І хоч все вже було вирішено, та Зулейха ніяк не наважувалася вийти за двері. Все ходила з кутка в куток, ніби щось шукаючи. Просто зараз їй треба було йти не куди-небудь, а в ліжко до чоловіка… Звісно, це шлюбне ложе, але ж… Здавалося, вся непорочність і чистота її дівочого єства повстали проти холодного розуму. Зулейха тремтіла і злилася на себе за це безглузде хвилювання.

Її роздуми порушило рипіння дверей. Почувши його, Зулейха зрозуміла, що проґавила момент. Вона спізнилася: Юсуф зайшов до своєї кімнати раніше за неї. Зулейха здригнулася, страх змусив її вискочити в коридор. Але вже за мить, повільно прочинивши двері до кімнати чоловіка й увійшовши всередину, вона цілком опанувала себе. Так актриса, що тремтить як осичина за кулісами, щойно побачить перед собою глядачів, знов перемагає себе, щоб зіграти свою роль. Зулейха притулилася спиною до дверей і хитнула головою: «Доброго вечора». Її червоні губи на блідому обличчі здавалися кривавими, та все ж на них грав упевнений і сміливий усміх.

Юсуф мав такий вигляд, ніби він усе ще не отямився від потрясіння. Він ще не переодягнувся, тільки скинув піджак. З кишені піджака випав гаманець, по підлозі розсипались гроші.

Побачивши в кімнаті Зулейху, він рвучко підхопився з дивана, мимохіть потягнувся до піджака.

— Ви від свого фрака ще не втомилися? — спитала Зулейха, так само усміхаючись.

Юсуф намагався вивернути рукав і сказав:

— Даруйте, це не тому… просто при вас…

Зулейха знала, яке важливе значення він надавав цьому обов’язковому дотриманню етикету, змахнула рукою, ніби застерігаючи: облиште, і з робленою простотою мовила:

— Я гадала, ви вже перевдягнулися, не хотіла вам заважати… А якщо ви зараз знову почнете одягатися, то я почуватимуся незручно… — Вона показала на своє вбрання і знову розсміялася: — Ви дозволите?

Зулейха кинула шаль поверх піджака Юсуфа. Тепер вона стояла перед чоловіком з оголеними руками. Значно нижча за Юсуфа, дівчина стояла перед ним, трохи відхилившись назад і відкинувши голову. Зараз вона нагадувала маленького хижого звірка, готового вчепитися в горло величезному, але лагідному звірові.

— У весільну ніч ні до чого всі ці правила етикету…

Швидким рухом руки вона взялася за обидва кінці білої краватки Юсуфа, потягла за них і розв’язала.

В Юсуфа, який ніяк не міг добрати розуму, що ж відбувається, на обличчі мінилися подив і радість одночасно. Зулейсі аж сил додалося, коли вона побачила його збентеження. Самовладання повернулося: дівчина могла пишатися собою, адже вона й цього разу була володаркою становища!

Тримаючи Юсуфа за руку, ніби він гість чи мала дитина, вона усадовила його на диван, а сама сіла поруч на стілець.

Краєчок люстра в кутку кімнати віддзеркалював їхні напружені постаті. Це нагадало їй сцену, колись бачену в кіно. Герої фільму — цнотливий юнак і відома актриса — так само сиділи поряд у кутку якогось бару. Юнак був без піджака і з розв’язаною краваткою, як нині Юсуф, а його супутниця — напіводягнена… Актриса зображала пересичену розпустою, пригнічену життям кокотку, позбавлену будь-яких ілюзій. Зараз Зулейха копіювала всім своїм виглядом, позою, навіть нафарбованими губами цю жінку, яка в кіно глузувала з наївних уявлень свого молодого друга про життя. Але Зулейху не лякало бути схожою на цю жінку, навпаки, це її розважало.

Хоча дівчина ще ніколи в житті ні в барі, ні деінде не була так близько з чоловіком, зараз вона лише хотіла якнайкраще змавпувати поведінку тієї млявої й п’яної кокотки зі своїх спогадів. Поклавши руки на край дивана, де сидів Юсуф, і втомлено похитуючи головою, вона дивилася на свого чоловіка:

— Ви задоволені?

— Чим?

Зулейха кашлянула:

— Ну, не маєтком же чи вашими справами в управі… Нашим шлюбом.

— Звичайно ж, вельми задоволений.

— І я теж…

— Цікаво. Ви, напевно, жартуєте…

— Про що ми говоримо? Не вам казати, я не люблю жартів, особливо в таких справах.

— Отже, ви кажете правду?

