Там був молодий чоловік, його руки і плечі були вкриті татуюваннями. Він кидався і лаявся, коли його виносили на ношах. Кетрін глянула на просочене кров’ю простирадло, що накривало нижню частину його тулуба, і зрозуміла, чому він так кричав.

– Ми ще на місці дали йому величезну дозу морфію, – сказав один з медиків «швидкої», поки вони везли його на каталці до другої травматології. – А йому хоч би що!

– Скільки? – запитала Кетрін.

– Сорок-сорок п’ять міліграмів внутрішньовенно. Ми припинили вводити, коли в нього почав падати тиск.

– Перекладаємо за моєю командою! – гукнула медсестра. – Один, два, три!

– Ісус, клятий, ХРИСТОС! БОЛЯЧЕ!

– Я знаю, любий, я знаю.

– НІЧОРТА ви не знаєте!

– За хвилину тобі стане краще. Як тебе звати, синку?

– Рік… О Боже, моя нога…

– А прізвище?

– Рональд!

– У тебе є на щось алергія, Рік?

– Люди, та що ви, В БІСА, собі думаєте?

– Які у нас життєві показники? – перебила його Кетрін, натягуючи рукавички.

– Тиск сто два на шістдесят. Пульс сто тридцять.

– Десять міліграмів морфію, внутрішньовенно, – скомандував Кімбалл.

– ДІДЬКО! ДАЙ СТО!

Поки інші брали кров на аналіз і ставили крапельницю, Кетрін підняла закривавлене простирадло. Їй перехопило подих, коли вона побачила кровоспинний джгут, накладений на кінцівку, у якій важко було розпізнати ногу.

– Дайте йому тридцять, – сказала Кетрін.

Нижня частина лівої ноги трималася на кількох шматках шкіри. Майже відірвана кінцівка перетворилася на закривавлене місиво, а ступня взагалі була вивернута в інший бік.

Вона торкнулася його пальців і відчула, що вони холодні. Воно й не дивно, кров сюди вже не доходила.

– Мені казали, що кров з артерії била фонтаном, – сказав медик зі «швидкої». – Перший коп, який прибув на місце аварії, наклав йому джгут.

– Цей коп врятував йому життя.

– Ввели морфій!

Кетрін направила лампу на рану.

– Схоже, перерізало підколінний нерв і артерію. Кров не доходить до судин. – Вона глянула на Кімбалла, і обоє зрозуміли, що мають робити.

– Треба перевезти його до операційної, – сказала Кетрін. – Його стан стабільний, можна транспортувати. А тут з’явиться вільне місце.

– Якраз вчасно, – зауважив Кімбалл, коли вони почули протяжне виття ще однієї карети «швидкої». І він розвернувся, щоб вийти їй назустріч.

– Стій. Стій! – Пацієнт схопив Кімбалла за руку. – Ти хіба не лікар? Чорт забирай, мені боляче! Скажи цим сучкам, нехай щось роблять!

Кімбалл скоса глянув на Кетрін і мовив:

– Хлопче, поводься гарно. Ці сучки рятують тебе.

Рішення про ампутацію завжди давалося Кетрін нелегко. Якщо кінцівку можна було врятувати, вона робила для цього все, що могла. Однак, коли півгодини по тому вона стояла в операційній зі скальпелем у руці і дивилася на те, що залишилось від правої ноги її пацієнта, рішення було очевидним. Литка перетворилася на криваве місиво, велика і мала гомілкові кістки були роздроблені. Судячи з уцілілої лівої ноги, права колись була гарно сформованою і мускулистою, вкритою бронзовою засмагою. На босій стопі – дивовижно, що вона не була пошкоджена, навіть попри те, що її неприродньо вивернуло, – виднілися незасмаглі смужки від ремінців сандалій, а під нігтями був пісок. Їй не подобався цей пацієнт і те, як від болю він лаявся та ображав її й медсестер, але, проникаючи скальпелем у плоть, обрізаючи шматки шкіри, підпилюючи гострі краї розтрощених кісток, Кетрін сумувала і жаліла його.

Медсестра забрала зі столу ампутовану кінцівку і накинула на неї простирадло. Нога, яка нещодавно ступала по нагрітому сонцем піску, незабаром мала перетворитися на попіл, її мали спалити разом з іншими видаленими органами й ампутованими кінцівками.

Після операції Кетрін почувалася виснаженою і пригніченою. Коли врешті стягнула з себе рукавички і халат і вийшла з операційної, вона геть не втішилась, побачивши Джейн Ріццолі.

Кетрін підійшла до умивальника і змила зі своїх рук запах тальку і латексу.

– Уже за північ, детективе? Ви що, ніколи не спите?

– Мабуть, не більше, ніж ви. У мене є до вас кілька запитань.

– Я думала, що ви більше не ведете це розслідування.

– Я ніколи не полишу цього розслідування. Хай би хто що там говорив.

Кетрін витерла руки і повернулася до Ріццолі.

– Я вам не дуже подобаюся, правда?

– Подобаєтесь чи ні, це не має жодного значення.

– Може, я щось не так сказала? Не так зробила?

– Послухайте, ви вже закінчили свою роботу?

– Це все через Мура, хіба ні? Ось у чому причина.

Ріццолі стисла зуби.

– Особисте життя детектива Мура мене аж ніяк не стосується.

– Але ви цього не схвалюєте.

– Його ніколи не цікавила моя думка.

– Ваша думка й так зрозуміла.

Ріццолі дивилася на неї з неприхованою ворожістю.

– Раніше я захоплювалася Муром. Я думала, що він не такий, як усі. Коп, який ніколи не переходить межі. Але виходить, що він нічим не кращий за інших. От тільки ніяк не можу повірити, що все це сталося через жінку.

Кетрін зняла хірургічну шапочку і кинула її до смітника.

– Він знає, що це була помилка, – сказала вона і, різко відчинивши двері операційного відділення, вийшла в коридор.

Ріццолі пішла за нею.

– Відколи це?

– Відтоді, як він, не сказавши ні слова, поїхав з міста. Гадаю, я була для нього лише тимчасовим винятком із його правил.

– А ким він був для вас? Винятком із ваших правил?

Кетрін стояла в коридорі, щосили намагаючись не заплакати. «Я не знаю. Я не знаю, що й думати».

– Здається, ви потрапили у вир подій, докторе Корделл. Ви ніби на сцені, в центрі уваги. І Мура, і Хірурга.

Кетрін розгнівано глянула на Ріццолі.

– Ви думаєте, я цього хочу? Я ніколи не напрошувалася бути жертвою!

– Однак це сталося і ніяк не дає вам спокою. Між вами і Хірургом існує якийсь незрозумілий зв’язок. Спершу я цього не помічала. Я думала, що він убив тих жінок, аби задовольнити якісь свої хворі фантазії. А тепер я упевнена, що це стосується вас. Він ніби кіт, який убиває пташок і приносить своїй господині, щоб довести, який він управний мисливець. Ті жертви були для вас, щоб справити на вас враження. Чим більше він вас лякає, тим упевненішим стає. Саме тому він відклав убивство Ніни Пейтон, аж доки її привезли до лікарні, під вашу опіку. Він одержимий вами. І я хочу знати чому.

– На це запитання може відповісти тільки він.

– А ви не знаєте?

– Звідки? Я навіть не знаю, хто він.

– Він був у вашому домі разом з Ендрю Капрою. Якщо, звичайно, ви розповіли правду під час сеансу гіпнозу.

– Тієї ночі я бачила тільки Ендрю. І тільки Ендрю… – Кетрін затнулася. – Може, насправді він одержимий не мною, детективе. Ви ніколи про це не думали? Може, він одержимий Ендрю.

Ріццолі насупилась, захоплена зненацька таким припущенням. Несподівано Кетрін зрозуміла, що так воно й було. Центром Усесвіту Хірурга була не вона, а Ендрю Капра. Чоловік, якого він наслідував, а може, навіть звеличував. Партнер, якого Кетрін забрала у нього.

Вона стрепенулася, коли почула своє ім’я, що прозвучало з найближчого гучномовця.

– Докторе Корделл, вас негайно викликають до відділення швидкої допомоги. Докторе Корделл, вас негайно викликають до відділення швидкої допомоги.

«Господи, невже мені ніколи не дадуть спокій?»

Вона натисла кнопку виклику ліфта.

– Докторе Корделл?

– У мене немає часу на ваші запитання.

Двері ліфта відчинилися, і Кетрін зайшла всередину – втомлений солдат, якого знову викликали на передову.

– Моя зміна тільки розпочинається.

«Я упізнаю їх за їхньою кров’ю.

Я дивлюся на штативи з пробірками, як дивляться на цукерки в коробці, гадаючи, котра з них смачніша. Наша кров така ж особлива, як і ми самі, і навіть неозброєним оком я розрізняю безліч її відтінків – від яскраво-червоного до темно-вишневого. Я знаю, від чого кров забарвлюється в таку палітру кольорів. Я знаю, що червоною кров робить гемоглобін із різним ступенем насичення киснем. Жодних фокусів, це проста хімія, і саме ця хімія може вас шокувати або налякати до смерті. Ми всі небайдужі до вигляду крові.