— Не бажаєте перекусити?
Він так міцно стискав у руці той пакунок, що, зазвичай, не вдавалося дістати більше двох штук. Та це був вияв приязні.
Що ж до комірчини, яку Гордон винаймав на вулиці, паралельній до Ламбет-кат, за вісім шилінгів на тиждень, то вона цілком відповідала типовому «прихистку поета»: брудна кімнатка на горищі з низьким складаним ліжком, клаптиковою ковдрою і простирадлами, які міняли раз на два тижні, дощатим столом, вкритим плямами від заварника, рукомийником і каміном із залізною решіткою. Підлога була темно-бурого кольору від бруду. Під шпалерами гніздилися клопи (та зараз, узимку, в них був сезон сплячки). Передбачалося, що ліжко треба заправляти самому, а прибирати мала б приходити хазяйка, місіс Мікін, але чотири дні з п’яти її сил ледь вистачало на те, щоб підмести сходи. Майже всі мешканці готували їжу у себе в кімнатах; газових плит, звісно ж, не передбачалося; двома поверхами нижче була раковина, яка страшенно смерділа.
У комірчині по сусідству жила висока стара жінка приємної зовнішності, трохи несповна розуму. Здавалося, її обличчя було постійно вкрите брудом. Гордон ніяк не міг збагнути, звідки береться той бруд. Скидався він на вугільний пил з шахти. Місцеві дітлахи дали їй прізвисько «нігерша» і вигукували його їй вслід, щоразу коли вона проходила повз, розмовляючи сама із собою. Поверхом нижче мешкала жінка з немовлям, яке постійно плакало, і молода пара, гучні сварки якої, так само як і примирення, чув увесь будинок. Перший поверх займала родина вільного художника — він з дружиною і п’ятьма дітьми жили на соціальну допомогу і випадковий заробіток чоловіка. Місіс Мікін тулилася десь на підвальному поверсі. Гордонові тут подобалося. Цей будинок дуже відрізнявся від його попереднього помешкання. Жодних канонів встановлених хазяйкою «пристойності», жодного шпигунства і відчуття зверхнього ставлення до тебе. Вчасно заплатив — і роби що заманеться: приповзай додому, нализавшись до чортиків, приводь жінок, а можеш цілий день вилежуватися в ліжку. Місіс Мікін до того не було ніякого діла. Такі речі мало цікавили безхарактерне старе створіння. Подейкували, що в юності вона теж не надто переймалася питаннями моралі, що, мабуть, було таки правдою. Особи у штанях викликали у неї особливу симпатію. Проте навіть вона мала певне уявлення про респектабельність. Того дня, коли Гордон заселився до неї на горище, він почув натужне сопіння за дверима, наче хтось ніс щось важке, а потім м’який стук коліном, точніше, тим опуклим місцем, де воно мало б бути, у двері. Він відчинив. На порозі стояла місіс Мікін:
— Осьо, це вам! — з доброю усмішкою звернулася вона до Гордона. — Вам має сподобатися. Всім моїм постояльцям подобається. Додає затишку. Дайте-но поставлю його на стіл. От і добре, тепер почуватиметеся як удома.
Вона принесла аспідистру. Від його вигляду у нього стислося серце. Навіть в його останньому прихистку! Як ти знайшла мене, враже мій? Квітка, щоправда, була зовсім хирлява і майже вмирала.
Тут він міг би почуватися щасливим, якби тільки йому дали спокій. У такому місці щастя МОЖЛИВЕ, якщо плюнути на все і цілими днями клеїти дурня, займаючись марудною, рутинною справою, поринаючи в легку летаргію; повертатися додому ввечері і запалювати пічку, якщо є вугілля (мішок коштує шість пенсів); сидіти практично на хлібі з чаєм; спати в холодному ліжку, читати трилери чи до ранку розгадувати кросворди. Такий стиль життя був йому зараз до душі. Гордон практично припинив слідкувати за собою. Голився через день і тільки вмивався, громадські бані відвідував раз на місяць. Ліжка не заправляв, лише перевертав простирадла, а посуд мив лише тоді, коли вже зовсім не було з чого їсти. Все було вкрито товстим шаром пилу. В каміні постійно валялися масна сковорідка і тарілки з рештками яєчні. Якось уночі з-під шпалер повиповзали клопи і стрункими рядками по двоє помарширували по стелі. Він мовчки лежав на ліжку і спостерігав за ними. Не жалкуючи ні про що, він дозволив собі котитися донизу. Еге, життя таки добряче потовкло, але в тебе є шанс дати здачі, відвернувшись від нього. Тут ніхто від тебе нічого не очікує. Жодних конкурентів. Парадоксально, але опускатися на дно складніше, ніж підійматися. Завжди знайдеться той, хто почне тягти тебе нагору — родичі, друзі, подруги. Здавалося, всі, хто знав Гордона, почали надсилати йому листи, висловлюючи свої співчуття: тітка Анджела, дядько Волтер, Розмарі, Ревелстон, Джулія. Навіть Флексман написав кілька рядків, бажаючи успіхів (дружина його пробачила, тож він повернувся до неї — до раю з аспідистрами). В ці дні Гордон просто ненавидів пошту. Листи нагадували йому про той світ, з яким він так відчайдушно намагався порвати.
Тепер і Ревелстон був налаштований проти нього. Сталося це після його візиту до нової Гордонової оселі (до цього дня він і гадки не мав, в якому районі оселився його товариш). До таксі, що зупинилося на розі Ватерлоо-роуд, хтозна звідки підскочила зграя юних халамидників. Троє з них, разом ухопившись за дверцята машини, різко відчинили їх. Прямісінько на нього з рабським благанням в очах дивилися замурзані дитячі личка, що палали надією. Ревелстону стало ледь не млосно від їхнього вигляду. Кинувши їм жменю пенсів, він кинувся геть. Вузький пощерблений тротуар був загиджений собачим лайном, хоча собак ніде не було видно. На сходах стояв сморід їжі, яку у своєму підвалі варила місіс Мікін. Діставшись горища, Ревелстон сів на стілець, збитий з фанери; головою він майже впирався у скошену стелю.
Вогонь у каміні не горів, кімнату освітлювали тільки чотири свічки, що стояли на блюдці біля аспідистри. Повністю вдягнений, Гордон лежав на ліжку і навіть не підвівся привітатися — так і продовжував лежати і дивитися у стелю, іноді посміхаючись, так наче між ним та стелею відбувався тільки їм зрозумілий діалог. У кімнаті стояло сперте повітря (як у будь-якому приміщенні, в якому давно не прибирали), камін перетворився на склад брудного посуду.
— Бажаєте чаю? — запитав Гордон.
— Ні, дякую, — квапливо відповів Ревелстон (він устиг побачити немиті чашки в каміні й помітив смердючу раковину внизу).
Гордон був певен, що Ревелстон відмовиться. А той був просто шокований. Якого біса! Гордон — джентльмен, а джентльменові тут не місце. В іншій ситуації він, можливо, відкинув би ці думки, але зараз почали озиватися класові інстинкти, які він так довго притлумлював у собі. Як освічена людина може існувати в таких умовах? Ні, Гордону необхідно забиратися звідси, опанувати себе, знайти роботу з пристойним окладом і жити, як і належить джентльменові. Але нічого з цього Ревелстон не сказав. Хіба таке скажеш! Гордон чудово розумів, які думки снують у голові його приятеля. Він із цікавістю спостерігав за ним. Гордон не відчував вдячності за його візит, і йому було байдуже, яке враження справляє на Ревелстона його барліг. Він уїдливо запитав:
— Думаєте, я по вуха в лайні?
— Ні, чому б то я так думав?
— Тому, що вважаєте, що я мав би знайти кращу роботу замість того, щоб нидіти у цій дірі, й що мені слід повернутися до «Нового Альбіону».
— Припиніть! Я такого не казав. Я цілком вас розумію. І ви це знаєте. Загалом, думаю, ви маєте рацію.
— Загалом так, але це тільки в теорії, а от на практиці...
— А на практиці важливо, коли і як.
— Усе просто. Я оголосив війну грошам. І от куди це мене привело.
Ревелстон почухав носа і спробував зручніше вмоститися на стільці.
— Хіба ви не розумієте своєї помилки? Хочете жити у суспільстві, в якому давно вже не сповідують норм моралі та пристойності, продовжуючи їх притримуватися. Зрештою, чого ви домагаєтеся, відмовляючись заробляти гроші? Поводитеся так, ніби можна вижити поза економічною системою. Але це неможливо. Шлях один — змінити саму систему. Не можна запровадити зміни, заховавшись у своїй шкарлупі.
Гордон вперся п’яткою у стелю.
— Це й справді щуряча нора!
— Але я зовсім не це хотів сказати, — зніяковівши, почав виправдовуватися Ревелстон.
