Клацнула заслінка для пошти на дверях, і наче камбала, яку щойно виплюнула чапля, на підлогу впала пачка листів. У Гордона душа втекла у п’ятки. Перед ним лежали шість-сім листів. Напевно ж, бодай один із них адресовано йому! Місіс Візбіч, як завжди, хутко кинулася на стук листоноші. За два роки, які Гордон тут жив, жодного разу йому не вдавалося підняти свого листа першим. Хазяйка спритно забирала їх усі, жадібно притискаючи до грудей, а тоді ретельно сканувала поглядом адреси. Таке враження, ніби в кожному з них підозрювала або непристойне послання, або рекламний проспект протизаплідних піґулок.

— Це вам, містере Комсток, — процідила вона крізь зуби.

Гордонове серце тенькнуло й завмерло. Конверт видовжений — точно не від Розмарі. Ах, адреса написана його власним почерком, отже, це з редакції.

З «Каліфорнійської панорами» або з «Першоцвіту». Але марка не американська. У «Першоцвіті» його вірші тримали вже півтора місяці! Господи, певно, прийняли!

Він і думати забув про Розмарі. Стримано подякував за листа і поклавши його до кишені, продовжив підійматися нагору, намагаючись випромінювати спокій. Та варто було йому зникнути з поля зору місіс Візбіч, як він полетів стрілою, перестрибуючи через кілька сходинок зараз. Він не хотів, щоб хтось бачив, як він читає листа. Ще не діставшись дверей, Гордон намагався намацати коробку з сірниками, але його пальці так тремтіли, що він ніяк не міг запалити лампи. Нарешті він сів і витяг з кишені листа. Кілька секунд вагався, перш ніж розпечатати конверт. Подивився на нього проти світла, намагаючись оцінити, наскільки лист грубий. Його вірш вміщувався на двох аркушах. Тоді, обзиваючи себе телепнем, він рішуче розірвав конверт. Звідти випали аркуші з його віршем і маленький, акуратний — надзвичайно акуратний — листок з надрукованим на ньому текстом.

На аркушику був надрукований візерунок жалобного вінка.

Гордон з відразою дивився на текст. Йому аж мову відібрало. Найгірша відмова та, на яку навіть не можеш відповісти. Раптом йому стало соромно — за себе, за свої вірші. Здавалося, що це найгірше з того, що він колись написав. Навіть не перечитавши, Гордон розірвав аркуші з віршем на дрібні клаптики і викинув у смітник. Йому хотілося назавжди стерти його зі своєї пам’яті. Проте, аркуш з відмовою він залишив. Провів по ньому пальцем, аби відчути всю повноту відрази. Таке акуратне оформлення, такий вишуканий папір — відразу зрозуміло, що з «поважного» видання, яке годується за гроші не менш поважного видавництва. Гроші, гроші! Гроші і світ культури! Яку ж дурницю він утнув! Немає жодного сенсу відправляти свої вірші у такі місця. Від таких, як ВІН, їх ніколи не приймуть. Варто їм поглянути на аркуш, і вони одразу розуміють, хто ти — навіть немає за що купити друкарську машинку. З таким самим успіхом він міг чекати на листівки з Букінгемського палацу. «Першоцвіт» друкує інших — прилизаних заможних розумників, які увібрали любов до комфорту та мистецтва з молоком матері. Це ж наче розсипати перла перед свинями! Та він продовжував себе картати. Негідники, кляті негідники! «На жаль, редакція вимушена повідомити...» Чому б не сказати прямо: «Не сподобалися нам ваші бездарні вірші. Поезію приймаємо тільки у тих хлопців, з якими вчилися разом у Кембриджі. А ти, робоча худобо, знай своє місце!» Кляті лицеміри!

Зрештою, Гордон зіжмакав акуратний аркуш з відмовою, жбурнув його під стінку і підвівся. Краще лягти спати зараз — доки у нього ще зосталися сили роздягнутися. Ліжко було єдиним місцем у цій кімнаті, в якому можна було зігрітися. Але зачекай-но, спершу треба завести годинник. Помираючи від втоми, він механічно повторив звичну дію. Його погляд впав на аспідистру. Два роки він у цій мерзотній реальності, два абсолютно безплідні роки, протягом яких він нічого не досяг. Сім сотень змарнованих днів, а також ночей у самотньому ліжку. Ігнорування, поразки, образи — і всі вони залишилися без відповіді.

Гроші, гроші! Все впирається в гроші! Немає їх у нього. Тому і Дорінги так з ним вчинили, тому і «Першоцвіт» йому відмовив, тому і Розмарі з ним у ліжко не ляже. Невдаха у соціумі, у творчості, в особистому житті — одне слово, всюди. І на все одна причина — брак грошей.

Хтось мусить за це відповісти. Він не міг заснути з думкою про відмову. Згадав про Розмарі. За п’ять днів від неї жодної звістки. Якби серед тих листів був один від неї, його б не так сильно засмутило приниження, якого він зазнав від «Першоцвіту». Казала, що кохає, а спати з ним не хоче, навіть рядка не написала йому! Така сама, як і решта.

Вона ставилася до нього з такою зневагою і легко забула про його існування саме через те, що він був жебраком. А отже, геть не варто зважати і на його почуття. Він вирішив написати їй довгого листа, в якому хотів розказати — як це, коли тебе ігнорують і ображають, хотів поділитися своїми почуттями. Можливо, тоді вона побачить, як жорстоко вчинила з ним.

Знайшовши чистий аркуш паперу, він написав у правому горішньому кутку:

Та на цьому його запал згас. Пригнічений настрій не давав розгулятися фантазії. Зрештою, який в цьому сенс? Однаково ж не зрозуміє. Жінці цього не збагнути. Але він не може залишити це просто так. Має щось написати, щось таке, що болюче вразить її — цього він зараз хотів понад усе.

Після довгих роздумів Гордон посередині аркуша написав:

«Ти розбила моє серце».

Ні підпису, ні адреси не залишив. Виглядало доволі вишукано і симпатично — один рядок «інтелігентним» почерком. Поетична мініатюра. Ця думка трохи його підбадьорила.

Він поклав листа у конверт, заклеїв його і відправив з найближчого поштового відділення, витративши останній пенс на марку і півпенні на штамп.

— Надрукуємо ваш вірш в наступному номері «Антихриста», — повідомив Ревелстон, виглядаючи з вікна.

— Який це вірш? — здивовано запитав Гордон, вдаючи, що забув, хоча насправді чудово пам’ятав, кому надіслав кожен зі своїх віршів.

— Той, що про повію, яка вмирає. Він нам здався доволі вдалим.

Гордон встиг замаскувати самовдоволену посмішку здивуванням з відтінком сарказму:

— Ах, так! Про повію! Це один з моїх ключових персонажів. Наступного разу принесу вам про аспідистру.

Хлопчаче обличчя Ревелстона з копицею каштанового волосся сховалося в кімнаті.

— Якось прохолодно стало, — сказав він. — Може, зайдете? Пообідаємо.

— Та ні, краще ви виходьте. Я вже пообідав. Зайдемо у паб, вип’ємо пивка.

— Ну гаразд, тільки перевзуюся.

Гордон залишився чекати на вулиці. Про свій прихід він зазвичай повідомляв не стуком у двері, а камінцем, який жбурляв у вікно Ревелстона. Щось в атмосфері цієї квартири змушувало його почуватися недоречним і негідним бути тут присутнім; і хоча жодних видимих ознак помітно не було, але відчувалося, що тут мешкає представник вищого соціального прошарку. Тільки на вулиці чи у пабі він міг почувати себе рівнею Ревелстону. Самого ж Ревелстона така Гордонова думка добряче здивувала б — своє помешкання з чотирьох кімнат він вважав невеличкою коміркою. Вважаючи життя на околицях Ріджент-парку варіацією мешкання у нетрях, він обрав цю пролетарську квартиру, керуючись тим самим принципом, що і будь-який сноб, який заради адреси віддасть перевагу комірчині у престижному Мейфері. Чергова спроба втекти від свого оточення і стати поважним членом робітничого класу. Як і решта таких спроб, ця була приречена на невдачу. Ніколи чоловікові зі статком не вдасться вдавати із себе жебрака; про гроші, як і про подробиці злочину, рано чи пізно стане відомо.

На табличці, що була прикріплена до вхідних дверей, було написано: