Дивився на мене сумними очима, жуючи кінчики вусів.

— У вас щось для мене є? — запитав я, гадаючи, чого він сюди заявився.

— Не зовсім, сер, — відповів він, барабанячи собі по колінах. — Гадаю, містер Меррівезер вам іще нічого не говорив?

— Ні, нічого, — озвавсь я, спантеличений. — Щось сталося?

Литтлджонс сором’язливо поправив своє сивіюче волосся.

— Річ у тім, сер, що містер Меррівезер відсторонив мене від вашої справи.

— Оце так! — вигукнув я, різко випрямившись на ліжку і тут же пошкодувавши про це. — Але чому?

— Бачте, сер, містер Меррівезер завжди уважав, що ця справа не вписується в рамки наших звичних розслідувань, — пояснив Литтлджонс. — Фінансовий бік справи зацікавив чи, можна навіть сказати, спокусив його, але після того, як йому погрожували... Словом, він уважає, що подальше розслідування є недоцільним.

Я нашорошив вуха.

— Погрожували?

Литтлджонс поважно кивнув.

— Учора вранці його навідали двоє. Це були кремезні хлопці, вони чітко дали зрозуміти, що якщо він негайно не припинить співпрацю з вами, то вони «зроблять із нього фарш» — боюся, що саме так вони і сказали.

Насупившись, я запалив сигарету.

Здається, Бредлі грає по-великому.

— Ви хочете сказати, що Меррівезер дозволив якимось двом типам себе залякати?

— То були винятково брутальні типи, — поквапно пояснив Литтлджонс, неначе вибачаючись за брак відваги у Меррівезера. — Вони розтрощили йому стіл, сказали, що відгамселили вас, і пригрозили те саме зробити і з ним. Він не такий уже й молодий, до того ж мусить дбати про дружину. Не можу сказати, що я засуджую його за це, і гадаю, сер, що й ви його зрозумієте.

Він промовив усе так урочисто, що я не витримав і розреготався.

— Гаразд, — сказав я, відкинувшись на подушку і вишкірившись. — Закладаюся, що вони випустили останню пару з того бідолашного старого потухлого гейзера. І зовсім не виню його за це. Вони і з мене мало не випустили дух. — Раптом я глянув на нього спантеличено. — Але ж ви не для того прийшли, щоб повідомити мені це? Який стосунок це має до вас?

Литтлджонс потягнув себе за вуса.

— Мені дуже шкода, що мене відсторонили від цієї справи, сер, — сказав він. — Справді шкода. Бачте, сер, я люблю небезпеку. Не повірите, але я завжди мріяв стати детективом — іще коли був хлопчиком. І досі я був дуже розчарований своєю роботою. У містера Меррівезера не так уже й багато цікавих справ. Зазвичай усі справи, якими ми займаємося, стосуються розлучення. Самі розумієте, не надто приємна робота — та ще й дуже нудна, я би сказав. Мене верне від шпигування за подружніми парами. Але я мушу виконувати цю роботу, бо не стаю молодшим, а з роботою зараз важко. Гадаю, я достатньо ясно висловився, сер. Сподіваюся, ви вибачите мені, що я забрав у вас стільки часу. Тож я хотів би вам запропонувати... — він помовчав, вочевидь зніяковілий. — Якщо ви пробачите мою безцеремонність, то я би хотів запропонувати вам свою подальшу участь у справі. Я міг би працювати навіть за меншу винагороду, а містер Меррівезер зараз нічого не може мені запропонувати. Він платить лише тоді, коли я працюю на нього. Тож я й надумав запропонувати свої послуги вам і гадаю, що нічого поганого в цьому немає.

Я витріщився на нього.

— Але ж, послухайте: якщо вони погрожують Меррівезеру, то це стосується і вас!

— Мене погрозами не залякаєш, — спокійно озвався він. — Запевняю вас — такими методами мене від справи не усунеш. Якщо ви все ще потребуєте моїх послуг, то я готовий до співпраці.

Я приязно йому посміхнувся, раптом відчувши до нього непереборну симпатію.

— Звісно ж — продовжуйте ваше розслідування! Чи попередні умови вас влаштовують?

Він глипнув на мене і, затинаючись, промовив:

— Т-так, звісно, містере Гармасе, але вони і так були надто щедрі, тож я готовий...

— Тепер ви отримаєте те, що мав би отримати Мерріверзер — і покінчімо з цим! — твердо сказав я. — Але не припускайтеся помилок: вам слід буде відпрацювати свої гроші. Я ще багато чого не розповів вашому босу, тож маю намір зараз викласти усе вам, і вже тоді вирішуйте, займатися цією справою чи ні.

