Я подув собі на кісточки пальців і відступив до дерева, дивлячись на Теда.

— Тепер твоя черга, синку, — сказав я. — Я буду до всіх вас однаковий — жодної поблажки і жодних мазунчиків.

Тед і Берт вирячилися на Джо, тоді разом кинулися до мене.

Я зрадів, що одного з бандитів уже відключив, а тоді влупив Берта в ніс, проте отримав від Теда сильний удар у голову, від чого в мене аж зуби клацнули. Берт із гарчанням кинувся до мене, і його важкі кулаки з глухим звуком поцілили мені в груди. Він був іще той боксер. Я почувався так, наче на мене завалився міст Тауер. Я відштовхнув його від себе, прицілився і наніс кілька ударів лівою в його пласку, відразливу пику. Наблизився Тед і влучив у мене правим, а потім лівим кулаком. Раптом у моїй голові неначе щось вибухнуло, і я знепритомнів.

Прийшов до тями майже відразу і зрозумів, що лежу на траві й хтось дуже боляче копає мені в ребра. Я перекотився, намагаючись звестися на ноги, але черговий удар змусив мене знерухоміти.

Я чув, як волає Джо:

— Пустіть мене до нього!

Я встиг помітити, як він кинувся до мене, високо підстрибнувши в повітрі. Я ухитрився відкотитись убік і схопити його за ноги. Він намагався вирватись, але я тримав міцно. Схопив його праву ступню, різко смикнув її і влігся на неї усією вагою свого тіла. Із задоволенням почув, як хруснула кістка і Джо заревів від болю. Тоді його рука схопила мене за волосся, і сталевий кулак поцілив мені у щелепу. Я відчув, що злетів у повітря, а потім із глухим звуком приземлився у траву. Це мало не вибило з мене дух.

Я неабияк розлютився та спробував було звестися на ноги, але відчув, що не маю сили це зробити. Звівся навколішки. Чиєсь важке тіло звалилося на мене, і я знерухомів. Хоча я й знав, що буде далі, але не міг запобігти цьому і захистити себе.

Двоє негідників методично обробляли мене. Один силоміць поставив мене на ноги, а інший лупив мене в обличчя та груди. Вони використовували мене як боксерську грушу. Коли один із них утомився, мною зайнявся інший. Здається, так тривало нескінченно довго. Мені нічого не залишалося, як витримати це все. І я витримав.

Нарешті вони скінчили і полишили мене у траві. Пелена застеляла мені очі, побите тіло перетворилося на м’яку, безвільну масу. Нечітко я міг бачити місяць угорі, а звуки долинали до мене наче крізь вату. Я все ще був розлючений, і за кілька хвилин мені якось вдалося звестися на ноги. Похитнувшись, як п’яний, я знову повалився у траву. Рукою намацав величенький камінь. Це дало мені новий стимул. Зіп’явшись на коліна, я вхопив камінь і, відчуваючи, як його нерівності впиваються мені в долоню, роззирнуся довкола, щоб побачити злочинну трійцю. Вони сиділи у траві за кілька ярдів від мене.

Тед і Берт надавали першу допомогу зламаній щиколотці Джо. Приємно було чути, як той матюкається, коли приятелі загрубілими пальцями намагалися обмацати набухлу ступню.

Мені якось вдалося звестися на ноги. Хитаючись, я побрів до них. Це зайняло чимало часу — я брів, немовби долаючи сильний зустрічний вітер. Тед почув мене, коли я вже був за кілька кроків від них, й обернувся.

— Ні, ви тільки-но погляньте! — вигукнув він. — Присягаюся, цього разу я розтрощу собі кулаки об його огидну пику!

Я відчув, що не в стані йти далі, тому терпляче чекав, поки Тед підійде. Він ліниво посунув до мене, виставивши правий кулак. Берт і Джо повернули голови, спостерігаючи за виставою. Берт криво посміхався, Джо щось ричав.

Тед став переді мною.

— Ну що ж, друже, — сказав він. — Я готовий продемонструвати, як відправив малого Ерні у нокдаун у першому ж раунді. Я буду не я, якщо від того голова тобі не злетить з плечей!

Я зібрався з силами і метнув камінь йому в обличчя, саме коли він наставляв кулак.

Камінь пройшов за кілька дюймів від його правого ока і розпанахав йому вилицю до самої кістки.

Він завив од болю, зробив крок назад і, захитавшись, повалився у траву. Кров фонтаном бризнула з розбитої щоки.

Це було все, що я міг зробити. Я покалічив ногу Джо, а шрам залишиться Тедові на все життя. Шкода, що я нічого не зміг зробити для Берта, але я просто більше не міг триматися на ногах. Я похитнувся вперед і почув жахливу лайку Берта, котрий рвонув до мене.

Покірно прийняв від нього важкий удар у щелепу і вирубався остаточно.

Я почув голос Крістал.

— Вам може видатися дивним, що я вийшла заміж за таку руїну, але він не завжди був таким. Коли ми з ним познайомилися, це був неабиякий красень.

Я розплющив очі, виявив, що мало що бачу, і втупився у стелю. Аромат квітів у кімнаті змішувався із запахом ліків. Я почувався так, наче мене переїхали котком, але лежати в ліжку було приємно.

Жіночий голос сказав:

— Ви можете побути з ним, але недовго, місіс Гармас. Тепер він щомиті може опритомніти, але, прошу вас, не хвилюйте його.

Крістал безтурботно озвалася:

— О, ми давно з ним одружені, й, на жаль, тепер він не так легко збуджується, коли бачить мене.

Двері зачинились, і в поле зору мені потрапила Крістал — у премилій картатій білій сукні та білому тюрбані на голові. Вона присунула стілець до ліжка й кинула сумочку на нічний столик. Я простягнув руку та вщипнув її за лікоть. Вона злякано скрикнула й відскочила.

— Я прийшов до тями.

— Любий, ти так мене налякав! — вигукнула вона, удавано погладжуючи місце, за яке я її вщипнув. — Тобі не слід цього робити. Це так грубо. — Вона взяла мою руку, погладила її і глянула на мене закоханими очима. — Я так непокоїлася за тебе, любий! Навіть не уявляєш — я мало не збожеволіла!

— Тоді б ми обоє були божевільними, — сказав я, потискаючи їй руку. — Бо я також ненормальний.

— О, Стіве, здається, я кохаю тебе! — сказала вона, опускаючись переді мною на коліна і тручись щокою об мою руку. — Що сталося з твоїм обличчям?

Вона мало не плакала.

Я поворушився на ліжку, скривився від болю, який пронизав мене з голови до п’ят, і оглянув кімнату. Це була, очевидно, окрема палата в лікарні. Зі стогоном відрази я відкинувсь у ліжку.

— Як я тут опинився? І як ти мене знайшла?

— Тобі не можна хвилюватися, любий! — сказала вона, поправляючи мені подушку. — Якийсь добросердий чоловік зателефонував мені. Він побачив тебе на вімблдонському пустищі та знайшов мій номер у твоєму портмоне, зателефонував мені та викликав санітарну машину — і ось ти тут. Ну ж бо, Стіве, розкажи мені, що трапилося? Хто тебе так?

Я обережно обмацав своє обличчя й перекосився від болю.

— Це була бійка. Якісь негідники напали на мене — і ось результат.

— Але чому вони на тебе напали? — із широко розплющеними очима допитувалася Крістал. — Ти такий чемний хлопчик! Чи, може, ти сказав їм щось, що їх розлютило?

— Гадаю, що так, — відповів я, вирішивши не засмучувати Крістал інформацією, що за всім цим стоїть Бредлі. — А що то за вигадка про «місіс Гармас»?

Вона збентежилася.

— О Боже, то ти мене чув? Це був єдиний спосіб пройти сюди. Ти ж не розгнівався, правда ж, дорогесенький? Адже ми завжди можемо розлучитися, щойно тобі стане краще, чи не так?

Я поплескав її по руці, намагаючись посміхнутися, але м’язи обличчя були мені непідвладні.

— Усе гаразд, — заспокоїв я дівчину. — Якби я був із тих, хто одружується, то кращої дружини годі було б і шукати... Якби я був із тих, хто одружується.

Вона розчаровано кивнула.

— Саме це мене й добиває — що ти не з тих, хто одружується. Але, можливо, ти ще зі мною й поберешся!

— Не будь такою корисливою, — поквапно сказав я. — Скажи-но мені, як довго я тут валяюся?

— Два дні.

Я порухав руками-ногами. Якщо не брати до уваги різкого нападу болю, то з ними було все гаразд.

— Не маю наміру залишатися тут довше. Мені треба звідси піти.

— Ти цього не зробиш, — твердо сказала Крістал. — І мови не може бути про те, щоб ти полишив лікарню, допоки тобі не стане краще.