— Ні, все добре. Це єдиний вихід із ситуації. Я все обміркував — просто завтра піду до офісу.

— Чудово!

— Сподіваюся, вони візьмуть мене. Зрештою, після того, що сказав старий Ерскін...

— Звісно, візьмуть. Але у мене до тебе буде одне прохання — вдягни костюм.

— Знаю, знаю, його треба викупити з ломбарду. Що ж, позичу в Ревелстона грошей.

— Не треба нічого позичати. Я дам тобі гроші. У мене відкладено чотири фунти. Зараз же піду і вишлю тобі, доки поштове відділення не зачинилося. Тобі, мабуть, і нові черевики потрібні, і краватка. І, до речі, Гордоне!

— Що?

— Надягнеш капелюха? Так буде солідніше.

— Капелюха? Востаннє я надягав його два роки тому. А конче треба? У ньому я буду схожий на якогось комівояжера. Ну гаразд, можу одягнути навіть котелок, якщо ти цього хочеш.

— Ні, ні, звичайного капелюха. А підстригтися встигнеш, любий?

— Так, не переймайся. Буду, як справжній бізнесмен.

— От і добре! Гордоне, маю бігти, доки пошта ще працює. На добраніч, коханий! Щасти!

— На добраніч!

Гордон вийшов з будки. От і все. Що ж він накоїв? Порушив усі свої обіцянки! Його довга і самотня битва закінчилася поразкою. Вірую, Господи. Падаю на коліна, каюся. Його наповнювало якесь нове відчуття. Що це? Розпач, зневіра? Гнів через те, що доведеться знову працювати на бога грошей? Нудьга від думки про перспективу майбутнього? Він спробував розкласти відчуття на дрібні складові. І зрештою усвідомив — це полегшення.

Так, справді — варто було прийняти рішення, як він кожною клітиною свого тіла відчув полегшення від того, що нарешті можна вибратися з цього бруду і холоду й повернутися до нормального людського життя. Всі переконання і принципи, які він щойно порушив, здавалися нічим іншим, як важким тягарем, що лежав на його плечах. До того ж внутрішній голос підказував Гордону, що саме так усе й мало статися. Згадав той день, коли оголосив про своє рішення піти з «Нового Альбіону», почервоніле обличчя містера Ерскіна, його слова, що не варто відмовлятися від «хорошого місця». Але доля мала на Гордона свої плани. Він повинен був повернутися. І було очевидно, що робив він це не тільки заради Розмарі й дитини — навіть якби не дитя, з’явилося б щось інше, що змусило б його повернутися в офіс на роботу. Адже саме цього він у глибині душі й хотів.

Зрештою, надто багато ще було в ньому життєвої енергії, щоб узяти і добровільно вирвати себе з виру реальності. Назавжди. Протягом двох тяжких років він проклинав світ грошей, боровся з ним, намагався сховатися від нього, а в результаті — злидні, порожнеча і відчуття приреченості, від якого нікуди не дінешся. Відмовитися від грошей — це те саме, що відмовитися від життя. Але який у цьому сенс? Навіщо вбивати себе раніше відведеного тобі часу? Завтра він повернеться до «Альбіону» — акуратно поголений, із свіжою стрижкою, в новому костюмі і пальті (тільки б не забути викупити його з ломбарду!) Сяятиме, як нова копійка. Завтра в респектабельному образі ніхто не впізнає неохайного поета. Візьмуть його, куди вони дінуться — у нього є хист до цієї справи. Він продасть їм свою душу і стане до роботи.

А що далі? Можливо, весь цей дворічний бунт і не залишить якогось значного сліду в його пам’яті — лише перерва у кар’єрі. З часом звикне до нових реалій і розвине цинічний бізнес-менталітет. Забуде про тиранію грошей, навіть реклама «Бовексу» і сухих готових сніданків не викликатиме відрази. Продасть свою душу так охоче, що навіть забуде, що колись вона йому належала. Одружиться, облаштує побут, наживе статок, обережно котитиме коляску, слухатиме концерт по радіо і доглядатиме за аспідистрою. Стане законослухняним громадянином — ще одним солдатом численної армії, яка щоранку відправляється на службу, заповнюючи вагони підземки. І це, мабуть, на краще.

