі прийшли разом із Неттою? Коли вони пішли? Ну ж бо — це дуже важливо! Вони можуть щось знати.

Якусь мить вона лежала нерухомо — великий безвільний шматок м’яса, а тоді хитро глянула на мене.

— Наскільки це важливо для вас? — вимогливо спитала вона. — Я можу сказати вам, що то був за чоловік. І дівчина також. Я знаю їх. І можу повідомити вам, коли пішов чоловік: я бачила його. Але скажу це вам, коли дістанете мені віскі.

— Я його дістану, — пообіцяв я, — і принесу завтра вранці. Ну ж бо, кажіть вже! То хто вони?

— Я хочу віскі вже! — Її жирні руки стиснулися в кулаки. — Ви можете його дістати. Ви, американці, можете все!

— Не верзіть дурниць! — втрачаючи терпець, вигукнув я. — Вже пів на дванадцяту. Звісно ж, сьогодні я вже не зможу купити віскі.

— Тоді я вам нічого не скажу.

— Я можу викликати поліцію, — пригрозив я розлючено.

Вона хмикнула.

— Ви цього не зробите, — озвалася, підморгнувши. — Я вам потрібна. Ви не захочете вплутувати малу шльондру в цю справу.

— Послухайте, — сказав я, ледве опановуючи себе, — будьте ж розсудливою. Я принесу вам віскі завтра вранці. Роздобуду аж дві пляшки — а зараз дам п’ять фунтів, якщо захочете. Гадаю, так буде справедливо.

Вона припіднялася на лікті. Обличчя її перекосила злоба.

— Дістаньте мені те кляте віскі просто зараз або вимітайтесь звідси! — заверещала вона.

Я звівся на ноги і попрямував до дверей. Потім повернувся, згадавши про Сема, бармена з клубу «Блакить». Він продасть мені пляшку, якщо я добре йому заплачу.

— Гаразд, — сказав я, знову прямуючи до дверей. — Подумаю, що зможу для вас зробити. Але без дурниць — інакше я вип’ю ту кляту пляшку сам!

Вона кивнула, махнувши рукою на двері.

— Покваптеся! Я розповім усе, що вам потрібно, якщо дістанете мені віскі. Мерщій!

Я бігцем спустився сходами і вискочив на вулицю, озираючись довкруж у пошуках таксі. Жодного. Однак я вирішив, що кінець кінцем краще таки трохи зачекати, а тому став на узбіччі, напружено вдивляючись удалину. Був переконаний, що рухаюся правильним шляхом. Разом із Неттою була дівчина, і я готовий заприсягнутися, що це вона померла в помешканні Нетти. Але хто ж тоді той чоловік? Неттин приятель? Чи хтось інший? Чи не міг це бути Джуліус Коул? І хто та дівчина?

Раптом я відчув, що за мною стежать. Я не озирнувся одразу, а спершу запалив сигарету, жбурнув сірник у канаву і тільки тоді наче ненароком глянув через плече. Нібито нікого не було поблизу, але я відчував, що за мною шпигують. Згадав про Френкі й подумав, чи не хоче він, бува, ще раз спробувати проломити мені череп.

Я стояв отак не менше десяти хвилин, перш ніж таксі, що поверталося з Вест-Енду, підібрало мене. Я назвав водієві адресу клубу «Блакить» й, коли ми вже від’їжджали, глянув через заднє скло машини. Помітив раптовий рух. З темного під’їзду вийшов інспектор Коррідан і став посеред тротуару, дивлячись мені вслід. Він відчайдушно мотав головою туди-сюди, немовби сподіваючись спіймати таксі й поїхати за мною, але йому не пощастило.

Я поморщився. Отже, інспектор Коррідан стежив за мною, коли я заходив у під’їзд будинку. Він не знав, що я був у Медж Кеннітт, і, ймовірно, вважав, що я навідував Джуліуса Коула. Скидалося на те, що Коррідан не спускає з мене очей, вважаючи, що я якимось чином причетний до справи. За чверть години я був уже перед клубом «Блакить». Іще за десять хвилин, тримаючи дорогоцінну пляшку під пахвою, я намагався знайти таксі, щоби повернутися на Кромвелл-роуд. Пійло обійшлося мені у п’ять фунтів, але я сподівався, що отримана інформація буде цього варта.

Коли зненацька вигулькнуло таксі, годинник у мене на руці показував одинадцяту сорок п’ять. Я назвав водієві адресу і відкинувся на сидінні, розслабившись.

Поїздка до Кромвелл-роуд, здавалося, тривала цілу вічність, хоча насправді це зайняло лише десять хвилин. Я розрахувався з таксистом і, зауваживши, що світло у вікнах Медж Кеннітт все ще горить, криво посміхнувся. Здогадався, що стара відьма не менш нетерпляче чекає на віскі, ніж я — на інформацію.

Я відчинив вхідні двері й обережно піднявся сходами. Не хотів, щоб Джуліус Коул почув мене. Двері Медж Кеннітт були розчахнуті. Я зупинився, нахмурившись, бо точно пам’ятав, що зачиняв їх. Можливо, вона їх відчинила, випускаючи кота, подумав я та увійшов до кімнати.

Медж лежала у своєму шезлонгу — рот роззявлений, очі осклянілі. Кров струменіла з великої рани на шиї, заливаючи груди і стікаючи на ветхий турецький килим. Вона була мертва-мертвісінька, як макрель під соусом.

Добру хвилину я стояв, витріщившись на Медж Кеннітт, надто приголомшений, щоби поворушитися, тоді пройшов у вітальню і нахилився над жінкою. Її скляні очі дивилися на мене, а кров скрапувала на килим. Я розвернувсь, і коліна мені підгиналися.

Не знаючи, що робити, я обійшов кімнату, механічно шукаючи очима предмет, яким її вбили. Не знайшовши його, підійшов до шезлонга і заглянув за інший його бік. Побачив три порожні пляшки та пачки з-під сигарет «Вудбайнз». Шар пилюки з того боку був іще товстіший, і на ньому рукою Медж, що безвільно звисала, було нашкрябане якесь слово. Я підійшов ближче і пригледівся. Слово було виведено нерозбірливо, і я подумав, що Медж могла написати його, вмираючи, або ж перед тим, як убивця вдарив її. Мені знадобилося кілька хвилин, щоб розібрати літери. В пилюці вона вивела ім’я: Джейкобі. Це нічого мені не говорило, але про всяк випадок я запам’ятав його, щоби потім витягти зі своєї пам’яті.

Раптом згадав про Коррідана. Якщо він усе ще десь поблизу й надумає зайти поглянути, що я тут роблю, то я матиму купу неприємностей.

Я рвонув до дверей, збіг сходами і відчинив двері під’їзду. Уважно оглянув вулицю й нікого там не зауважив. Через дорогу помітив телефонну будку і поспішив до неї. Набрав «Вайтхолл, 1212» (номер відділку поліції) і попросив покликати Коррідана.