— Але ж ми у будь-якому разі ЇДЕМО за місто в неділю? Було б так добре!

— Так, я б хотів поїхати. Краще виїхати рано-вранці, щоб провести там цілий день. Я дізнаюся ціни на потяг.

— Але я платитиму за себе сама.

— Ні, я б волів заплатити за нас обох. Поїдемо, обіцяю.

— І ти так і не дозволиш пригостити тебе вечерею? Всього один раз — доведи, що довіряєш мені.

— Ні, ні, в жодному разі. І я вже пояснив чому.

— Що ж, любий, у такому разі нам час прощатися. Вже пізно.

Але вони й далі продовжували розмовляти — так довго, що Розмарі зрештою лишилася без вечері. До себе, щоб не дратувати стару відьму-комендантку, вона мала повернутися до одинадцятої. Гордон пішов у напрямку Тоттенгем-корт-роуд і сів у трамвай (на пенні дешевше за автобус). Вмостився посеред горішньої дерев’яної лавки навпроти кремезного шотландця, який, сьорбаючи пиво, читав футбольні новини. Щастю Гордона не було меж. Розмарі буде його коханкою. Зненацька порив зловісного вітру, високі тополі гнуться додолу... Під гуркіт трамвая, що летів по бруківці, він мовчки повторював віршовані рядки. От уже є сім рядків. А потрібно дев’ять. Непогано. Годиться! В ньому зміцнювалася віра в себе. Так, він поет. Гордон Комсток, автор «Мишей». Навіть знову повірив у «Принади Лондону».

Його думки кружляли довкола неділі. Вони домовилися зустрітися о дев’ятій біля Паддингтонського вокзалу. На поїздку йому знадобиться близько десяти бобів — він знайде гроші, навіть якщо доведеться закласти останню сорочку. Розмарі стане його коханкою; можливо, вже цієї неділі, якщо випаде така нагода. Тепер усе було зрозуміло. Без жодних слів.

Боже, якби тільки була погожа днина! Зараз середина зими. Якби пощастило, якби не було вітру, щоб як улітку — коли можеш майже цілий день пролежати на траві. Але такі дні зараз — велика рідкість (хіба з десяток випаде за цілу зиму). Ще й дощ може вперіщити. Тепер у Гордона почали закрадатися сумніви щодо того, чи вдасться їм взагалі погуляти на свіжому повітрі. Проте хіба вони мають інші варіанти? Скільки у Лондоні таких закоханих пар, яким так само нема куди подітися — лишень вулиці і парки, в яких завжди зимно й незатишно. Непросто бідаку займатися сексом за такого суворого клімату. Тема браку часу і місця недостатньо розкрита в художній літературі.

До затягнутого рожевим серпанком неба здіймалися прямовисні пасма диму.

О восьмій десять Гордон сів в автобус. Вулиці все ще бачили недільні сни. На ґанках, мов почесна варта, вишикувалися білі пляшки з молоком. У Гордона залишилося чотирнадцять бобів, тобто вже менше — мінус три пенси за проїзд. Дев’ять бобів зосталося від зарплати (краще навіть не думати, у що це має вилитися за тиждень), і ще п’ять позичив у Джулїї.

До сестри він навідався у четвер. Кімната, яку вона орендувала, хоч і на третьому поверсі та з вікнами, що виходили у двір, була пристойнішою за Гордонову. Вона виглядала практично як вітальня. Джулія радше померла б з голоду, ніж погодилася на ті умови, в яких мешкав її брат. І меблі, які вона старанно добирала протягом років, насправді вартували їй чималих зусиль. Диван-ліжко, що виглядав як звичайний диван, круглий дубовий стіл, два «антикварні» стільці, лавка для ніг і оббите ситцем крісло біля старої газової пічки (взяла кредит на тринадцять місяців); кілька світлин у рамках — батька й матері, Гордона, тітки Анджели, а ще абсолютно непридатний для використання календар з березових дощечок ручної роботи (чийсь подарунок). Джулія наганяла на Гордона страшенну нудьгу. Він повсякчас намагався переконати себе в тому, що треба частіше до неї навідуватися, та все закінчувалося тим, що приходив до неї, тільки щоб позичити грошей.

Він постукав у двері три рази — третій поверх, а отже, і стукати треба тричі, Джулі відчинила йому, провела до своєї кімнати і присіла навколішки, щоб розпалити вогонь у пічці.

— Зараз знову запалю, — сказала вона. — Чай питимеш?

Гордон зауважив це її «знову». В кімнаті стояв страшенний холод — цього вечора вона не топила. Джулія завжди економила на собі. Він кинув погляд на її худу спину: як же швидко вона постаріла! Ще трохи — і стане «сивою бабцею».

— Ти ж любиш міцний? — запитала Джулія, пораючись біля чайника.