— Інакше хіба могла б я погодитися вийти за вас заміж? І що б я тоді о такій порі робила у вашій кімнаті?

— У такому разі ви…

— Насправді так і є.

— А я вже почав був переконуватися, що це не так.

— Чому?

— Не знаю… Мабуть, ваша надмірна холодність до мене…

— А чого ви від мене чекали?

— Слово честі, не знаю. Я не наважувався з вами поговорити…

Ці слова полестили Зулейсі:

— Раз я вам сказала, що ви мені подобаєтеся, то про що тут розводити балачки?

Юсуф розгубився. Він просто не йняв віри. Спершу деякі слова дружини ніби викликали в чоловіка приємне хвилювання, але те, що вона сказала далі, насторожило його. Ця її дивна посмішка і вираз обличчя… мов якась личина… Дивно, але саме Юсуф серцем відчув себе зараз іграшкою в руках коханої, і стримав свій пристрасний порив.

Між ними запала мовчанка. Зулейха легко постукувала пальцем по руці Юсуфа, що лежала на краю дивана, кидаючи іноді оком на віддзеркалення.

Якоїсь миті Юсуф теж поглянув у люстро, і їхні очі зустрілися. Зулейха заговорила знову:

— Ви не розмовляєте. Мовчите, як ті наречені за старих часів…

Юсуф нарешті здобувся на силу, щоб посміятися з себе:

— Правда ваша, я чомусь оторопів…

— Я сказала те, що має бути вам приємно. А ви не відповіли.

— Пробачте мені. Я старався цього не показувати, але ви давно все зрозуміли, звич… Я теж вас дуже люблю…

Юсуф не зрозумів, який сенс Зулейха вклала в слово «подобатися», і у відповідь сказав їй «люблю»… Своєю відповіддю «і я вас теж…» він поставив дружину в становище людини, яка щойно практично зізналася в коханні.

Зулейха відчула, що в неї палають щоки, рвучко встала і швидко заговорила:

— Даруйте, даруйте, я вам не говорила, що люблю вас. Я тільки сказала, що ви мені подобаєтеся.

Юсуф знову розгубився:

— Чекайте… Я думав, що тут немає особливої різниці…

— Навпаки, різниця дуже велика… А в нашому випадку тим паче. Ми повинні з вами все обговорити… Любов, а точніше кохання, — це просто смішна хвороба минулих часів… Романи, пісні підтримували цю оману, роздмухуючи її своїми малоприємними словами і мелодіями. І одним з благ, що залишила по собі світова війна, на противагу всій завданій нею шкоді, — це те, що вона стерла з лиця землі таке кохання. І нові люди, яких ми називаємо поколінням кінця війни, вже не вірять у ці смішні наївні казочки. І якщо раптом зараз з’явиться хтось, хто наважиться сказати про свою нібито пристрасну закоханість, його, як прокаженого, доведеться ізолювати від людей.

Сказавши це, Зулейха уривчасто розсміялася. Потім знов споважніла і вела далі:

— Бути закоханим означає випадкову людину перетворити на ідола і поклонятись йому, тільки в ньому одному шукати всіх радощів і щастя, вірити, що без нього не можеш жити… Один французький поет спробував це сформулювати так: «Лише один зо світу зникне — вже виноградник сохне й никне». А потім, ефенді, є ті кілька насправді хворих людей, які заразилися цією хворобою, що її в лікарській практиці називають мономанією.[43] І є тисячі людей, які здаються хворими і чия хвороба уявна, тобто насправді вони такі самі люди, як ми з вами. У старому житті не було смаку, радості, свободи… Наприклад, якщо чоловік безробітний, то він міг дивитися на жінку лише здалека, через віконні ґрати і легкі покривала або ж у замкову шпару і мріяти про нездійсненне: «Нікого в житті я не здатен покохати крім неї, я мушу померти, впавши до її ніг. Я — це вона, а вона — це я». І почне набридати бідоласі, виливаючи їй свої почуття… Це кохання в шлюбі… Після різних підрахунків і торгів двох людей зачиняють у кімнаті разом з усіма їхніми скринями й різним скарбом. Далі вони знайомляться, бо іноді не знають імен одне одного, потім почнуться балачки на кшталт: «Ах, ефенді, ми були народжені одне для одного, але не знали про це… що б я робив без тебе? Що стало б з тобою без мене?.. Тепер нас ніщо не розлучить… будьмо разом до самої смерті». І всі ці фальшиві балачки, весь цей обман і двох тижнів не протримаються… Сподіваюся, що нам з вами не загрожують усі ці дурниці…