— Дякую, сер! — озвався нишпорка, й обличчя його просвітліло. — Але спочатку я вам також дещо повідомлю. Я бачив молоду рудоволосу леді. Вона виходила минулої ночі з котеджу. По неї приїхав чорно-жовтий «бентлі». Я чітко її бачив. Вона сіла в авто, яке поїхало у напрямку Лондона; на жаль, я не встиг поїхати за ними.

— Гаразд, — сказав я, — можливо, вона просто вирішила прокататися у Лондон. Поспостерігайте за тим котеджем ще деякий час. А тепер послухайте, що я вам розкажу.

І я розповів йому все — не оминаючи убивства Медж Кеннітт та нападу на мене. Оповів про Джейкобі та його дружину Сельму і про появу Джуліуса Коула в клубі.

— Здається, це все, — завершив я. — Ці хлопці — небезпечні бандити. Вам слід бути вкрай обережним.

Скидалося на те, що він мене навіть не слухав.

— Я радий, сер, що ви довірилися мені, — сказав Литтлджонс, підводячись. — Гадаю, за день-два я вже матиму, що вам доповісти. Поки що не хочу це обговорювати, але дещо з того, що ви сказали, може дати мені зачіпку, яку я шукав. Зв’яжуся з вами зовсім скоро.

— Агов! — гукнув я, коли він, узявши свого капелюха, попрямував до дверей. — А що там із Джуліусом Коулом? Приїхав він у Лейкем?

— Він прибув туди три дні тому і зупинився у місіс Брембі, — озвався Литтлджонс, відчиняючи двері. — За день-два в мене вже будуть для вас новини.

І він вийшов, не дочекавшись, доки я ще раз попрошу його бути обережним.

Через два дні я, весь побитий та у синцях, але з колишньою затятістю та злий, як чорт, повернувся у «Савой».

Крістал уже чекала там на мене. Номер був буквально завалений квітами, їхній аромат паморочив голову. У відерку з льодом виднілася пляшка шампанського. Бракувало лише духового оркестру, який би вшкварив туш, та лорда-мера, щоб цілковито відтворити атмосферу урочистого повернення додому.

— Коханий! — вигукнула Крістал, вішаючись мені на шию і роблячи все, щоби задушити мене в обіймах. — З поверненням тебе!

— А хто платить за шампанське? — вимогливо спитав я, відсторонюючи її руки.

— Ти, любий! — життєрадісно відповіла жінка. — Відкоркуймо ж його та випиймо за твоє здоров’я! Мені аж у горлі пересохло!

— Ми не будемо пити шампанське за сім фунтів пляшка, — з притиском сказав я. — Воно повернеться туди, звідкіля його принесли. Гадаю, за квіти теж платитиму я?

— Я знала, що ти не будеш проти! — озвалася Крістал, вкладаючи свою руку в мою і притискаючись щокою до мого плеча. — Якщо вони тобі не подобаються, то я заберу їх додому, але тобі все-таки доведеться за них заплатити, бо в мене якраз зараз трохи сутужно з грошима. Але ж вони так прикрашають кімнату, правда?

— Звісно ж, і вони неабияк підчистять мою банківську картку! Це наче бути одруженим! А тепер посидь-но спокійно і дай мені можливість переглянути пошту. Я не переглядав її вже чотири дні: доведеться надолужувати згаяне.

— О, для цього ще буде купа часу! — мовила вона. — Хіба ти не радий мене бачити? Ти ж мене навіть іще не поцілував!

Я чмокнув її.

— А тепер присядь-но і посидь хоч кілька хвилин тихо.

— Я кохаю тебе, Стіве, навіть попри знівечене обличчя, — провадила вона далі, всідаючись мені на коліна. — Шкода, що ти такий неромантичний!

— Дуже люб’язно з твого боку називати це обличчям! — сказав я, глянувши у дзеркало і скривившись. — Шкода, що я не такий, як тобі треба. Тобі краще було би зв’язатися із Френком Сінатрою, якщо тобі так бракує романтики.

Вона безнадійно знизала плечима.

— Принаймні за тебе мені не треба боротися, — зронила вона. — Це — єдина перевага, яку отримує дівчина, маючи справу з таким млявим типом, як ти.

— Якось я доведу тобі, що в моїх жилах тече кров, а не вода — і то гаряча! — пообіцяв я їй, посміхаючись.