Він поділився з Гордоном ідеєю розширити бізнес. План полягав у тому, щоб відкрити бібліотеку, в якій можна було б брати книжки за два пенси. Звісно, облаштовувати її у магазині — погана думка (поціновувачів антикваріату таке відлякує), тож він узяв в оренду приміщення неподалік і повів Гордона на оглядини. Воно було розташоване трохи далі на тій самій вулиці, що й крамниця, між м’ясною лавкою, яку обсіли мухи, та елітним бюро ритуальних послуг (реклама у вітрині привернула увагу Гордона: «Кремація: Гідно. Гігієнічно. Недорого»).

Приміщення майбутньої бібліотеки складалося з однієї вузенької кімнати — фактично коридора з крихітним віконцем, дешевим столом, стільцем і шафою-картотекою. Полиці, на яких ще й досі не висохла фарба, поки ще були порожні. Гордон відразу ж зрозумів, що цій бібліотеці не досягти рівня Маккечні. Там тримали високу планку і не тримали книжок нижче рівня Делл (мали навіть твори Лоуренса і Гакслі). Для цього ж закладу цільовою аудиторією були представники нижчих класів — такі, як гриби після дощу, виростали по всьому Лондону. В такій бібліотеці не знайдеш жодної книжки, про яку б написали в огляді літературних новинок або назва якої більш-менш відома освіченому читачеві. Сюди потрапляє продукція нішових видавництв, для яких наймані автори штампують по чотири романи на рік — як сосиски на м’ясозаводі. Фактично це недолугі оповідання, які розтягують до обсягу романів і постачають власникам бібліотек за півтора шилінги за примірник. Діловито, так наче йшлося про поставки вугілля, Чізмен повідомив, що замовлення ще не зроблено. Сказав, що для початку замовить п’ять сотень найменувань. Полиці вже розподілили за тематичними блоками: «Еротика», «Кримінал», «Вестерни» тощо.

Містер Чізмен розповів Гордонові про умови роботи. Багато від нього не вимагалося — сидіти по десять годин у бібліотеці, видавати книжки, приймати гроші і відганяти волоцюг. Оклад — тридцять шилінгів на тиждень.

Гордон без вагань погодився. Містер Чізмен навіть розчарувався — очікував, що безробітний почне торгуватися, а він поставить його на місце, зловтішаючись його скрутним становищем. Але Гордона все влаштовувало. На такій роботі не може бути жодних НЕСПОДІВАНОК, так само як і амбіцій, а отже, і зусиль треба докладати мінімальних. На десять бобів менше — що ж, ближче до підворіття. Тим краще.

Гордон «позичив» у Ревелстона ще два фунти і орендував неподалік спальню з меблями. Чізмен зробив замовлення, і 20 грудня Гордон вийшов на роботу. Цей день збігся з його тридцятим днем народження.

Донизу, донизу! До затишної утроби підземелля, де немає ані пошуків роботи, ані звільнень, ані родичів, ані надокучливих друзів; де немає страху, як і надій, амбіцій, честі та обов’язку; куди не дістануться жодні КОЛЕКТОРИ. Саме там йому кортіло опинитися.

Та жадав він не фізичної смерті. Його бажання мало дивну природу. Воно не полишало його відтоді, як він прокинувся у в’язниці. Бісове відчуття похмілля, здається, стало частиною його Я. Після тієї ночі все пішло шкереберть. Вона тягнула його на дно. Борець з деспотизмом капіталізму, Гордон, однак, не виходив за рамки пристойності. Зараз же саме від пристойності йому хотілося втекти, саме так, як казала Розмарі, «опуститися на дно». Йому хотілося опуститися на самісіньке дно — туди, де норми пристойності не мають жодної ваги; забути про самоповагу. «ПРОБИТИ ДНО» — крутилося в його голові. Йому дарували втіху думки про злочинців, повій та інших представників дна. Усвідомлення того, що десь за межами світу грошей існує інший, в якому поняття успіху і поразки нічого не важать, приносило задоволення. Світ привидів, де панує цілковита рівність. Там йому і кортіло опинитися — поза будь-якими амбіціями. Подумки він гуляв нетрями Південного Лондону, в яких йому хотілося загубитися і розчинитися.

