— Що за чоловік був із нею?

Вона глянула на мене.

— Звідкіля ти це знаєш?

Я узяв Нетту двома пальцями за підборіддя і зазирнув їй в очі. Вона не зморгнула.

— Облиш свої хитрощі, — сказав я. — Відповідай на моє питання: хто був той чоловік із нею?

— Пітер Френч.

— Ким він був для неї?

— Коханцем.

— А тобі він хто?

— Ніхто.

— Справді?

— Так.

— Він же її і вбив, чи не так?

Нетта поблідла, закусила нижню губу, однак усе ж відповіла:

— Так.

Я відкинувся на спинку дивана і витер рукою спітніле чоло.

— Чому?

— Вона дізналася, що це він убив Джорджа Джейкобі.

— Як?

Вона хитнула головою.

— Вона не встигла мені це сказати.

— Френча не раз бачили разом з тобою. Як ти це поясниш?

— Він намагався вийти на слід Анни. І вважав, що якщо буде поруч зі мною, то я приведу його до неї.

— А де вона була?

— Переховувалася. Дізналася, що він і Джейкобі були причетні до викрадення коштовностей Алленбі і що пізніше Френч убив Джейкобі. Вона була налякана, тому й ховалася.

— І Френч таки її знайшов?

Нетта кивнула.

— Він знайшов її в нічному клубі. Вона була п’яна в дим. Анна постійно напивалася. Френч знав це і боявся, що вона колись-таки вибовкає таємницю. Тож він привіз її до мене.

— Чому?

Нетта знову заломила руки.

— Він хотів побалакати з нею, щоб з’ясувати, як багато їй було відомо. Нічний клуб зовсім близько від мого дому, а часу в нього було мало.

— Коли вони приїхали?

— Близько першої, і я вже спала. Я бачила, що Анна страшенно налякана, хоча й напідпитку. Їй вдалося шепнути мені, що Френч хоче її вбити, і щоб я ані на хвильку не спускала з неї очей.

Нетта затулила обличчя руками.

— Я й досі чую її голос.

Я налив їй нову порцію віскі та змусив випити.

— Продовжуй, — сказав. — І що було потім?

— Я не знала, що мені робити. Хотіла піти одягнутися, проте Анна не відпускала мене, боячись залишитись із Френчем наодинці, а він не пускав її в мою кімнату. Щоби виграти час, я принесла віскі. Він підсипав нам щось у склянки, і я вмить вирубалася, тож не мала часу застерегти Анну — це надто швидко подіяло. Я ще почула, як скрикнула Анна, і це було все.

— І тоді він убив її? — спокійно спитав я.

Вона знову кивнула, намагаючись стримати сльози.

— Я така налякана! Він те саме зробить зі мною!

— Заспокойся! Що було потім? Ну ж бо, Нетто, я хочу знати все. То що сталося потім?

— Невиразно пам’ятаю, що мене вдягли і мало не знесли сходами. Там саме стовбичив Джуліус Коул. Френч заговорив із ним, але я була надто одурманена, щоби розчути, що він сказав. Френч виштовхав мене з будинку. Нічне повітря допомогло мені прийти до тями, і я почала пручатися. — Нетта заплющила очі. — Він ударив мене, й опритомніла я уже в його машині. Знову почала боротися з ним, і він знову вдарив мене. Я знепритомніла і прийшла до тями уже в якійсь кімнаті. За мною наглядала жінка, місіс Брембі. Трохи згодом з’явився Френч. Він попередив, що вб’є мене, якщо я не робитиму те, що він скаже.

— А раніше ти чула про місіс Брембі?

Вона ствердно кивнула.

— В Анни був котедж у Лейкемі. Френч купив його для неї. Він приїздив туди на вікенд та за першої-ліпшої нагоди. Місіс Брембі доглядала за котеджем.

— Чому вони тримали тебе там в ув’язненні? — запитав я, простягаючи їй ще одну сигарету.

— Френч хотів, щоб поліція думала, що це я, а не Анна померла в моїй квартирі.

— Але, заради Бога, чому?

— Він знав, що поліція не зможе вийти на його слід через мене, а от їх із Анною постійно бачили разом, і він боявся, що вони якось пов’яжуть його з її смертю. В котеджі відбувалося щось таке, про що він не хотів, щоби поліція дізналася, а він був упевнений, що вони туди неодмінно заявляться, якщо розслідуватимуть смерть Анни.

— А що саме відбувалося в котеджі?

— Не знаю.

— Як ти дізналася про це?

— Місіс Брембі сказала. Вона боїться Френча, і їй подобалась Анна.

— А коли на горизонті з’явився я, то він зрозумів, що його план зривається?

— Так. Коул зателефонував йому і повідомив, що ти приходив і, можливо, захочеш бачити й... тіло. Френч запанікував і з допомогою двох дужих чоловіків викрав тіло з моргу. Вони помчали до котеджу Анни і влаштували все так, наче вона скоїла самогубство там, а не в моїй квартирі.

— Отакої, чорт забирай! — вигукнув я. — То ти хочеш сказати, що дівчина, яка померла в твоїй квартирі, й дівчина з котеджу — одна й та сама особа?

— Так, це була Анна.

— Але ж одна з них рудоволоса, а інша — білявка!

Нетта стенула плечима.

— Для Френча це не було перешкодою. Моє волосся насправді не руде. У мене вдома була пляшечка з хною, тож він підфарбував нею Аннине волосся, поки та лежала без тями. Потім, коли тіло Анни перевезли в котедж, то використав пероксид водню і відновив природний колір її волосся.

Я скривився. Цей тип — найхолоднокровніший із мерзотників!

— Продовжуй! То що було далі?

— Я йому заважала. Поліція шукала моє тіло. Френч планував убити мене і підкинути труп туди, де поліція могла би його знайти. Джуліус заважав йому зробити це. Ми з ним завжди добре ладнали, і поки він був зі мною, я почувалася у безпеці. Він розповів мені, що Френч підкинув мені в квартиру один із перснів Алленбі і що поліція розшукує мене. Я злякалася. Подумала, що якщо поліція шукає мене, Френч неодмінно скористається нагодою мене вбити. Джуліус допоміг мені вислизнути з котеджу. Я приїхала в Лондон, і єдине місце, де я могла сховатися, було тут. Ми з Сельмою були подругами. Я часто приходила до неї ще до того, як вона вийшла заміж за Джейкобі. Я знала, що Сельма майнула в Америку з Пітером, коли вбили Джорджа. Пітер таємно переправив її туди.

— Пітер? Який Пітер?

Вона нахмурилась і провела рукою по очах.

— Я й забула, що ти його не знаєш. Пітер Еттерлі, американський військовослужбовець. Він служив тут. Був дуже милий, тож, дізнавшись, що Сельма в біді, він запропонував їй поїхати з ним в Америку і потурбуватись про неї.

— Це, бува, не той, що дав тобі пістолет «люґер»?

— Пістолет «люґер»? — машинально перепитала вона, а тоді кивнула: — А я й забула про це. Обіцяла зберегти його для Пітера, але коли він поїхав, ми обоє геть забули про нього. А ти звідкіля знаєш?

— Він тепер у Коррідана, — пояснив я. — Ми обидва думали, що це той, з якого було вбито Джейкобі.

Вона зблідла.

— Але ж тепер вони знають, що це не так?

— Звісно ж, знають, — я заспокійливо поплескав її по коліну, бо майже скінчив свій допит. — А чому ти ходила до Бредлі?

— Змушена була. У мене зовсім немає грошей, а Бредлі завжди добре ставився до мене — після того нашого першого двобою. Мені ні до кого більше піти. І я боялася звернутися до тебе. Джуліус сказав, що ти всюди ходиш із поліцією. Я хотіла піти до тебе, Стіве, але Джуліус попередив, що ти надто небезпечний. Отож, я й подалася до Бредлі. І виклала йому всю історію. Він повівся зі мною порядно і дав двісті фунтів. А тоді з’явився ти, і я в паніці втекла.

Я почухав носа.

— Продовжуй, — сказав.

— Я повернулася сюди, — провадила вона далі, раптом схопивши мене за руку. — Відчинила двері, піднялася нагору. Почула, як хтось ходить у вітальні, й подумала, що то Френч. Присягаюся, я була впевнена, що то Френч! — Вона різко урвала свою розповідь і пильно глянула на мене. — Стіве, ти повинен мені вірити!

— Кажи далі, — спонукав я її.

— Я гадала, він прийшов убити мене, і збожеволіла від страху. Сама не знала, що роблю. Схопила кочергу, вичікуючи в темряві. Щось порухалось і посунуло на мене. Я... я втратила голову і... вдарила! — Вона затулила обличчя руками. — Стіве, ти мусиш мені допомогти! Я така налякана! Скажи, що ти мені віриш і допоможеш! Ну будь ласка!

Я скочив на ноги і почав міряти кроками кімнату.

— Як у біса я можу тобі допомогти? Рано чи пізно вони знайдуть його тут. І з’ясують, що він працював на мене. А також те, що ти тут переховувалась. Єдине, що ми можемо зробити, то це розповісти усе Корріданові. Це єдиний вихід, Нетто. Він усе зрозуміє. І допоможе тобі.