— Дурниці, — сердито озвався Коррідан. — Нічого такого не станеться. Але я вдамся до певних застережних заходів — якщо ви це маєте на увазі.

— Як не дивно, але саме це й маю на увазі, — сказав я і, посміхнувшись, відчинив двері. — Побачимося, друже! — я вийшов, полишивши його самого.

Підморгнув поліцейському біля воріт, усівся у свій «б’юїк» і повільно рушив провулком. Мені багато що треба було обміркувати, але я не знав, з чого почати. Подумав, що непогано було б перекинутися кількома словами з місіс Брембі. Так, справді — слід почати з неї. Я знав, що її будинок десь поряд, адже Берт, полісмен, повернувся з нею уже за кілька хвилин. Я не хотів, щоби Коррідан знав, що я замислив, тож доїхав до кінця провулка, залишив свій «б’юїк» у заростях і знову повернувся. Мені зустрівся робітник із ферми, який показав будиночок місіс Брембі. Це була маленька напівзруйнована будівля із занедбаним садом.

Я пройшов порослою бур’янами доріжкою і постукав у двері. Стукав аж тричі, перш ніж почув човгання ніг. За хвилину двері відчинились, і переді мною постала місіс Брембі. Зблизька вона видалася мені схожою на циганку. Була дуже смаглявою; чорні, як агат, очі нагадували маленькі вологі камінці.

— Чого вам треба? — спитала вона хрипким голосом, схожим на каркання ворона.

— Я репортер, місіс Брембі, — відрекомендувався я, припіднявши капелюха та сподіваючись, що їй припадуть до смаку мої ґречні манери. — Хотів би поставити вам кілька запитань стосовно міс Скотт. Ви щойно бачили тіло. Ви впевнені, що то міс Скотт?

Вона смикнулася.

— Звісно ж, то була міс Скотт, — сказала жінка і почала було зачиняти двері. — Не знаю, про що це ви говорите. Так чи інакше, я не збираюся відповідати на ваші питання. Забирайтеся звідси!

— Я міг би стати вам у пригоді, — сказав я, задумливо брязкаючи монетами в кишені. — Хотів би знати всі таємниці цього самогубства — моя газета за це щедро заплатить.

— Ідіть до біса разом зі своєю газетою! — люто вигукнула вона й спробувала зачинити двері, однак я хутко виставив ногу, перешкодивши цьому.

— Ну ж бо, будьте розумницею, — сказав я, мило посміхаючись їй крізь тридюймову шпарину в дверях. — Хто цей Пітер, про якого ви розказували інспекторові? І де я можу його знайти?

Вона рвучко розчахнула двері й щосили штовхнула мене в груди. Я не очікував такого, тож похитнувся назад і, втративши рівновагу, розтягнувся на весь зріст. Вона була сильна, як коняка. Двері з гуркотом зачинилися, і я почув, як засунули засув.

Я повільно звівся на ноги, обтрусив із себе пилюку й тихо присвиснув. Тоді звів очі на вікна верхнього поверху будинку — і завмер. Бо помітив там дівчину, котра дивилася на мене. В ту ж мить вона різко відсахнулася і зникла. Я навіть не мав певності, була то дівчина, чоловік чи просто оптичний обман. Але якщо очі мене не обманювали, то там, нагорі, була Нетта Скотт! Вона стояла й дивилася на мене.

саме гортав газету, й ранкова кава стояла переді мною на столику, коли маленький заголовок привернув мою увагу. Я випростався, мало не перекинувши тацю з кавою.

«ЗАГАДКОВА ПОЖЕЖА В ГОРШЕМСЬКОМУ МОРЗІ» — таким був заголовок. Кількома рядками нижче повідомлялося, що напередодні близько опівночі в морзі Горшема спалахнула пожежа, і всі зусилля місцевої пожежної команди загасити полум’я виявилися марними. Будівля повністю вигоріла, і трьом поліцейським, які в тут ніч там чергували, заледве вдалося врятуватися.

Я жбурнув газету на підлогу, схопив телефонну слухавку і набрав номер Коррідана. Мені відповіли, що його немає в місті.

Я вистрибнув із ліжка, помчав у ванну і прийняв холодний душ. Поголившись, повернувся в свою кімнату і почав одягатися. Увесь цей час я напружено розмірковував.

