— Та годі вам. Нумо називати речі своїми іменами. Ви вважаєте, що мені потрібно терміново шукати тепленьке місце?

— Тепленькі місця бувають різні. Я згоден, що продаватися в цю рекламну агенцію — погана ідея, але залишатися там, де ви працюєте зараз, теж не годиться. У вас же ТАЛАНТ, Гордоне! Не можна ним нехтувати.

— Ага, мої вірші, — в’їдливо посміхнувшись, відповів Гордон.

Ці слова збентежили Ревелстона. Він замовк. Так, Гордон ПИСАВ вірші. Взяти хоча б «Принади Лондону». Їм обом було відомо, як, власне, і решті світу, що їх ніколи не надрукують. І взагалі, навряд чи він зможе ще щось колись написати. Принаймні доки залишається в такому місці. З поезією покінчено. Але визнати цього Гордон не міг. До останнього хотів залишатися вірним образу поета-страдника.

Ревелстон вирішив не затримуватися. Його діймав сморід, до того ж сам хазяїн не надто радів його товариству. Повільно надягаючи рукавички, він пішов до дверей, а тоді повернувся, різко зняв ліву рукавчику і ляснув нею по нозі:

— Гордоне, тільки не ображайтеся, але тут просто гидко. В цьому будинку, на цій вулиці.

— Я знаю, це помийна яма. Але мене це влаштовує.

— Але НАВІЩО вам тут жити?

— Любий друже, ви чудово знаєте, скільки я заробляю. Тридцять бобів на тиждень.

— Так, але ж... Я впевнений, що можна знайти кращі умови за помірну платню. Скільки з вас беруть за оренду?

— Вісім бобів.

— Вісім? За такі гроші можна винайняти пристойну кімнату, щоправда, без меблів. Все одно це краще, ніж залишатися тут. Послухайте, чому б вам не орендувати таку кімнату, а гроші на меблі я вам позичу.

— «Позичу»? Як «позичали» мені раніше? Так і скажіть — «дам» вам гроші!

Ревелстон втупився у стіну. Що ж, нехай буде так.

— Ну гаразд, якщо так вам більше подобається — я ДАМ вам ці гроші.

— От тільки проблема в тому, що вони мені не потрібні.

— Що за дурниці? Хіба ви не хочете жити в пристойному місці?

— Мені не потрібне пристойне місце! Я хочу жити у непристойному! Такому, як це.

— Але чому? Чому?

— Відповідає моєму статусу, — сказав Гордон, відвертаючись до стіни.

Кілька днів по тому Ревелстон написав йому листа. Тон був доволі делікатний. Він, фактично, ще раз повторив усе, що сказав під час свого візиту. Загальний зміст листа зводився до того, що позиція Гордона цілком шляхетна і зрозуміла, але!.. Таке очевидне «але»! Гордон на листа не відповів. Побачились вони тільки за кілька місяців, хоча Ревелстон кілька разів намагався зв’язатися з товаришем. Дивно (ба навіть соромно для соціаліста), але проблемами освіченого Гордона, який нидіє у своїй смердючій комірці, він переймався більше, ніж армією безробітних з Мідлсборо. Маючи надію підбадьорити Гордона, він кілька разів пропонував йому надіслати щось для «Антихриста». Але і на ці пропозиції Гордон не відповідав. Ревелстон відчував, що їхній дружбі настав кінець. Її вбили часи, коли поет жив у свого товариша і редактора за сумісництвом. Доброчинність вбила дружбу.

А ще Джулія і Розмарі. Ці, на відміну від Ревелстона, не соромилися відверто висловлювати власну думку. Вони не послуговувалися фразами на кшталт «загалом це правильна ідея», а прямо заявляли: не може бути виправдання відмові від пристойної роботи. Постійно нервували його, намагаючись переконати повернутися до «Нового Альбіону». Найгірше те, що діяли вони у тандемі, хоча до цього навіть не були знайомі. Якимось чином Розмарі вдалося потоваришувати з Джулією. І тепер вони спільним жіночим фронтом виступили проти Гордона. Зустрічалися, обговорювали його поведінку, яка їх «страшенно дратувала». А тоді діймали своїми листами. Було несила це далі терпіти.