Робота відповідала його бажанням (принаймні, була близькою до цього). В Ламбеті, на його похмурих зимових вулицях, з легкістю можна було віддатися цим почуттям, загубившись поміж тьмяних облич, які никають у пошуках «чаю», щоб бодай якось зігрітися. Жодного контакту ані з грошима, ані з культурою. Ніяких зарозумілих клієнтів, а отже, й необхідності поводитися зарозуміло; ніхто не докучатиме зверхніми запитаннями на кшталт: «Як же так сталося, що ви, з вашим талантом і освітою, опинилися у такому місці?» Звичайний мешканець нетрів. Такий самий, як усі інші. Чоловіки й жінки середнього віку, які відвідували бібліотеку, навіть не помічали освіченості Гордона. Для них він був просто «хлопчиною з бібліотеки», от і все.

Робота, звісно, страшенно нудна: сидиш по десять годин на день (по четвергах по шість), видаєш книжки, реєструєш їх і приймаєш по два пенси. А як нікого немає, то й робити нічого, окрім як читати. Навіть за вікном нічого не відбувається. Головна подія дня — поява катафалка біля бюро ритуальних послуг. Це викликало у Гордона певну цікавість — через фіолетовий відтінок масті одного нібито вороного коня, який насправді був пофарбований і поступово линяв. Більшість часу він читав усілякий непотріб, що годився хіба що на макулатуру. Книжки, які можна проковтнути за годину. Зараз вони були йому до душі — «література ескапізму». Мінімальне навантаження на мозок; навіть кінематограф вимагає більшого розумового напруження. Тож коли його просили порекомендувати щось з категорії «Еротика», «Кримінал» чи «Вестерн», Гордон радо це робив.

Чізмен був цілком стерпним босом (якщо до кінця життя не натякати йому на підвищення окладу). Звісно, він підозрював Гордона у дрібних крадіжках грошей з каси і вже за тиждень придумав нову систему реєстрації книжок, завдяки якій чітко відслідковував, скільки їх взяли і скільки повернули (але реєструвати всі чи ні, залишалося на совісті Гордона, тому Чізмен ніяк не міг припинити хвилюватися через те, що його найманий робітник може обдурити його на шість пенсів на день, а можливо, навіть на десять!) І навіть попри це Чізмен мав якийсь шарм, властивий лиходіям. Вечорами, коли він приходив забирати виторг, жваво базікав з Гордоном, рахуючи гроші й тішачись з успіхів бібліотеки. З цих розмов і вималювалася його історія. Виріс він у родині, що займалася торгівлею старим одягом — серед того, що було йому до душі, а книжкову крамницю успадкував від дядька три роки тому. Тоді це була жалюгідна лавка, в якій навіть полиць не було, а книжки лежали просто купами і припадали пилом. Іноді до неї навідувалися колекціонери (ніколи не знаєш, де знайдеш раритет), але тут головним чином продавали всілякий мотлох за два пенси. Спершу Чізмен поставився зі зневагою до цього звалища макулатури, яке, здавалося, не могло принести жодного прибутку. Він і далі тримав магазин ношеного одягу і сподівався повернутися до справ, щойно трапиться нагода продати крамницю. Та як тільки второпав, що і на старих книжках можна заробити, в ньому відкрився талант бізнесмена-антиквара. За два роки його крамниця перетворилася на одну з найкращих у Лондоні серед тих, що продають старі видання. Книжки для Чізмена мали приблизно таку саму цінність, як і пара старих штанів. За все своє життя він не прочитав ЖОДНОЇ і ніяк не міг збагнути пристрасті колекціонерів (до них він ставився десь приблизно так само, як холодна повія до чергового клієнта), але внутрішнє чуття підказувало йому, яка книжка чого варта. Його мозок дивовижним чином зберігав інформацію про всі аукціони, дати друку, а ще він умів торгуватися. Особливо добре йому вдавалося скуповувати бібліотеки небіжчиків, а надто церковних служителів. Не встигав охолонути труп якоїсь духовної особи, як Чізмен був уже на місці, як стерв’ятник, що кружляє над здобиччю. Священники, пояснював він Гордонові, часто залишають непогані колекції книжок і неосвічених вдів. Жив Чізмен над книжковою крамницею, ані родини, ані друзів, ані жодного захоплення, звісно ж, не мав. Для Гордона залишалося таємницею, як минали його вечори. В його голові поставала картина: Чізмен сидить у своїй кімнаті, двері та віконниці зачинені й надійно замкнені, він рахує банкноти, які потім обережно складає до жерстяних коробок з-під цигарок. Він глузував з Гордона і постійно шукав привід, щоб урізати йому оклад, але не бажав йому зла. Іноді, коли він заходив увечері, щоб зачинити бібліотеку, то діставав з кишені своєї засмальцьованої камізельки пакетик з картопляними чипсами і простягав Гордону: