Пітеру передали катетер Фолея – трубку, яку вводять до сечового міхура для виведення сечі. Вони збиралися застосувати його для цілком інших цілей.

Він глянув на Кетрін.

– Готова?

– Давай.

Її серце гупало в грудях, коли вона спостерігала за Пітером. Він узяв залізний прут. Почав обережно виймати його. Із дірки у стінці серця одразу вирвалися потоки крові. Кетрін миттю встромила в отвір катетер.

– Накачуйте балон! – скомандував Пітер.

Медсестра ввела шприц і випустила десять кубиків фізіологічного розчину всередину балона.

Пітер відтягнув катетер, притискаючи балон до внутрішньої стінки передсердя. Потоки крові зупинилися. Тільки тонесенька цівочка сочилася з дірки.

– Життєві показники?

– Систолічний тиск досі п’ятдесят. Принесли першу негативну. Починаємо переливання.

Ще не заспокоївшись, вона глянула на Пітера і побачила, що за склом захисних окулярів він підморгнув їй.

– Було весело, хіба ні? – запитав він і простягнув руку, щоб узяти затискач і хірургічну голку. – Хочеш виконати почесну роботу?

– Ще питаєш.

Він передав їй голкотримач. Вона мала зшити докупи краї проникнення, тоді вийняти катетер і зашити дірку повністю. З кожним глибоким швом вона відчувала на собі схвальний погляд Пітера. Відчувала, як обличчя зашарілося від передчуття успіху. Те відчуття пробрало її до кісток – вона точно знала, що цей пацієнт виживе.

– Чудовий спосіб розпочати день, еге ж? – сказав Пітер. – Розпанахати грудну клітку.

– Цей день народження я не забуду ніколи.

– Моя пропозиція щодо сьогоднішнього вечора досі в силі. Що скажеш?

– Я сьогодні чергую.

– Я попрошу Еймса замінити тебе. Ну ж бо. Вечеря і танці.

– Я думала, що ти пропонував мені покататися на твоєму літаку.

– Усе, чого забажаєш. Чорт забирай, ми навіть можемо дозволити собі сандвічі з арахісовим маслом. Я прихоплю баночку.

– Ого! Я завжди знала, що ти марнотратник.

– Кетрін, я серйозно.

Вловивши зміну в його голосі, вона підняла голову і зустріла його твердий погляд. Раптом вона помітила, що всі в операційній стихли і слухали їх, очікуючи тієї миті, коли неприступна доктор Корделл врешті піддасться на чари доктора Фалько.

Вона наклала ще один шов, роздумуючи над тим, наскільки Пітер подобався їй як колега, наскільки сильно вона поважала його, а він поважав її. Вона не хотіла, щоб це мінялося. Вона не хотіла ризикувати тими особливими дружніми стосунками через один невдалий крок до близькості.

Але ж вона так сумувала за тими днями, коли могла дозволити собі вечірні розваги. Коли з нетерпінням чекала вечора, а не боялася його.

Операційна досі мовчала. Чекала.

Нарешті вона підняла очі на Пітера.

– Заїдеш по мене о восьмій.

Кетрін налила в бокал червоного вина і потягувала його, розглядаючи крізь вікно нічне місто. Вона чула сміх і бачила людей, які прогулювалися Коммонвелс-авеню. Фешенебельна вулиця Ньюбері була лише за квартал від неї, і влітку по п’ятницях цей район Бек-Бей притягував до себе туристів. З тієї причини Кетрін і обрала квартиру у Бек-Бей. Її заспокоювало те, що навколо було багато людей, нехай навіть незнайомих. Звук сміху і музики запевняв її, що вона не сама, не ізольована від світу.

Утім, зараз вона стояла, захована від інших за вікном, тримала свій самотній бокал вина й намагалася переконати себе в тому, що готова поринути в цей метушливий світ за вікном.

«Світ, який Ендрю Капра вкрав у неї».

Вона притисла руку до скла і напружила пальці, ніби хотіла розбити його на друзки і вирватись зі своєї бездоганно чистої в’язниці.

Тоді одним махом допила вино і поставила бокал на підвіконня. «Я не буду жертвою, – подумала Кетрін. – Я не дозволю йому перемогти».

Вона пішла до спальні і взялася переглядати одяг у шафі. Вийняла зелену шовкову сукню і приміряла її. Скільки часу минуло, відколи вона востаннє вдягала її? Вона й сама вже не пригадувала.

З іншої кімнати долинуло радісне «Ви отримали повідомлення!» – сповіщення її комп’ютера. Кетрін пропустила його повз вуха і пішла до ванної кімнати, щоб зробити макіяж. «Бойове розфарбування», – подумала вона, наносячи туш і губну помаду. З кожним змахом щіточки вона накладала на себе впевненість. Вона ледь упізнала жінку, яка дивилася на неї із дзеркала. Жінку, якої вона не бачила ось уже два роки.

– З поверненням, – пробурмотіла Кетрін і всміхнулася.

Вона вимкнула світло і повернулася до вітальні, примушуючи свої ноги заново звикати до тортур високих підборів. Пітер спізнювався. Годинник показував чверть на дев’яту. Вона згадала про «Ви отримали повідомлення!», яке чула зі спальні, і відкрила на комп’ютері свою електронну пошту.

Там було одне повідомлення від відправника на ім’я SavvyDoc із заголовком: «Лабораторний звіт». Вона відкрила його.

Підпису не було.

Вона навела курсор на «завантажити файли» і на мить завагалась, її палець застиг над клавішою мишки. Вона не знала відправника і зазвичай не завантажувала файлів, надісланих незнайомцями. Але це повідомлення, без сумніву, стосувалося її роботи і було адресовано їй.

Кетрін натиснула «завантажити».

На екрані з’явилася кольорова фотографія.

Затамувавши подих, вона, ніби ошпарена, відсахнулась від комп’ютера, перекинувши стілець. Позадкувала, прикриваючи рота рукою.

А тоді кинулася до телефону.

Томас Мур стояв на порозі її квартири, не зводячи погляду з її обличчя.

– Фото досі на екрані?

– Я не торкалася його.

Вона відійшла, і Мур зайшов до кімнати, діловитий, як завжди, зразковий полісмен. Він одразу зосередився на чоловікові, який стояв біля комп’ютера.

– Це доктор Пітер Фалько, – відрекомендувала Кетрін. – Мій колега з лікарні.

– Докторе Фалько, – сказав Мур, і обоє потисли руки.

– Ми з Кетрін планували сьогодні піти кудись повечеряти, – пояснив Пітер. – Я трохи затримався в лікарні. Приїхав сюди щойно перед вами і… – Він затнувся і глянув на Кетрін. – Я так розумію, вечеря скасовується?

Вона ледь кивнула.

Мур сів за комп’ютер. Активувався режим збереження енергії, й екраном попливли барвисті тропічні рибки. Він клацнув мишкою.

З’явилася завантажена фотографія.

Тієї самої мить Кетрін відвернулася і пішла до вікна. Вона стояла там, обхопивши себе руками, й намагалася вигнати з-перед очей ту страшну фотографію, яку щойно побачила на екрані. Вона чула, як позаду Мур щось набирає на клавіатурі. Чула, що він кудись зателефонував і сказав: «Я щойно надіслав файл. Отримали?» Темрява за вікном незвично стихла. «Хіба вже так пізно?» – здивувалася вона. Роздивляючись безлюдну вулицю, вона не могла повірити, що якусь годину тому була готова вийти в цю темряву і знову поринути в цей світ.

А тепер вона хотіла замкнути двері на всі замки і сховатися.

– Хто, в біса, надсилатиме таке? Хіба якийсь псих, – сказав Пітер.

– Я не хочу про це говорити, – відповіла Кетрін.

– Ти раніше отримувала щось схоже?

– Ні.

– Тоді чому тут поліція?

– Пітере, будь ласка, припини. Я не хочу про це говорити!

Пауза.

– Ти маєш на увазі, що не хочеш говорити про це зі мною.

– Не зараз. Не сьогодні.

– Але будеш говорити про це з поліцією?

– Докторе Фалько, – втрутився Мур, – я гадаю, буде краще, якщо ви підете.

– Кетрін? Чого хочеш ти?

Вона почула образу в його голосі, але не обернулась, щоб глянути на нього.

– Я хочу, щоб ти пішов. Будь ласка.

Він нічого не відповів. Грюкнули двері, і вона зрозуміла, що Пітер пішов.

Запала тривала тиша.

– Ви не розповіли йому про Саванну? – запитав Мур.

– Ні. Я ніяк не могла зважитись на це. – «Зґвалтування – це дуже особисте, про таке соромно говорити. Навіть із тими, кому ви небайдужі». – Хто та жінка на фотографії?