Гордон пив чай стоячи, втупившись у календар. Ну ж бо! Ти зможеш! Серце почало калатати. Знову опускатися до цього. І скільки ти вже у неї «напозичав» за ці роки?

— Слухай-но, Джул, мені страшенно ніяково тебе знову просити, але тут така справа...

— Так, Гордоне? — тихо перервала його вона. Джулія вже здогадалася, про що йдеться.

— Послухай, мені незручно, але чи не могла б ти позичити мені п’ять бобів?

— Так, Гордоне. Думаю, можу.

Джулія висунула шухляду, в якій зберігала білизну, і дістала маленький потертий шкіряний гаманець. Гордон практично читав її думки — доведеться економити на різдвяних подарунках. Зараз, у такий важливий для неї час перед святами, коли після роботи поспішаєш пробігтися по крамницях, роздивляючись яскраві вітрини, на закупи всіляких дрібничок, який так обожнюють жінки: носовички, підставки для листів, заварники, манікюрні набори, дерев’яні календарі з крилатими фразами. Весь рік — копійка до копійки — вона відкладала з кожної своєї мізерної зарплатні на «щось на Різдво» або ж на «щось на день народження». Гордону, який «захоплюється поезією», минулого Різдва вона подарувала збірку віршів Джона Дрінквотера — томик у зеленій палітурці, який він пізніше продав за півкрони. Бідолашна Джулія! Посидівши для годиться ще з пів години, Гордон пішов, забравши п’ять бобів. І чому у заможного приятеля позичати гроші соромно, а у сестри, що ледь зводить кінці з кінцями, легко? Бо це ж «родичі», це інше.

В автобусі, по дорозі додому, Гордон взявся за підрахунки. В кишені у нього тринадцять і дев’ять. Проїзд туди-назад — п’ять бобів, ще два на автобус — сім, плюс два на пиво з сендвічами у пабі — дев’ять, чай за вісім пенсів — от уже й дванадцять, боб на цигарки — тринадцять. І ще лишається дев’ять пенсів про всяк випадок. Цього наче має вистачити. Але як потім дотягнути до п’ятниці? На тютюн не зостається жодного пенса. Та Гордон відігнав від себе ці думки. Воно того варте!

Розмарі з’явилася вчасно. Вона завжди була пунктуальною і зараз, попри ранню пору, сяяла свіжістю і бадьорістю. Виглядала вона, як завжди, мило — в тому самому чудернацькому капелюсі, який так сподобався Гордонові. На вокзалі майже не було пасажирів. Безлюдний, похмурий простір спроквола прокидався від сну, як після затяжної гулянки. Небритий співробітник вокзалу підказав їм найкращий маршрут до Бернгем-бічез, і сівши у вагон третього класу, в якому дозволено палити, вони поїхали на захід. Замість безрадісних краєвидів передмістя нарешті замелькали темні смуги полів з рекламними щитами, які постійно нагадували про «Піґулки від болю в печінці». Стояла напрочуд тиха, тепла днина. Нарешті були почуті Гордонові молитви: такій погоді позаздрило б навіть літо. Крізь ранковий туман пробивалися промені сонця. Вони з Розмарі були щасливі: яка ж це чудова пригода — втекти з Лондону і цілий день провести «на природі»! Розмарі кілька місяців, а Гордон уже рік не виїжджали за місто. Вони сиділи, притиснувшись один до одного, на колінах в них лежало свіже видання «Санді Таймс», та вони обоє дивилися у вікно, розглядаючи мальовничі пейзажі, що миготіли за ним. Їм обом так подобалося подорожувати потягами, що хотілося, аби ця насолода тривала вічно.

Вони вийшли у Слау і пересіли на низенький автобус шоколадного кольору, що прямував до Фернгем-коммон. Розмарі пригадала, як від автобусної зупинки дістатися букових гаїв — спершу треба йти сільським путівцем, а тоді уздовж болота, минаючи галявину з голими березами. Їх зустріли казкова тиша і спокій — ані травинка, ані листок не ворухнеться. Гордон і Розмарі ніяк не могли намилуватися чудовим краєвидом — тиша, роса, шовковисті стовбури берізок і м’який торф під ногами. Хоча спершу вони почувалися мов не у своїй тарілці (як і всі мешканці Лондону, які виїжджають за місто). Гордона охопило відчуття, ніби він увесь цей час жив десь у підземеллі — йому стало соромно за свій блідий і нездоровий колір обличчя. Примруживши очі від сонця, він ішов слідом за Розмарі, щоб вона не бачила його обличчя. Незабаром обоє почали задихатися, бо звикли до лондонських відстаней. Перші пів години вони майже не розмовляли. Нарешті зайшли у ліс і попрямували навмання — байдуже куди, тільки б подалі від міста.