Я прибув у Лондон спекотного серпневого дня після тривалої і втомливої подорожі із Прествіка[4]. Одразу ж подався в готель «Савой», де у мене був зарезервований номер, перекинувся кількома словами з портьє, котрий, здається, радий був знову мене побачити, і піднявся у свій номер з видом на Темзу. Прийняв душ, перехилив кілька скляночок віскі, а потім спустився в касу і попросив відрахувати мені п’ять сотень однофунтових купюр. Помітив, що моє прохання викликало у клерка неабияке здивування, однак мене знали в готелі достатньо добре, щоб не виконати моєї забаганки. Уже за кілька хвилин мені видали гроші — так незворушно, наче то була купка квитків на автобус.

Було пів на сьому, і я знав, що в цей час Нетта ще вдома. Вона починала збиратися на роботу близько сьомої, і ця підготовка займала в неї не менше години. Поки я чекав на таксі у колі респектабельних джентльменів, поцікавився у швейцара, чи існує ще клуб «Блакить». Той відповів, що існує, та віднедавна зажив поганої слави, позаяк після мого від’їзду там встановили кілька столів для гри в рулетку, і це надало закладу сумнівної репутації. Упродовж останніх пів року там двічі влаштовували облави, однак клуб не закрили через брак доказів. Скидалося на те, що Джек Бредлі завжди на крок випереджав поліцейських.

Нарешті під’їхало моє таксі, і після невеличкої суперечки швейцар умовив водія відвезти мене на Кромвелл-роуд.

Я був біля Неттиної квартирки десять хвилин на сьому. Розрахувався з таксистом, відступив на кілька кроків, щоби поглянути на вікна горішнього поверху. Будинок нічим не відрізнявся від інших похмурих будівель Кромвелл-роуд. Високий, брудний, й мереживні фіранки на вікнах — украй запрані. На Неттиних вікнах — в одній із трьох квартир нагорі — досі висіли знайомі мені веселенькі помаранчеві занавіски. Я подумав, чи не натраплю там, бува, на нового коханця, однак вирішив ризикнути. Відчинив двері під’їзду і почав долати три марші між сходовими майданчиками, прикритими циновками з кокосового волокна.

Ці сходи навіяли мені масу приємних спогадів. Я згадав ночі, коли ми прокрадалися ними, тримаючи черевики в руках, щоби місіс Крокетт, квартирна хазяйка, котра мешкала на першому поверсі, не почула нас. А ще згадав ту ніч, коли пролетів над Берліном з екіпажем ВПС Великої Британії та припхався на квартиру до Нетти о п’ятій ранку, надто збуджений, аби заснути, бо конче хотів оповісти Нетті свої враження, і виявив, що вона не ночує вдома. Я сидів на верхньому майданчику, чекаючи на неї, й нарешті задрімав, а потім мене знайшла місіс Крокетт і пригрозила викликати поліцію.

Я проминув двері двох інших квартир. Так ніколи й не дізнався, хто там мешкає. Упродовж усього часу, поки я навідував Нетту, пожильці жодного разу мені не зустрілися. Нарешті, захекавшись, дістався Неттиних дверей і постояв трохи, перш ніж подзвонити.

Здається, тут нічого не змінилося. Картка з її ім’ям так само красувалася у мідній оправі на дверях. Помітна була також повздовжня подряпина від ключа, котру я зробив, напідпитку намагаючись устромити його у щілину. Перед дверима лежав знайомий вовняний килимок. Серце моє пришвидшено закалатало, а руки стали липкими. Зненацька я зрозумів, що Нетта багато важить для мене — і що надто довго мене тут не було.

Я смикнув мотузку дзвінка, вичекав, не почув ані звуку — і знову смикнув. За дверима ніхто не озвався. Я продовжував стояти і чекати, гадаючи, чи не у ванній, бува, Нетта. Виждав ще трохи і знову подзвонив.

— Там нікого немає, — почувся голос позаду мене.

Я різко озирнувся й поглянув униз. У дверях квартири поверхом нижче стояв чоловік і дивився на мене, задерши голову. Це був рослий чолов’яга років тридцяти — широкоплечий, статний; розвиненими м’язами, втім, він не вирізнявся. Маючи фігуру метальника молотів, він був, однак, якийсь м’якотілий, обрезклий. Стояв і дивився на мене зі млявою посмішкою, нагадуючи величезного сонного кота — байдужого, самовпевненого, задоволеного собою. Призахідне сонце, що пробивалося крізь похмуре вікно, підсвітило золотом його зуби, від чого вони неначе ожили.

