Зулейха не втримала і випустила з рук сумку. Юсуф нахилився, підняв її, а потім, перш ніж віддати Зулейсі, акуратно обтрусив. Поки він це робив, суддя поставив ще одне професійне запитання:

— Ви коли-небудь принижували одне одного?

Запитуючи, він стежив за рухами рук Юсуфа і гірко посміхався. Здавалося, він усе про них знає.

Зулейха нестриманим і глузливим тоном, як завжди в хвилини сильного напруження, сказала:

— Що може бути гіршим приниженням, як сказати у вашій присутності, що ми більше не потрібні одне одному?

Суддя більше ні про що не питав. Він прийняв їхні вимоги. З цього дня вони могли вважатися розлученими. Залишалося діждатися, доки мине рік, щоб залагодити останні формальності.

Енісе-ханим дізналася про подію опівночі, коли Юсуф повернувся назад у Силіфке сам, і вперше в житті втратила свідомість. Вона плакала, у нестямі рвала на собі волосся і кричала:

— Що ти зробив дочці Алі Османа? — І хотіла була вчепитися йому в горло.

Юсуф лише суворо мовив:

— Мовчи… Досить, що я це знаю. А жінкам нема чого втручатися.

Стара жінка добре пам’ятала і цей категоричний тон, і такі ж слова, і цей голос, — такий схожий на голос його батька. Вона вже й сама собі не раз повторювала, що вона лише безправна сільська жінка, яка повинна ставитися до сина, як єдиного чоловіка в домі, навіть якби він був хлопчиком-мізинчиком, як до свого господаря. Тому вона не посміла перечити Юсуфу і більше при ньому навіть імені Зулейхи згадувати не наважувалася.

Назавтра, позабивавши вікна й двері в будинку в Силіфке, вся сім’я тихо і непомітно рушила додому в Гьольюзю.

Про причину, з якої Юсуф і Зулейха звернулися до суду в Джейхані, в місті стало відомо пізніше.

Нарешті Зулейха вийшла з будівлі суду. Тепер вона почувалася незалежною людиною, але ще кілька неприємних хвилин не минало відчуття, ніби вона й далі стоїть перед лицем представника закону.

Тепер треба було дочекатися Тороського експреса, а для цього — заночувати в Джейхані. Таємницю Юсуфа й Зулейхи приховали навіть від дружини Юсуфа-адвоката. Бідолашна жінка весь час — і доки прогулювалася з гостями в саду, і доки готувала їм кімнату для нічлігу, — бажала їм наступного разу приїхати вже з дитинкою.

Коли Зулейха випадково поранила палець складаним ножиком для різання чубуків, адвокатша, помітивши, з якою турботою Юсуф заходився коло Зулейхи, не проминула нагоди дошкулити чоловікові ревнивим докором:

— А якби я поранилася, ти б, мабуть, і не зауважив…

Другого дня, коли на станції Єнідже їхні шляхи розійшлися, Зулейха все ще не могла повірити, що вони з Юсуфом розстаються назавжди. Їй здавалося, що вона от-от знову почує його голос, як чула його хвилиною раніше, коли він віддавав накази службовцям потяга.

Здавалося, все починалося як жарт, а призвело до такого фіналу… Так, це вона, Зулейха, першою запропонувала розлучитися, але ж те, що її бажання виконали так швидко, тепер чомусь страшенно дратувало: здається, вона не чекала, що Юсуф так легко позбавиться її, і ніяк не могла з цим змиритися.

Звісно, якби зараз був живий батько, він би їх обов’язково помирив. Але нині не залишилося нікого, спроможного приборкати їхню надмірну гордість, котра, як відомо, до добра не доводить. Тепер не було на те ради: хочеш того чи ні, а приймай усе, як є, не бійся майбутнього, марні переживання не допоможуть.

Але ж вона, вирішивши розлучитися, — ще до того, як металеве гуркотливе тіло потяга заповзло у тунель Торос, — і подумати не могла, що все могло бути інакше.

Чим тоді пояснити, що ні тривалий час, який минув відтоді, ні чутки про неї, рознесені на всю країну через той безглуздий жахливий випадок, не зупинили Юсуфа, який приїхав і забрав її? І як це вона сама, мов нерозумне дитя, покірно дозволила йому притягти себе сюди?

Думки роїлися в голові Зулейхи, не знаходячи виходу. Вона звісила голову з ліжка і заснула.