Хтось невидимий за лаштунками продовжував розігрувати драму — мов той лялькар, що смикає за мотузки. Хто б це не був, його слід зупинити. Якщо Коррідан недостатньо тямущий, щоби зробити це, то його спробую зупинити я. Досі я перебував десь позаду, як цікавий глядач. Тепер же намірився грати активнішу роль в усій цій виставі. Я попросив телефоністку з’єднати мене з поліцією Горшема. Після доволі тривалої паузи мене нарешті з нею з’єднали.

— Інспектор Коррідан, бува, не у вас? — запитав я.

— Побудьте на лінії, сер? — попросили мене.

Коррідан узяв слухавку.

— Слухаю! — гаркнув він. — Чого вам треба?

Він був розлючений, як лев, у якого щойно з-під носа поцупили обід.

— Привіт! — сказав я. — Це з готелю «Савой» телефонує до вас ваша совість. Вас нічого не стурбувало сьогодні вранці?

— Заради Бога, не чіпайте мене зараз, Гармасе! — гаркнув Коррідан. — Я надто зайнятий.

— То, значить, нічого? — провадив я далі. — Я про той милий допис у ранковій газеті. То як та Анна Скотт виглядає тепер? Перетворилась на купку попелу?

— Знаю, знаю, про що ви думаєте, — озвався він, — але все було зовсім не так. Ці ідіоти тримали пальне в приміщенні моргу, й банальне коротке замикання спричинило все це. Ми ретельно пересвідчилися, що нема жодних ознак підпалу, хоча, мушу визнати, це доволі дивний збіг обставин. Тіло буквально перетворилося на попіл. На наше щастя, його офіційно ідентифікували напередодні, тож із дізнанням труднощів не буде. Тепер, коли ви вже знаєте всі подробиці, благаю вас, не затримуйте мене і дайте працювати.

— Не кладіть слухавку, — швидко проказав я. — Мені страшенно не подобається уся ця справа, Коррідане. Надто багато випадкових збігів. Послухайте-но, я гадаю...

— Бувайте, Гармасе, — урвав мене він. — Тут зі мною дехто хоче поговорити, — і повісив слухавку.

Я також жбурнув слухавку на важіль, вибрав чотири найгірші слова у своєму лексиконі, вимовив їх уголос — і мені стало легше. Це все й вирішило — я сам буду займатися цією справою, а Коррідан нехай котиться під три чорти.

Я спустився в хол і схопив портьє за ґудзик жилета.

— Друже, — попрохав я, — де я можу я знайти тямущого приватного детектива?

На мить легкий подив мелькнув у його очах, потому він знову цілком опанував себе і відповів уже як вишколений служник:

— Не проблема, сер! — сказав він, підходячи до свого столу. — У мене є тут одна адреса. Дж. Б. Меррівезер, Темз-хаус, Мілбенк. Містер Меррівезер свого часу був старшим інспектором Скотленд-Ярду.

— Чудово! — промовив я і, розставшись з двома монетами по пів крони, попросив викликати мені таксі.

Контора Дж. Б. Меррівезера розташовувалася на горішньому поверсі величезної залізобетонної будівлі та виходила вікнами на Темзу.

Меррівезер був огрядний коротун з обличчям фіолетово-багряним, мов ягода шовковиці, ще й помережаним сіткою блакитних капілярів. Очиці мав водянисті, з жовтуватими білками. Довгий ніс робив його схожим на яструба, що, гадаю, дуже добре для ведення справ. Мені він не надто сподобався, однак, судячи з вигляду приватних детективів, яких я чимало бачив в Америці, чим непривабливішими вони були, тим кращих результатів досягали.

Коли я увійшов у крихітну, бруднувату контору, Меррівезер пильно оглянув мене, в’яло потиснув руку і запропонував присісти на стілець.

Сам він умостився в кріслі, яке загрозливо рипнуло під його вагою, та занурив підборіддя в засалений стоячий комірець. Прикрив очі й нарешті набрав подоби злегка захмелілого Шерлока Голмса.

— Мені хотілося би спочатку дізнатися ваше ім’я, — сказав він, дістаючи з шухляди письмового столу блок поштового паперу та олівець. — І адресу, якщо не заперечуєте.

Я відрекомендувавсь і повідомив, що зупинився в готелі «Савой».

Він кивнув, записав інформацію на аркуші й додав, що «Савой» — чудове місце для проживання.

Я погодився з ним, чекаючи, що буде далі.

— Гадаю, це стосується вашої дружини? — сказав він глибоким голосом, який, здається, йшов чи не від самих його п’ят.

— Я неодружений, — відповів я, витягаючи з пачки сигарету і запалюючи її.