— Авжеж, поважають!
— Виходить, ти хороший. Ти тільки сказав — і вони мене відпустили. Побоялися тебе образити.
Тут я не втримався, щоб не розсміятись.
— Звичайно, побоялися, бо добре знають, що я як ображуся, то голови їм попроломлюю...
Це не були пусті хвастощі, Недждете. В школі мене побоювалися навіть затяті бешкетники та хулігани, не кажучи вже про цей набрід. Я був надзвичайно дужий. Але, що ще важливіше, я був відчайдухом. Не знав страху ні перед чим і ні перед ким.
Ми продовжили бесіду:
— Як тебе звуть?
— Недждет.
— А мене як звуть, знаєш?
— ...
— Всі називають Бичком, еге ж? Це моє шкільне прізвисько. А насправді мене звуть, мабуть, Зія... Втім, ти можеш кликати мене Бичком... Ти тютя, ти поки що не в змозі сам себе захистити. Якщо хтось чіплятиметься — кажи мені.
Та хвилина, коли я пообіцяв тобі захист, стала найважливішим поворотним моментом у моєму житті. Вперше в житті я до когось прив’язався. Я вперше відчув смак таких чудових речей, як співчуття, любов, дружба. Ти врятував мене від жахливої хвороби, яка зветься душевною самотністю.
Що стало причиною такого різкого перевороту в моїй душі? Чому того вечора я відчув необхідність захистити тебе від школярів? В кінофільмі, який я дивився цієї ночі, лежачи просто неба під зорями, був і цей епізод, і я його ще раз переглянув... Ти цієї історії ще не знаєш...Тож я розповім, а ти послухай...
Це було рівно за п’ять років до того, як твій брат привіз тебе до школи. Школа теж щойно відкрилася... В той самий сад привезли хлоп’я, ще менше й самотніше від тебе. Це було кумедне дике створіння всього-на-всього восьми років, таке потворне, що хоч у паноптикум здавай... У нього, щоправда, був батько, була мачуха, хоч це й не рідна мати, було четверо братів і сестер — хто старший, хто молодший. Їхню родину можна було б назвати затишним гніздечком. Але це гидке дитя зовсім псувало гармонію й затишок у цьому гніздечку. Якби воно було лише негарне з лиця, то його б, може, й терпіли. Але натура, вдача в нього були такими ж огидними, як обличчя. Кажуть же: «Як негарний на виду, так і вдача на біду», і велика правда є в цих словах. Хоча причиною огидних вчинків цього малюка саме й було його негарне обличчя. Через відразливу зовнішність його ніхто не любив. А якщо дитя змалку не кохали, не пестили, не потурали його примхам, то хіба можна сподіватися, що воно буде чемним та ґречним? Але малюкові нещастя цим не обмежувалися. Він весь час зазнавав кпинів, образ, знущань. І це від своєї рідні, від тих, хто мав його якщо не любити, то, принаймні, жаліти. Незрозуміло було, як таке страховисько затесалося поміж чотирьох дітей, одне від одного вродливіших. Стара прислуга, не соромлячись, прямо при мені ділилася своїми міркуваннями зі щойно найнятою:
— Це, мабуть, мати, коли його носила, побачила десь мавпу. От таке й вийшло...
— Та ні, це залишили дитину саму з повитухою, а нечиста сила візьми й викради немовля, а на його місце підсунула джиненя.[39]
— Хтозна, за які гріхи батька й матері Аллах послав їм таке посміховисько...
Малюк був іще не в тому віці, щоб розуміти значення цих слів. Але так само, як нерозумне дитинча тварини відчуває голод чи холод, так само й він невиразно відчував гірку образу, яку вони несли в собі. Отож годі було чекати ґречності від дитини, яка зростала в такій атмосфері. В будь-якому разі, це був доконаний факт: дитина була настільки бридка й невихована, що їй було не місце в родині.
Цю дисгармонію легко можна було усунути, та ще й незначним коштом. Тому цілком можна зрозуміти батька, коли він спихнув малюка до школи.
Того дня до школи немов запустили дике й страхітливе звіреня. Школярі ні на хвилю не давали йому спокою: він усміхнеться — вони розсердяться, він заплаче — вони розсміються, він почне благати — вони ще більше глузують.
Дійшло до того, що він, аби знайти порятунок від кпинів школярів у саду, мов ящірка, що ховається в тріщину в стіні, забився під сходи.