Кілька днів, проведених у морі, повернули Зулейсі спокій і душевну рівновагу.

«Ташуджу» запливав у всі великі й малі порти Мармурового моря починаючи з Текирдага. Звіддаля прибережна смуга здавалася голою і пустинною, але коли підпливти ближче, узбережжя своїми бідняцькими селищами й селами чимось нагадало рибальський район Каваклар у Стамбулі. На всіх пристанях пароплав стояв скільки вони бажали, а коли всі справи було закінчено, знову рушав у дорогу, і відрізнити його від вітрильника можна було, лише побачивши димок над ним.

На зупинках Юсуф не дозволяв починати вантаження або відвантаження, доки Зулейха спала, і давав згоду на роботу кранів, тільки коли вона прокидалася.

Юсуф брав Зулейху з собою у всі ці селища і села, прогулював напівпокинутими вуличками, де не можна було зустріти жодного знайомого, вештався з нею бідняцькими ринками й базарами, усаджував у затінку наметів з витких рослин у прибережних кав’ярнях з неодмінними басейнами. Якщо їм щастило раптом знайти машину чи якийсь тарантас, вони їхали ще далі, в поселення, до яких від моря треба було діставатися кілька годин. Коли сутеніло, мандрівники, навіть заблукавши на невидимих у темряві дорогах серед безлюдних полів, завжди знали — хоч коли б вони дісталися узбережжя, там їх завжди зустріне червоними й зеленими вогнями вірний «Ташуджу».

Ця мовчазна морська гладінь і так само безмовна під сонцем земля заспокоювали збентежену душу Зулейхи. Але було й ще щось. Здається, саме постійна присутність поруч з молодою жінкою цього дужого чоловіка з повадками невинної дитини, який верховодив усім довкола, так вплинула на неї.

Спокій і довіра! Зараз чоловік ніби повертав їй усе те, чим обділив колись у родинному житті: коханням, мріями, пристрастю.

І хоча Зулейха, людина вільна і самостійна, завжди ставилася до будь-якої опіки як до чогось принизливого, після розриву з Юсуфом зрозуміла, що саме цього їй найбільше бракувало.

Поступово Зулейха звикала до «Ташуджу», почуваючись на ньому однією з тих морських пташок, які між довгими перельотами відпочивали на його щоглах. Вона не нудьгувала, хоча й жила на кораблі в обмеженому просторі пліч-о-пліч з Юсуфом.

А Юсуф узяв думку, ніби Зулейсі байдуже до нього, і, що б він не сказав, марно сподіватися, що її розбере раптом до сказаного цікавість, тому й тримався від Зулейхи подалі. Здавалося, він вважав свою роль для неї не значнішою за роль хлопчиська-рознощика з Міділлі чи то парубка з Сакиза, якого часом і посилав зіграти що-небудь для Зулейхи. Сам він на пароплаві наближався до неї лише у разі нагальної потреби.

Якщо їм чомусь не випадало повечеряти разом у невеликих ресторанчиках на березі, Юсуф завжди влаштовувався за маленьким столиком біля капітанського містка, уникаючи товариства Зулейхи, та й обідала вона частіше сама.

Як підійде Юсуф до Зулейхи щось обговорити з нею, то ніколи не сідає: мовляв, не хвилюйся, я не надовго.

Почнуть вони часом таку безтурботну балачку, скажуть одне одному всього кілька слів, а Зулейсі так дивно зробиться раптом від думки, що насправді їй дуже цікаво говорити з Юсуфом, слухати його мову.

Нарешті їм не треба було шукати порозуміння, адже тепер вони — просто двоє попутників, зовсім незнайомих людей, які могли випадково зустрітися в дорозі або на станції. Не боячись більше образити самолюбство одне одного, вони вільно розмовляли про все на світі, кожен уважно слухаючи співрозмовця.

Зараз Зулейха навіть плітки з муніципалітету, які раніше терпіти не могла, сприймала поблажливо й спокійно. Так слухають у дорозі чужі розповіді про селевий потік, що затопив поля в чиємусь маєтку, або історії випадкової попутниці-бабусі про її сина, який служить в армії.

Розмовляючи, вони іноді дивилися одне на одного, та поглядами не зустрічалися. Якщо ж це іноді й траплялося, вони не відводили очей, далі ведучи свою балачку. Поглинуті розмовою, вони, здавалося, не бачили одне одного.