— Я вже ніколи не побачу брата. Він на війну іде...
— Нічого, може, повернеться...
— Не повернеться... Батька вбили, і його вб’ють...
— То у тебе батька нема?
— Вбили на Грецькій війні...[38] У мене, крім брата, нікого більше й немає... А тепер і він пішов. Я хотів його ще раз побачити, от і поліз на огорожу...
— То ти сирота...
На сад уже спустилися вечірні сутінки. Ти був хлоп’ям тендітним та вразливим. В цю вечірню пору покинутий у непривітному шкільному саду, ти ще гостріше відчував своє сирітство; благально дивлячись нещасними заплаканими оченятами, ти шукав у мене розради.
Прикро, але випадок звів тебе з найгіршим, найбезсердечнішим хлоп’яком у цій школі.
Тимчасом як ти побивався, що залишився сиротою, я гірко розсміявся:
— Дурню, чого ти засмучуєшся? Хотів би я бути сиротою, як ти... Це ж означає, що до тебе ніхто, крім учителів, не сікатиметься! Мене за мої бешкети спочатку карають у школі, а потім я ще й удома дістаю прочухана... Шкода, що я не сирота... А ти дивись, не пропусти вечерю. Заходь у ті двері і йди прямо. Там побачиш багацько дверей. Звідки долинатиме брязкання ножів та виделок і смачний запах — туди й заходь, попоїж... Це тобі не вдома... Пропустив час вечері — голодуй... Я чи так, чи сяк сьогодні вечерятиму. Старший кухар відклав собі найжирніший шматок м’яса та плову зі скоринкою і сховав під здорову каструлю. Я зараз придумаю, як у нього це поцупити, і влаштую собі в саду бенкет із приводу початку навчального року... Я б і тебе пригостив, але якщо впіймають, то на десерт можуть дати прочухана. Тобі, напевно, не годилося б у першу ж вечерю приступати до такого десерту. Все, давай, кроком руш!
Ти, не наважуючись не те що відповісти, а й глянути мені в обличчя, пішов до їдальні.
А я, коли казав тобі, що хотів би бути сиротою, був абсолютно щирим, Недждете...
Щоправда, в мене був батько, були брати та сестри. Але я ніколи не знав їхньої любові. Мати моя померла, коли я був ще зовсім малим... Інколи я сумую за нею. А потім починаю думати, що вона, якби була жива, теж чинила б так само, як батько з братами й сестрами. Тоді б я, може, був би позбавлений навіть цієї легкої туги за матір’ю, якої я навіть не пам’ятаю, та любові до неї; тож вона, може, вчасно й померла...
Того вечора ти, як і решта, подумав, що я бездушний. Мушу признатися, я й сам довго так вважав. Надто пізно відкрилася мені правда. Виявляється, я не бездушний, Недждете...
Виявляється, під потворною шкарлупою мого тіла б’ється багате серце, сповнене любові та ніжності...
Мабуть, не було моєї провини в тому, що не зумів я як слід розрадити тебе того вечора...
Справжня дружба між нами зав’яжеться через два чи три тижні по тому!..
Якось увечері в нас був час дозвілля. Накрапав дощик.
Я сидів собі наодинці у шкільній дровітні й курив. Дровітня була моїм курильним салоном. Майстерно витягнувши цвяхи, якими була прибита одна з дощок задньої стінки, я зробив потаємний вхід. Тепер я міг коли заманеться нищечком витягнути цю дошку й лазити, як до себе додому. Здалеку лунав несамовитий дитячий вереск, хижий регіт. Мені були добре знайомі ці звуки. Не бачачи приводу порушувати свій спокій, я затягнувся цигаркою й філософськи зауважив:
— Знову якогось кабачка маринують... Пора врожаю.
«Кабачками» в нас у школі називали новачків. Старші учні терпіти не могли новоприбулих, нападалися на них, як зграя вуличних собак на приблудного пса. І що б бідака не робив — все ставилося йому в провину.
Інколи через якусь дрібницю, скажімо, через жарт чи посмішку, а часом — і просто так, нізащо, вони оточували сердегу й вигадували для нього якісь немислимі тортури.
— Гей, кабачку! Вчора ти достиг, а сьогодні ми тебе замаринуємо! Зараз всиплемо перцю, щоб смачніше було!
Це стало звичаєм. Навіть, можна сказати, проявом якоїсь дикунської справедливості. Учень, якого цього року мучили, як новачка, наступного року вливався до лав «старих» і уповні виміщав на новоприбулих те, що колись було заподіяно йому. Врешті-решт, навіть адміністрація школи почала заплющувати очі на цю традицію. В світі немає жорстокішої істоти, ніж дитина.
Всі егоїстичні, всі хижі інстинкти благословенної людської істоти проявляються в дитини в усій своїй неприхованості; діти ще не навчені суспільним ладом маскувати ці інстинкти, не витрачати їх марно, а спрямовувати на досягнення корисливих чи якихось інших цілей. То про що це я?.. Ага, чую я, значить, зі своєї засідки несамовитий вереск. Через якийсь час він став лунати поруч із дровітнею. Я визирнув крізь дірку від сучка. Хирляве хлоп’я в сльозах тікало, а решта, навіть не вважаючи за потрібне поспішати, з реготом і улюлюканням сунула за ним. За дровітнею був глухий кут, отже, їхня жертва сама себе загнала в пастку. Втім, навіть якби там і було куди тікати, сердешне хлоп’я вже не мало сил бігти. Раптом воно впало на коліна й покотилося додолу.
Цим хлоп’ям був ти, Недждете. Хоч минуло близько місяця відтоді, як тебе привели до школи, ти так і не обвикся, ні з ким не заприятелював, так і залишався «кабачком». Ти був кволим, тендітним, сором’язливим хлопчиком. Крім того, ти був печальним і самотнім. Людям такої вдачі та ще й у такому настрої зовсім непереливки серед юрби...
Зграя безжальна до того, хто намагається відокремитися від неї; а ти ще й був сам-один, і за тебе не було кому заступитися. До того ж, ти, напевно-, не скаржився на тих, хто тобі допікав. Отже, навіть плюгавці й страхополохи могли безбоязно шпиняти тебе. От і того дня до тебе причепилися наймиршавіші й найшолудивіші зі школярів. Ці малі дворушники, покидьки, безсоромники й боягузи, які в класі, мов дресировані мавпочки, зазирали в рота вчителеві чи наглядачеві, а в саду плазували перед сильнішими та-зухвалішими своїми товаришами, боячись їхніх кулаків, з такими, як ти, перетворювалися на відчайдухів. Хоч би як там було, а вони теж люди, їм теж кортить спробувати себе в ролі тиранів та деспотів.
Вони валяли тебе в багнюці під дрібним дощем, копали ногами. Один із них підбіг, тримаючи в руках витягнуту зі сміттєвого відра кавунову шкірку... Діти намагалися силоміць згодувати її тобі. «Жери, скотиняко, жери!» — волали вони. А ти зовсім знесилів від ридань. Вони шарпали тебе за руки, за сплутане волосся, намагалися силою розімкнути твої зціплені зуби, пхали тобі до рота розчавлену брудними руками шкірку, розмазували її по твоєму обличчю.
Я вже казав: спостерігати, як мучаться інші, давало мені своєрідну втіху. Не в моїх правилах було допомагати скривдженим. Але цього разу я зрадив свої принципи. Не зваживши на небезпеку викрити свій потаємний хід, я виліз зі своєї схованки та з незворушною посмішкою наказав:
— Облиште його!
Вереск вмить ущух. Школярі облишили тебе.
Я наказав хлопцеві, який приніс кавунову шкірку:
— Ану підніми оце!
Він без зволікань нахилився, підняв шкірку.
— А тепер з’їж!
Не вагаючись ані на мить, він запхнув її до рота й заходився жувати.
— Смачно?
— Смачно...
— Ну а тепер усі геть звідсіля!..
Школярі вмить розбіглися, мов ті курчата.
Ти був вражений, побачивши, що мої слова подіяли, мов заклинання... Від подиву ти навіть забув про свій відчай. Я підняв тебе з землі, обтрусив: «Не плач... Нічого страшного».
За роки навчання я чи не вперше був такий уважний зі своїм шкільним товаришем.
Ми розговорилися.
— Чого вони на тебе так напосілися?
— Не знаю... Я нікому нічого лихого не роблю.
— Розкажи мені! Не знає він! Все ти знаєш...
— !!!
— Того й напосілися, що нікому нічого лихого не робиш... Аби ти був спритніший і перший дав би їм прочухана, то вони б не чіплялися...
— Не подужаю я...
— Річ не в тім, чи подужаєш... Відвагу треба мати.
Ти трохи подумав і сказав:
— Бачиш, як вони тебе поважають.
Я посміхнувся:
