Хоча того року вже літо стояло в розпалі, на Мармуровому морі чомусь усе ще було прохолодно і штормило.

Опівдні море починало пінитися, або, як кажуть на узбережжі Середземного моря, пастух погнав у гори білу отару баранців.

Надвечір вітер звичайно дужчав. Нахилившись над фальшбортом, Зулейха підставляла обличчя, волосся і руки вітру, свіжим морським бризкам, і так, з мокрим лицем і руками, спускалася близько півночі до себе в каюту.

Дуже скоро запахи моря, фарби і трюму, шум лопатей, що марно оберталися через морську хитавицю, звук скрипучого дерева, ще якийсь невідомий звук, який здавався шумом самих морських глибин, — стали тими звуками і запахами, на які вона тепер звично чекала щоранку, прокидаючись.

Все це заважало їй забутися, змушувало повертатися до життя. Заколихана монотонністю звуків, вона ніби не відчувала межі поміж сном і реальністю, поринаючи у дивний стан, коли не знаєш, наснилося це тобі чи було насправді.

Тут, між небом і морем, між минулим і майбутнім, забувши про все матеріальне, Зулейха знайшла нарешті той душевний спокій і рівновагу, які дає божественна рука лише безтілесним душам праведників. І цей спокій не могли порушити ані гнів, ані хвилювання чи страх.

Зулейха уявляла собі, як перелітні птахи, коли втомлюються літати над відкритим морем, якоїсь миті засинаючи, віддають себе на волю вітрові й потоків повітря — вона зараз відчувала те саме.

Якось уночі, коли Зулейху знову здолав тяжкий, схожий на опіумне марення, сон, вона раптом виразно побачила в каюті дівчинку-абіссинку, яку зустріла колись у Мерсіні. Дівчинка ніби з’явилася зі сну, взяла блакитний нічник, що висів навпроти, поторгала його і почала як корону надівати на свою кучеряву голівку. Двері тихенько скрипнули. До неї величезною тінню підійшов Юсуф і, перекинувши руку на інший край ліжка, безгучно схилився над нею. Зулейха відчувала, як він зараз торкнеться її грудей, припаде вустами до її вуст… Волосся Юсуфове спадало їй на чоло, очі й щоки.

Молода жінка, зважившись відповісти на поцілунок, витягла вперед шию і спитала:

— Це ти, Юсуфе?

І прокинулась, почувши свій голос. У каюті не було нікого. На обличчя Зулейсі спадав кінець шовкової хустки, яку вона кинула на бильце ліжка, коли лягала спати. Вона витягла з-під ковдри руки, вже готова одну притиснути до грудей. Десь подівся сон, і Зулейха підхопилася з ліжка. Вона не могла повірити, що все це їй привиділося. Лише виглянувши в коридор у двері, котрі прочинилися від хитавиці, Зулейха переконалася, що це й справді було видіння.

Її всю ніби тіпала пропасниця, по спині бігали мурашки. Хтозна, звідки взялося це видіння — чи то був плід її уяви, чи просто поганий сон, але чимось було воно й приємним. Була в тому якась особлива краса: повільно, ковток за ковтком, всотувати в себе це видіння; думати про надприродну силу величезної тіні, яка, доки маленька абіссинка увінчувала кучеряву голівку блакитним світильником, заполонила собою всю кімнату і схилилася над ліжком…

Та Зулейха дратувалася, розуміючи, що це видіння чи кошмар означало насправді, а тому почувала себе приниженою, ніби дівчина, якою знехтували, коли вона ладна була віддатися.

Ані її тіло, ані душа нічого не хотіли від цієї примари. Та на те й ніч. Тож сили пітьми накинулися на неї, коли вона пірнула в браму сну, і недобре пожартували з нею.

Зулейха зрозуміла, що більше не засне, тож накинула на плечі плащ і вийшла на палубу.

Юсуф, мабуть, цього вечора хильнув зайвого, бо заснув на плетеному шезлонгу, де звичайно відпочивала дружина. Він міг застудитися.

Та Зулейха все ще гнівалася. Вона й не подумала йому допомагати, навіть не залишилася на одній з ним палубі, і вирішила перебратися на палубу по той бік містка. Та побоявшись, що капітан чи хто-небудь з команди можуть спитати, чи не потрібно їй чого, пішла подалі — у темний кут позаду і повернулася лицем до моря.

Вона розуміла, що даремно злиться на Юсуфа, але не могла нічого вдіяти. Їй здавалося, що він скористався її довірою, так нахабно вночі намагаючись заскочити її, беззахисну, і не могла собі з тим дати ради. Допомогти тут могло тільки одне — міцний здоровий сон. Напад ненависті тривав рівно одну ніч: коли Зулейха прокинулася наступного ранку, вона зрозуміла, що її добре ставлення до Юсуфа не змінилося.

Усі їхні вечори на морі, як їхній пароплав відчалював від однієї пристані Мармурового моря, щоб причалити до іншої, минали за єдиною програмою того першого вечора, коли вони тільки-но вирушили в дорогу.

Якщо це була не вечеря в якій-небудь забігайлівці чи невеликому ресторані на березі, Юсуф залишав її за столиком на палубі в товаристві маленького рознощика з Міділлі, а сам ішов за столик під капітанським містком до капітана з дерев’яною ногою — пити раки.

Зулейха й сама не помітила, як потоваришувала з малюком з Міділлі, хоча раніше критикувала Юсуфа за його провінціальну рису — завжди бути запанібрата зі слугами і робітниками. Поки Зулейха не кваплячись вечеряла, він чекав її, притулившись спиною до трапа, і бавився рушником у руці: зв’язував вузлом кінці, перетворюючи його на голови вухатих зайців.

Він і сам скидався на зайця — загостреним личком, розумними і живими оченятами; і крила носа в нього завжди так смішно тремтіли, ніби він принюхувався.

Зулейсі під час розмов за їжею ледве вдалося витягти з нього кілька слів про його життя. На острові Міділлі є нахіє, де Халіль народився, називається Єре. У нього була мати, яка жила там з одним з його старших братів. Ще два брати у Визвольну війну служили в Ізмірі та Єнікале, де й загинули. У їхньому домі завжди був достаток. От тільки місцеві зарахували їх до ворогів, порушивши тим їхній спокій.

Його брат, який залишився живий, мав виноградник. Одна рука в нього була скалічена, точніше, на ній бракувало кисті. Якось три місцеві греки вирішили його побити — не поділили щось у торговельній оборудці. Братик був такий богатир, що міг би з ними і трьома впоратися, якби не хвора рука. Але ці троє підім’яли брата під себе, тоді Халілю довелося кинутися йому на поміч, — не міг же він стояти й дивитися, як його брата товчуть стусанами у дорожній пилюці, вибиваючи зуби. Тоді все й сталося: Халіль чоботарським ножем, який був у нього в руці, шеменув одного грека в живіт. Якби Халіля зловили, то суворо б покарали. Але він багато днів переховувався в степу, в колючих чагарях, а потім йому вдалося знайти притулок в Айвалику, куди він приплив на човні з контрабандистами. Мати його була вже старенька, і він знав, що більше її не побачить, а от з братом, можливо, ще пощастить побачитися.

Халіль обіцяв, що покаже їй Єре, якщо Зулейха або Юсуф-бей накажуть капітанові проплисти повз Міділлі.

Зулейха вже цілком освоїлася на пароплаві і вільно прогулювалася, де бажала її душа. Інколи вночі вона навідувалася до машинного відділення, дивилася, як по черзі опускаються й піднімаються вали, тьмяне світло дозволяло розгледіти лисніючі від поту тіла двох кочегарів, що раз по раз закидали лопатами вугілля в топку. А коли жінка минала ще одне відділення, проходячи по кришці люка комори в носовій частині корабля, то потрапляла до гурту членів команди, які відпочивали або розважалися грою на музичних інструментах.

Як і колись у Гьольюзю, своїм спокійним і гордим виглядом, тим, як притримувала білими руками шовковий шалик на грудях, щоб його не зірвав вітер, Зулейха скидалася на принцесу-демократку, яка вийшла до своїх підданих. Але дещо змінилося в ній. Зараз вона відчувала дивну симпатію і близькість до цих людей.

Вона дізналася, що багато хто з них, як і малюк з Міділлі, — втікачі з Родосу, Сакизу, Сісаму, які або вимушено покинули рідні місця, або були просто шукачами пригод.

Ці люди, чиє життя проходило в плаваннях між рідними краями і новою батьківщиною, здавалися Зулейсі неприкаяними душами, що мечуться між царством темряви і світла.

У душі Зулейхи ще ятрилася рана від зради, заподіяної її пановитим оточенням, тому жінці чомусь хотілося зблизитися з цими простими, щирими людьми. Вона всідалася на лаві, яку вони їй люб’язно пропонували, і з багатьма розмовляла. А потім, коли вони поверталися до своїх справ, у темряві беззвучно прослизала до підвісних сходів і підіймалася нагору.