Слава Богу, ніхто з них не був у нього в гостях. Якщо Розмарі ще якось могла б це витримати, то для Джулії таке стало б справжнім ударом. Достатньо й того, що вони приходили до нього на роботу (Розмарі була кілька разів, а Джулії тільки одного вечора вдалося вирватися з кафе), їх шокував рівень цієї жалюгідної бібліотеки. Звісно, крамниця Маккечні, була не найприбутковішим місцем роботи, але, принаймні, за неї не було соромно. Там Гордон міг спілкуватися з високоосвіченими інтелігентними людьми, і йому, як «літератору», такі зв’язки могли стати у пригоді. Але сидіти за копійки десь на висілках і видавати невігласам дешеву макулатуру — заради чого? Щоразу Гордон з Розмарі сперечалися про це по дорозі додому. Вона повсякчас запитувала, чи повернеться він до «Нового Альбіону». А він продовжував повторювати те саме, мовляв, його не візьмуть назад до «Альбіону». Він навіть не написав туди — волів жити і нічого того не знати.

У ньому з’явилося щось таке, що її лякало і розчаровувало. Зміни відбувалися надто стрімко. Вкупі з грошима він відмовлявся і від інших речей у своєму житті. Вони більше не сперечалися, як тоді, коли він втратив свою попередню роботу. Тоді дівчина не надто зважала на його теорії — довгі промови про зло, яке приносять гроші, слугували для них лиш приводом для жартів. Вона зовсім не переймалася тим, що перспектива Гордона мати пристойний заробіток перетворюється на міраж. Тоді Розмарі відчувала себе молодою. В її уяві поставало безконечне майбутнє. Гордон же змарнував два роки свого життя, два роки її життя. І що зараз?

Зараз вона була налякана. Життя летіло з шаленою швидкістю. Коли Гордон втратив роботу, вона раптом усвідомила, що дні її молодості минають. Вони вже відсвяткували його тридцятий день народження, її був не за горами. Яке майбутнє на них чекало? Гордон котився у прірву і не чинив цьому жодного спротиву. Здавалося, він ХОТІВ опинитися на дні. Хіба могла лишитися бодай якась надія на те, що вони колись одружаться? Гордон розумів, що це неможливо. Так, з мовчазної згоди обох, ця думка й засіла в їхніх головах — їм краще розійтися.

Якось вони домовилися зустрітися ввечері під залізничним мостом. Надворі стояла жахлива січнева погода — туману не було, натомість гуляв сильний вітер, свистів, ніс пилюку й пісок з провулків. Гордон чекав на Розмарі — худенький силует, волосся маяло на вітрі. Дівчина прийшла, як завжди, вчасно. Підбігла до нього і поцілувала в холодну щоку:

— Господи, Гордоне, ти ж зовсім змерз! Чому ти не вдягнув пальта?

— Моє пальто, як ти знаєш, у ломбарді.

— О Боже, вибач, забула.

У темряві, у тіні мосту, він виглядав таким утомленим. Зсунувши брови, Розмарі взяла його під руку і потягнула до світла.

— Нумо прогуляємось. Надто вже холодно тут стояти. Хочу сказати тобі дещо дуже важливе.

— Що ж, кажи.

— Ти розсердишся.

— То в чому річ?

— Я сьогодні була у Ерскіна. Вдалося перехопити його на п’ять хвилин.

Гордон здогадався, до чого веде Розмарі. Він спробував вивільнити свою руку, але вона міцно стисла її.

— Ну? — похмуро повторив він.

— Ми говорили про тебе. Я запитала, чи може він узяти тебе назад. Спершу він, звісно, почав бідкатися, нарікати на те, що справи у компанії зараз йдуть не дуже добре, і вони не можуть собі дозволити найняти ще одну людину, але варто було мені нагадати про твій талант, як він сказав, що свого часу покладав на тебе великі надії. Зрештою, Ерскін погодився надати тобі місце, якщо ти звернешся до нього з таким проханням. От бачиш, я МАЛА рацію. Вони ВІЗЬМУТЬ тебе назад.

Гордон мовчав. Розмарі міцніше стисла його руку:

— То що скажеш?

— Ти чудово знаєш, якою буде моя відповідь, — байдуже відповів він.

У глибині душі він був стривожений і розлючений вчинком Розмарі. Саме цього він найбільше боявся. Знав, що рано чи пізно це станеться. Тепер буде ще складніше. Тримаючи руки в кишенях, він згорбився і потупився невидющим поглядом кудись удалечінь.

— Злишся на мене? — запитала вона.

— Ні, просто не розумію, чому ти зробила це за моєю спиною.

Остання фраза зачепила Розмарі. Їй довелося вмовляти, практично благати Ерскіна, щоб той погодився взяти Гордона на роботу. Вона зібрала всю силу волі в кулак, аби наважитися переступити поріг директорського кабінету, — до смерті боялася, що її звільнять за таку вихватку. Але Гордон про це ніколи не дізнається.