— Привіт, хлопче, — муркнув він, — один з її приятелів, еге ж?

Він злегка шепелявив, солом’яне волосся його було коротко підстрижене.

Одягнутий у жовто-чорний шовковий халат, застібнутий по самісіньке горло, піжамні штани кольору електрик та яскраво-червоні домашні капці, він був живописним видовищем.

— Забирайся геть! — сказав я йому. — І то якнайдалі, — додав і знову повернувся до Неттиних дверей.

Чоловік хихотнув. Це був доволі неприємний смішок, і невідомо чому він подіяв мені на нерви.

— Там нікого нема, хлопче! — повторив він. І стиха додав: — Вона померла.

Я перестав смикати мотузку дзвінка, розвернувся і глянув на нього. Тип звів брови, злегка похитуючи головою.

— Ти чув мене? — перепитав він і посміхнувся так, наче сказав щось вельми дотепне.

— Померла? — тупо повторив я, відходячи від дверей.

— Саме так, хлопче! — підтвердив тип, спершись об одвірок і гостро глянувши на мене. — Вона померла вчора. Ти все ще можеш учути запах газу — якщо принюхаєшся.

Він притулив руку до горла і зробив крок усередину квартири.

— У мене вчора був препаскудний день через усе це.

Я спустився на кілька сходинок і став перед ним. Він був на дюйм вищий і значно ширший у плечах, але я бачив, що в нього каша замість м’язів.

— Заспокойся, товстунчику, — промовив я, — і розкажи мені все до ладу. Який газ? Про що це ти варнякаєш?

— Заходь-но до мене, хлопче! — припросив він із дурнуватою посмішкою. — Я все тобі розповім.

Іще до того, як я встиг відмовитися, він поплентався у велику кімнату, захаращену старими запиленими речами, від яких тхнуло вогкістю. Тип плюхнувся у велике зручне крісло. Щойно його огрядне тіло торкнулося подушок, як у повітря піднялася хмарка пилу.

— Вибач, що приймаю тебе в такій халупі, — він із огидою обвів очима кімнату. — Місіс Крокетт така нечупара. Вона ніколи тут не прибирає. Але не можна ж очікувати, що це робитиму я, еге ж? Життя надто коротке, щоби марнувати його на прибирання — з моїми-то здібностями...

— Облишмо комедію в стилі Оскара Вайльда, — нетерпляче урвав його я. — То ти розповідатимеш мені про Нетту Скотт, чи як?

Він кивнув, знову посміхнувшись до мене.

— Сумно, ні? Така чудова дівчина — гарна, з прекрасним тілом, жвава та енергійна — і перетворилася на поживу для хробаків. — Він зітхнув. — Смерть усіх зрівнює, правда ж?

— То як це сталося? — запитав я, ледь стримуючись, аби не схопити його за барки і не витрусити з нього всю душу.

— Вона зробила це власноруч, — засмучено сказав він. — Жахлива справа. Поліція гасає туди-сюди сходами... «швидка»... санітари. Місіс Крокетт вищить... та жирна сучка на нижньому поверсі торжествує... натовп на вулиці в очікуванні спотвореного трупа. І ще той запах газу... не міг вивітритися з будинку весь день. Жахлива справа, хлопче, жахлива!

— То ти хочеш сказати, що вона отруїлася газом? — запитав я, весь похолонувши.

— Саме так... бідолашечка! Уся кімната заклеєна липкою стрічкою — рулон за рулоном, а газові конфорки увімкнені на повну. Ніколи вже не зможу купити тепер липку стрічку, аби не подумати про неї!

Його слова видалися мені безглуздим патяканням, із якимись дивними пробілами і недомовками. Його посмішка мене невимовно дратувала.

— Розумію, — сказав я, повернувшись, щоб іти геть.

То ось воно як. Зненацька я відчув спустошення, втому та безмежний сум.

І подумав: Нетто, якби ж ти зачекала усього лише двадцять чотири години, то ми б подивилися у вічі цього разом — що би це не було — і ми би все подолали.

— Дякую! — сказав я вже біля дверей.

— Не дякуй мені, хлопче, — сказав чолов’яга, важко підводячись з крісла і проводжаючи мене до дверей. — Приємно знати, що я тобі став у пригоді — хоча і з такого сумного приводу. Бачу, що ти трохи прибитий — але нічого, скоро відійдеш. Завантажити себе роботою по саме горло — ось найкращі ліки. Це, бува, не Байрон сказав: «Заклопотані не мають часу плакати»? Можливо, ви й не полюбляєте Байрона. Дехто його не любить.