Адміністрація школи була не в змозі зарадити сердезі. Ба навіть наглядачі з учителями й собі не соромилися раз по раз шарпати й ображати його. Одного разу він захворів. Розболілося горло, піднялася температура. Малий помітив в куточку саду купу привезених на зиму дров, нищечком заліз у самісіньку середину й забувся в жару.
Раптово він очутився від стусанів та хижого вереску. Декілька школярів знайшли його схованку.
Школярі вхопили хлопця за ноги й почали витягати назовні. Смикали за волосся, за вуха. Він, знесилений хворобою, навіть не розумів, що коїться, не відчував болю від стусанів.
У малого залишилися самі лише інстинкти тварини, яка рятує своє життя. Йому вдалося вислизнути з рук школярів і знову сховатися в дровах. Діти, немовби намагаючись вигнати з нори звіреня, почали тицяти в дрова палицями, поцілюючи малому по обшарпаних руках, по голові, на якій від страху дибом стояло кучеряве волосся, усе в пилюці й піску.
Врешті-решт один зі школярів вигадав нове знущання. Він знайшов виваляну в багнюці шкірку від дині й заверещав: «їж, скотиняко! Негайно їж!» Решта дружно підхопила хором: «їж, тварюко!» Вони, вже не вдовольняючись тим, що штрикали в дрова палицями, почали кидатися камінням і землею. Заплаканий, весь тремтячи, він з’їв ту шкірку.
Тієї ночі моя хвороба ще погіршилась. Мене спочатку забрали до шкільного лазарету, а потім відвезли додому. Я місяць пролежав у ліжку.
Ця хвороба залишилася у мене найкращим спогадом дитинства. Батько з мачухою старалися догодити мені. Я був зовсім знесилений та змучений, тож, звичайно, не зловживав їхньою ґречністю та співчуттям.
Коли я одужав, настав час знову повертатися до школи. Це змусило мене задуматися. Як дорослий, обхопивши голову руками, я почав шукати вихід. Хто міг мене захистити від ворожо налаштованих школярів? Я розумів, що покладатися на наглядачів та вчителів було марно. Та я, власне, й не збирався до них звертатися. Я глибоко ненавидів цих людей, які заподіяли мені стільки образ. Врешті-решт, я прийшов до такого висновку: нема від кого сподіватися допомоги, окрім самого себе. Але в цьому разі мені треба було стати дужим, жорстоким, нещадним. Тоді б я міг і себе захистити, і поквитатися зі своїми недругами.
«Треба бути сильним, не покладатися ні на кого, окрім себе» — це найбільша істина, однаково справедлива як для окремих людей, так і для цілих народів.
Прикро, що дитині, яка дійшла до цієї істини, не було ще й десяти років. Очевидно, поневіряння коротшим шляхом приводять до мудрості, аніж вік чи виховання.
Кожен день, кожен епізод мого життя переконував мене в цьому.
Відсунувши навчання на другий чи третій план, весь свій час і сили я витрачав на те, аби стати страшенним забіякою. І методи мої були такими ж варварськими, як у первісних людей, що мусили протистояти природі й хижакам.
Я безперестанку вправлявся в киданні каміння, піднімав ядра та інші тягарі, ламав пальцями все, що потрапляло мені до рук, копав і топтав те, що траплялося під ногами. Варто було мені побачити забитий у стіну цвях — я одразу ж похоплювався його витягати й порпався над ним, допоки геть не закривавлю рук. Найбільшою втіхою для мене було трощити кулаками на порох шматок саманної цеглини або знаходити тонкі полінця, обпирати на камінь і ламати ударом ноги.
На канікулах я часто бродив по руїнах. Лазив по кроквах напівзруйнованих будинків, виламував двері, спускався до колодязів.
Я ходив весь у синцях та саднах. Втім, ці пекучі садна та біль у понівечених кінцівках давали мені якусь гірку насолоду.
Я ставав дедалі хижішим. Не тільки у бійках зі школярами, а навіть вправляючись на палках та камінні, я навіснів, мене всього трусило від люті, я ревів, мов скажена тварина.
Поступово я почав сікатися до дрібних шкільних хуліганів. Я був ще малий, мені годі було мірятися з ними силою. Втім, я був терплячий до болю, отже, поки що не засмучувався, коли діставав прочухана.