Він сповільнив ходу. Тридцятирічному, з першою сивиною, Гордонові здавалося, що тільки зараз він починає дорослішати. Він раптом усвідомив, що його доля нічим не відрізняється від долі решти людей. Хто в юності не оголошує бунт грошам і всьому матеріальному? Його бунт трохи затягнувся. Але яка жахлива поразка чекала на нього! Цікаво, скільки таких самітників у своїх норах мріють повернутися на службу до бога грошей? Втім, знайдуться, певно, й ті, хто про це зовсім не мріє. Хтось колись сказав, що в цьому світі здатні вижити тільки святі або покидьки. Гордон — не святий. Тоді вже краще бути скромним покидьком і приєднатися до решти. Він опинився там, де й хотів бути, скорився своїм потаємним бажанням і заспокоївся.

Гордон прямував додому. Він ішов повз незнайомі будинки. Він не був раніше на цій вулиці. Старі темні будинки, в яких здебільшого винаймають однокімнатні квартири. Закіптюжена цегла, побілені ґанки, штори на вікнах (дуже часто в них виставлені таблички «Оренда», майже в кожному — аспідистра). Типова вулиця, де мешкають представники нижчих верств середнього класу. Відверто кажучи, одна з тих, які йому страшенно кортіло побачити знищеними ворожою авіацією.

Гордон думав про тутешніх мешканців. Усі вони, мабуть, клерки, дрібні торговці, страхові агенти, водії трамваїв. Цікаво, чи здогадуються вони, що є лише маріонетками у великій грі, в якій за ниточки смикає бог грошей? Навряд. Надто переймаються власними клопотами: одружуються, народжують дітей, працюють, помирають. Можливо, не так уже й погано відчути себе одним із них? Наша цивілізація стоїть на підмурку жадібності та страху, але в приватному житті це набуває якогось вищого сенсу. Ховаючись за своїми ошатними шторами, зі своїми дітлахами і фанерними меблями, ці нижчі верстви середнього класу суворо наслідують кодекс грошей, але при цьому продовжують притримуватися норм моралі. Вміло трактують його на свій лад. Мати аспідистру означає для них бути порядним громадянином. До того ж вони ще й ЖИВУЧІ. Плодять дітей — роблять те, що поза можливостями святих і мучеників.

Аспідистра — дерево життя, подумав Гордон.

Раптом згадав, що й досі носить у кишені рукопис «Принад Лондону». Витягнув купу згорнутих, зім’ятих і потертих аркушів паперу й підніс їх до світла ліхтаря. Чотири сотні рядків! Плід його дворічного вигнання, якому не судилося побачити світ. З цим покінчено.

Поезія!

Поезія в 1935-му році!

І що тепер з цим робити? Найправильнішим рішенням було б розірвати на клаптики і змити в унітаз. Але він був далеко від дому... Гордон зупинився над стічною канавою, закритою залізною решіткою. З найближчого вікна з-під вицвілої штори виглядала аспідистра.

Гордон розгорнув «Принади». Серед лабіринтів чорнильного хаосу в очі впав один рядок. Серце стислося. Зрештою, не так і погано... Якби ж тільки колись його закінчити! Було страшенно жаль марнувати всю цю роботу. Може, все ж таки залишити? І потайки дописати? Можливо, з цього і вийде щось путнє.

Ні, ні! Якщо вирішив, то йди до кінця. Або здавайся, або ні.

Гордон зігнув аркуші навпіл і просунув їх крізь решітку — за мить рукопис зник під водою.

Vicisti, О aspidistra! (Тішся, аспідистро, ти перемогла!)

Ревелстон хотів попрощатися на виході з бюро реєстрації, але вони і чути нічого про це не хотіли і вмовили його разом пообідати. Проте цього разу не в «Модільяні». Зайшли до ресторанчика в Сохо (одного з тих закладів, де за півкрони можна замовити комплексний обід). Їм подали часникову ковбасу, хліб з маслом, біфштекс зі смаженою картоплею, трохи водянистий карамельний пудинг і пляшку червоного «Медок-суперіер» за три боби.

Ревелстон був єдиним гостем на весіллі (роль другого свідка виконав професійний актор, якому заплатили півкрони — беззубий коротун, що тинявся поблизу бюро). Джулії не вдалося вирватися з кафе, а Гордону з Розмарі дали тільки один вільний день (вони все давно спланували так, щоб ніхто не здогадався, що вони одружуються). Розмарі розраховувала попрацювати в офісі ще місяць, щонайбільше два. Родичам вона вирішила поки що нічого не казати, щоб не ставити їх у незручне становище (жоден з її численних братів і сестер не міг собі дозволити зробити весільний подарунок). Гордон хотів навіть повінчатися у церкві, але Розмарі навідріз відмовилася.