Щойно годинник пробив першу, Гордон розчахнув двері крамниці й кинувся до відділення Вестмінстерського банку, що в кінці вулиці.

Він притримував піджак, притискаючи його правою рукою до грудей. Там, у внутрішній кишені, лежало дещо просто фантастичне — блакитний конверт з американською маркою, а в ньому чек на п’ятдесят доларів, чек на ім’я Гордона Комстока! Він сприймав конверт шкірою, йому здавалося, що той гарячий, мов жар. Увесь ранок Гордон відчував його у себе біля грудей і витягав що десять хвилин, аби вкотре подивитися на чек. Зрештою, чеки — річ підступна; якась дрібна помилка з підписом чи датою, і все — тобі не бачити грошей. І взагалі, ще й загубитися може, навіть зникнути, як золото з Ельдорадо.

Чек прийшов з «Каліфорнійської панорами» — американського часопису, куди він кілька місяців тому майже випадково надіслав свого вірша. Він давно про це забув, аж тут зранку такий лист! Жодна редакція в Англії ніколи так не напише — «ми були приємно вражені вашою роботою», і «зробимо все можливе» для того, щоб опублікувати його у наступному номері, і що вони «з радістю розглянули б» решту моїх творів («з радістю розглянули б»? «оце так-так, хлопче!» — сказав би Флексман). Гордон просто повірити не міг у те, що 1934 року знайшовся той, хто ладний заплатити за вірш півсотні доларів. Та ось перед ним чек, який виглядає доволі реалістично.

Гордонові кортіло якнайшвидше отримати ці гроші (зрештою, могло статись і таке, що банк відмовиться приймати чек). Перед очима вже вимальовувалися дивовижні картини: усмішки дівчат, пляшки дорогого вина, кухлі пива, новий костюм, пальто з ломбарду, вікенди з Розмарі у Брайтоні, новенька купюра у п’ять фунтів, яку він вручає Джулії. Передовсім — повернути борг сестрі, звісно ж. Він одразу згадав про неї, щойно побачив чек. Половину грошей треба було віддати їй. Скільки ж він «напозичав» у неї за всі ці роки! Увесь ранок ця думка ятрила йому душу. Гордон міг на пів години забути про неї, відволіктися на мрії про те, як витрачатиме ще не отримані гроші, та згодом образ Джулії знову поставав у його уяві. Старенька Джулія! Вона заслужила на свою частку. П’ять фунтів — то навіть не десята частина того, що він був їй винен. Зрештою, Гордон твердо вирішив — п’ять фунтів віддасть їй.

Банк прийняв чек без жодних заперечень. У Гордона не було свого рахунку, але там його добре знали (завдяки містерові Маккечні). До того ж раніше він уже отримував тут якісь свої гонорари. Після короткої консультації з керівництвом банку касир повернувся на місце:

— Якими купюрами, містере Комсток?

— П’ять фунтів і решту по фунту, будь ласка.

Касир через мідні ґратки просунув шість новеньких банкнот і жменьку шилінгів, крон і півкрон. Гордон висипав їх у кишеню, не перераховуючи. Він не розраховував отримати більше десяти фунтів за п’ятдесят доларів. Обережно згорнувши банкноту у п’ять фунтів, він вклав її у блакитний конверт. Це для Джулії. Треба відправити з найближчого поштового відділення.

Гордон не пішов додому обідати. Навіщо намагатися запхати у себе майже прозорий біфштекс, якщо у кишені десять фунтів? (Власне, не десять, а п’ять, але навіть це цілий статок.) Перебуваючи у полоні нових вражень, Гордон так і не зайшов на пошту. Дивно — варто грошам завестися в кишені, і відчуваєш себе геть іншою людиною; не багатієм, звісно, але набагато впевненішим у собі. Ще вчора він був невдахою, який потайки заварював чай на керосиновій лампі на Віллоубед-роуд. Натомість сьогодні з’явився Гордон Комсток — поет, якого знають по два боки Атлантики. Автор книжок «Миші» (1932) і «Принади Лондону» (1934). Майбутнє поеми тепер здавалося цілком визначеним — ще місяці три-чотири, і він її завершить. Біла обкладинка. Доля усміхнулася йому, і тепер Гордонові все до снаги!

Він зайшов поїсти до «Принца Вельського». Салат, пінта світлого і пачка «Золотого димку» — погуляв на кілька бобів. І попри це в кишені залишилося ще більше десяти (п’яти!) фунтів. Зігрітий пивом, Гордон сидів, міркуючи над тим, на що можна витратити решту. Новий костюм, чи вікенд біля моря, або день-другий у Парижі, чи кілька вечірок, або ж з десяток вечерь у ресторанах Сохо. Раптом Гордонові спало на думку: а чому б їм з Розмарі та Ревелстоном не повечеряти сьогодні втрьох? Треба ж відсвяткувати таку подію. Зрештою, не щодня тобі з неба на голову падають гроші. От вони сидять за столиком зі смачними наїдками і вином, і ціни їх зовсім не хвилюють — краса! Єдине застереження, яке стримувало Гордона, — не витратити всі гроші відразу. Та він міг собі дозволити виділити кілька фунтів на свято. За хвилину він уже телефонував Ревелстонові:

— Алло, Ревелстоне? Це Комсток. Послухайте, не хочете сьогодні повечеряти зі мною?

Голос на тому кінці дроту було ледь чути: «Е, ні! Це я вас запрошую!» Але Гордон наполягав на своєму. Він САМ хотів запросити Ревелстона на вечерю. Зрештою, той погодився: «Згода, дякую, з радістю». Ревелстон відразу ж здогадався, в чому справа (Гордонові звідкілясь надіслали гонорар, який він мав якнайшвидше витратити), але через свою природну скромність не міг наважитися відмовити тому. Лишилося визначитися з місцем. Ревелстон запропонував один із затишних ресторанчиків у Сохо. Та варто було йому натякнути, що поїсти там можна задешево, як Гордон навідріз відмовився. Що це ще за дурниці! Вони підуть до пристойного закладу. Гордон був готовий викласти за вечерю два-три фунти. То де зазвичай вечеряє Ревелстон? У «Модільяні»? Але його товариш відразу ж почав говорити про те, що там дуже... (але ні, навіть по телефону він не міг принизити Гордона словом «дорого»). Навіщо зайвий раз нагадувати Гордонові про його фінансове становище? Що ж, отже, «Модільяні»! Домовились зустрітися о пів на дев’яту. Чудово! Навіть якщо він і витратить на вечерю три фунти, у нього залишиться ще два на нові черевики, штани і жилет.

З Розмарі було простіше — з нею Гордон домовився відразу ж. Зателефонував їй на роботу. В «Новому Альбіоні» не любили кликати до телефону співробітників, але один раз можна зробити виняток. Після тієї невдалої поїздки за місто він отримав від неї лишень одного листа, та відтоді вони жодного разу не бачилися. Почувши голос Гордона, Розмарі зраділа: «Вечеря? Сьогодні? Звісно!» Тож за десять хвилин все було залагоджено. Гордон давно хотів познайомити Ревелстона з Розмарі, але якось не траплялося слушної нагоди. Як же легко зайва готівка вирішує такі питання!

Таксі мчало вечірніми вулицями. До ресторану їхати три милі, та зараз Гордон міг собі це дозволити. Не стане ж він економити, коли в кишенях є гроші. І навіщо обмежувати себе двома фунтами? Захоче — і більше витратить: три, навіть чотири фунти. Бодай на кілька годин забути про ці кляті гроші! О, до речі, він так і не надіслав Джулїї п’ять фунтів. Та нічого, завтра зранку відразу піде на пошту. Стара добра Джулія. Вона на них заслуговує!

Яке ж це приємне відчуття — влаштуватися на м’якому сидінні! Перед тим як виїхати, Гордон перехилив кілька чарок. Таксист — кремезний чолов’яга з пильним оком, схильний до філософських роздумів — поставився до нього з розумінням. Коли вони наближалися до центру, водій зупинився біля пабу за рогом. Він знав, що потрібно Гордонові, й був не проти приєднатися до нього, звісно, якщо клієнт готовий пригостити.

— Читаєте мої думки! — сказав Гордон, вилізаючи з таксі.

— Так, сер.

— Я швиденько.

— Звісно, сер. Не поспішайте!

— А ви не хочете?

— І хочу, і можу!

— То ходімо! — покликав Гордон.

Влаштувалися біля стійки. Водій таксі дістав цигарки. Гордон був у чудовому гуморі й вирішив викласти йому історію свого життя. До них підійшов бармен у білому фартуху:

— Що бажаєте, сер?

— Джин, — відповів Гордон.

— Два, — підхопив таксист.

На цій дружній ноті вони підняли свої склянки.

— Нехай щастить! — сказав Гордон.

— У вас сьогодні день народження, сер?

— В якомусь розумінні. День мого відродження, якщо можна так сказати.