– Не всі діти мої, – квапливо пояснила Анна, продираючись до умивальника, а малюк не відпускав її ногу і висів на ній, як прикуте ланцюгом ядро. Жінка викрутила брудну губку і помила руки. – Мій тільки цей. – Вона вказала на дитину, що вчепилася за її ногу. – Той з кришками і той, що на стільці, – діти моєї сестри Луп. А по підлозі повзає малюк моєї кузини. Оскільки я й так сиджу вдома зі своїм, то подумала, що можу приглянути ще за кількома.
«Еге ж, божевільна ідея», – подумала Ріццолі. Але, хоч як дивно, Анна зовсім не виглядала нещасною. Здавалося, що вона геть не помічала живе ядро, яке повисло на її нозі, і брязкіт кришок та каструль, що грюкалися об підлогу. У ситуації, яка б спричинила в Ріццолі нервовий зрив, Анна залишалася спокійною і виглядала цілком задоволеною, ніби була саме там, де й хотіла бути. Ріццолі подумала про те, чи Елена Ортіз, якби була жива, теж обрала б таке життя. Любляча матуся, що з радістю витирає розлитий на підлозі сік. Анна була дуже схожа на свою молодшу сестру, хіба що трохи повніша. Коли вона повернулася до Ріццолі і сонячне світло впало їй на чоло, у Ріццолі закралось якесь моторошне відчуття, ніби вона дивилася на ту саму жінку, яка з розплющеними очима лежала в морзі.
– Із цими маленькими бешкетниками я зовсім не маю часу на хатні справи, – сказала Анна. Вона нахилилася до малюка, який чіплявся за її ногу, і хвацько посадила собі на руки, притримуючи стегном. – Так, то що там у нас? Ви питали про кулон. Зараз принесу шкатулку. – Вона вийшла з кухні, і Ріццолі, залишившись наодинці з трьома дітьми, на мить запанікувала. Липка ручка торкнулася її щиколотки. Вона глянула вниз і побачила, що малий повзун жує манжети її штанів. Вона легенько струсила малюка і відсунулася подалі від його беззубого рота.
– Ось вона, – сказала Анна, поставивши шкатулку на кухонний стіл. – Ми не хотіли залишати її в квартирі, адже там постійно ходять прибиральники. Мій брат подумав, що краще нехай вона побуде в мене, доки ми всі разом вирішимо, що робити з прикрасами. – Вона підняла кришку, і забриніла тихенька мелодія. «Somewhere, My Love»[31]. Здавалося, що Анна одразу ж поринула в музику. Вона сиділа нерухомо, її очі наповнювали сльози.
– Місіс Ґарсія?
Анна видихнула.
– Вибачте. Мабуть, мій чоловік завів її. Я не сподівалася почути…
Мелодія сповільнилася, прозвучали останні солодкі ноти, і музика стихла. У тиші, скорботно опустивши голову, Анна дивилася на прикраси. Сумовито й неохоче вона відкрила одне із вистелених оксамитом відділень і вийняла звідти кулон.
Ріццолі відчула, як пришвидшилось серцебиття, коли взяла кулон із рук Анни. Він був точнісінько таким, як той, що вона бачила на шиї Елени в морзі, – на тонкому золотому ланцюжку висіли невеликий замочок і ключик. Вона обернула замочок і побачила штамп «18 карат».
– Звідки цей кулон у вашої сестри?
– Не знаю.
– Можливо, ви знаєте, як давно він у неї був?
– Це, мабуть, щось нове. Я ніколи не бачила його до того дня…
– Якого дня?
Анна важко ковтнула і тихенько додала:
– До того дня, коли забрала його з моргу. Разом з іншими прикрасами.
– На ній також були сережки і перстень. Ви раніше бачили їх?
– Так. Вона вже давно їх носила.
– Але не цей кулон.
– Чому ви постійно про нього питаєте? Який він має стосунок до… – Анна затнулася, широко розплющивши очі від жахливого здогаду. – О Боже. Ви думаєте, що це він одягнув на неї той кулон?
Малюк, який сидів на дитячому стільці, ніби відчув її тривогу, і розплакався. Анна опустила на підлогу свого сина і поквапилася взяти на руки заплакане немовля. Міцно притискаючи його до себе, вона відвернулася від кулона, наче хотіла захистити малого від того зловісного талісману.
– Будь ласка, заберіть його, – прошепотіла вона. – Я не хочу, щоб він був у моєму домі.
Ріццолі поклала кулон до пластикового пакета.
– Я напишу вам розписку.
– Не треба, просто заберіть його! Можете залишити собі.
Ріццолі все одно написала розписку і залишила її на столі поряд із тарілочкою з протертим шпинатом.
– Я маю ще одне запитання, – обережно сказала Ріццолі.
Анна міряла кроками кухню, схвильовано погойдуючи малюка.
– Будь ласка, перегляньте прикраси в шкатулці вашої сестри, – продовжила Ріццолі. – І скажіть, чи нічого не зникло.
– Минулого тижня ви вже питали мене про це. Усе на місці.
– Не так уже й легко помітити відсутність чогось. Замість того ми схильні звертати увагу на те, чого раніше не бачили. Необхідно, щоб ви ще раз переглянули прикраси. Будь ласка.
Анна з зусиллям ковтнула. Вона неохоче посадила дитину на коліна і глянула на шкатулку. Одну за одною почала виймати прикраси і розкладати їх на столі. То був невибагливий і досить скромний асортимент біжутерії з універмагу. Гірський кришталь, бісер і штучні перли. Як видно, Елена полюбляла яскраві та витіюваті прикраси.
Анна поклала на стіл останній предмет – перстеник з бірюзою. На мить вона замислилася, а тоді насупила брови.
– Браслет, – озвалася Анна.
– Який браслет?
– Бракує браслета з маленькими підвісками у вигляді коней. Вона носила його щодня, коли була в школі. Елена дуже любила коней… – Вона підняла голову, приголомшено глянула на Ріццолі. – То була дешева дрібничка! Простий металевий браслет. Навіщо він забрав його?
Ріццолі подивилася на пластиковий пакет, у якому лежав кулон, – тепер вона була впевнена, що він належав Діані Стерлінґ. «Я точно знаю, де ми знайдемо браслет Елени – на зап’ясті наступної жертви».
Ріццолі стояла на ґанку Мура й тріумфально розмахувала в нього перед носом пластиковим пакетом, у якому лежав кулон.
– Він належав Діані Стерлінґ. Я щойно розмовляла з її батьками. Вони не знали, що кулон зник, доки я їм не зателефонувала.
Він узяв пакет, але не розкривав його. Просто тримав і роздивлявся золотий ланцюжок, що лежав на самому дні.
– Це фізичний зв’язок між двома убивствами, – сказала Ріццолі. – Він забирає сувенір в одної жертви і залишає його на іншій.
– Як ми могли пропустити таку деталь?
– Агов, ми не пропустили її.
– Маєте на увазі, що ви не пропустили її. – Він кинув на неї погляд, від якого Ріццолі відчула себе на десять футів вищою. Мур був не з тих, хто може ляснути по плечу або голосно вихваляти чиїсь заслуги. Насправді ж вона ніколи не чула, щоб він хоч коли-небудь підвищував голос, чи то від радості, чи то від злості. Та він удостоїв її такого погляду – схвально підняв брови, злегка всміхнувся, – і це була для неї найкраща похвала.
Зашарівшись від задоволення, вона підняла пакет із їжею, яку купила дорогою сюди.
– Не хочете повечеряти? Я заїхала до китайського ресторанчика, що в кінці вулиці.
– Вам не треба було цього робити.
– Так, але я вже зробила. Я подумала, що маю попросити у вас вибачення.
– За що?
– За свою сьогоднішню поведінку. За ту дурнувату ситуацію з тампоном. Ви просто заступилися за мене, поводились як джентльмен. Я неправильно зрозуміла.
Повисла ніякова тиша. Вони стояли на ґанку і не знали, що сказати, – двоє людей, які ще добре не знають одне одного й намагаються подолати перші труднощі спілкування.
Тоді Мур усміхнувся, і його зазвичай серйозне обличчя враз помолоділо.
– Я помираю з голоду, – сказав він. – Заносьте цю їжу всередину.
Засміявшись, вона переступила через поріг. Ріццолі була тут уперше, тож вона трохи затрималась, щоб оглянути будинок, і всюди помічала жіночу присутність. Ситцеві штори, шпалери із квітковим візерунком. Такого вона не очікувала. Чорт забирай, та цей будинок був набагато жіночнішим за її власну квартиру.
– Ходімо до кухні, – запросив Мур. – Там усі мої папери.
Він провів її через вітальню, у якій стояло фортепіано.
– Нічого собі. Ви вмієте грати? – запитала Джейн.
