Литмир - Электронная Библиотека
A
A

До Лондону вони поїхали потягом, який вирушав о сьомій. Він був переповнений туристами у спортивних шортах. Розмарі з Гордоном сиділи мовчки, тримаючись за руки. Подорожні із зацікавленням дивилися на них, намагаючись вгадати, через що вони посварилися. Гордон вдивлявся у темряву за вікном. День, якого він так чекав, добігав кінця. І от він повертається назад на Віллоубед-роуд, до свого нестерпного життя. Попереду цілий тиждень страждань — навіть цигарки не зможе собі дозволити купити (хіба що станеться якесь диво). Яким же бовдуром він був! Розмарі не тримала на нього зла. Продовжувала стискати його долоню у своїй. Цей похмурий профіль, цей зношений піджак, який давно варто було замінити на новий, переповнювали її почуттям жалю і ніжності до нього. Всім своїм жіночим єством вона відчувала, яким нещасним він був і як непросто йому велося в житті.

— Проведеш мене додому? — запитала вона, коли вони вийшли з потяга.

— Якщо ти не проти йти пішки. Мені немає чим заплатити за проїзд.

— Я можу заплатити. Але ж ти мені не дозволиш... А як ти сам збираєшся діставатися додому?

— Пішки піду. Тут недалеко.

— Е, ні. Я цього не дозволю. Це бозна-де. А ти такий втомлений. Будь чемним хлопчиком і дозволь за тебе заплатити.

— Нізащо! Ти вже достатньо платила за нас обох.

— Любий, не будь таким впертим!

— Давай прощатися, — сказав він, взявши її за руку.

— Бувай, любий Гордоне. Дякую, що повіз мене за місто. Я чудово провела час.

«Чудово провела час!» Авжеж. Гордон знову повернувся думками в ті ранкові години, коли вони гуляли безлюдними стежинами, а в його кишенях ще були гроші. Його почало гризти сумління. Він поводився, як цілковитий Дурень!

— Ти ж не тримаєш на мене зла? — запитав він, стиснувши її долоню у своїй.

— Звісно, ні.

— Я не хотів, щоб так вийшло. Це все через гроші. Завжди все через них.

— Не переймайся, наступного разу буде краще. Ми поїдемо деінде. У Брайтон, наприклад. Можна на цілий тиждень.

— Можливо, коли у мене з’являться гроші. Ти ж писатимеш?

— Так.

— Твої листи — єдине, що тримає мене на плаву. Скажи, коли напишеш. Я чекатиму.

— Напишу завтра ввечері й надішлю у вівторок. І того ж вечора ти отримаєш мого листа.

— Добре, бувай, люба Розмарі.

— Бувай, любий Гордоне.

Він залишив її біля каси й пішов. Відійшовши ярдів на двадцять, він відчув, як хтось вхопив його за руку. Обернувшись, Гордон побачив Розмарі. Вона засунула йому в кишеню пачку «Золотого димку» і кинулася до метро, перш ніж він встиг щось сказати.

Гордон ішов додому, минаючи квартали Марлібона та Ріджент-парку. Вулицями ширилися тиша і втома після недільного дня, який, вочевидь, міг стомити не менше за робочий. Ближче до ночі здійнявся вітер. Зненацька порив зловісного вітру... Після пройденого десятка миль ноги гуділи, терзав голод. Сьогодні Гордон майже нічого не їв — зранку не поснідав як слід, а обід у тому розкішному ресторані навряд можна було назвати нормальною їжею. Місіс Візбіч він попередив, що їде на цілий день, тому на вечерю вдома теж годі розраховувати.

На Гемпстед-роуд довелося зупинитися і перечекати довгий потік автівок. Незважаючи на світло ліхтарів і блиск вітрин ювелірних крамниць, навіть тут атмосфера була доволі похмурою. Крижаний вітер пробирав до кісток. Зненацька порив зловісного вітру, високі тополі гнуться додолу... Вірш майже готовий, бракує тільки кількох рядків. Він знову повернувся подумки в ті вранішні години, коли вони з Розмарі блукали самотніми стежками і насолоджувалися тишею і свободою. І на душі було так спокійно! Звісно, річ була в грошах. Усе через те, що тоді ще в його кишені брязкотіли грошики. Сім бобів і одинадцять пенсів дали йому змогу вирватися з-під влади бога грошей і втекти у хащі Астарти. Та недовго музика грала. Гроші зникають, а разом з ними і твоя свобода. Залишається змиритися і обрізати плоть свою. Ще й не можна скаржитися, і повсякчас доводиться підлаштовуватися.

У наступному потоці машин його увагу привернув довгий, розкішний лімузин, що виблискував сріблом. Який красень — певно, на тисячу гіней потягне, подумав він. За кермом — напружений шофер з кам’яним виразом обличчя, затягнутий у форму; в салоні весело сміються і курять дві елегантні пари юнаків з красунями. Він кинув оком на їхні рожеві порцелянові личка, немов підсвічені м’яким світлом статків.

Нарешті Гордонові вдалося перейти дорогу. Сьогодні він залишиться без вечері. На щастя, гасу вистачить, щоб нагріти води для чаю. Він уявив своє подальше життя: щовечора та сама картина — самотня кімната, холодне ліжко і вірш, якого йому, здається, не судилося дописати. Він зайшов у глухий кут — він не закінчить «Принад Лондону», не одружиться з Розмарі, і ніколи в його житті не буде ладу. Так і буде плисти за течією й потроху тонути, як і всі в його родині, тільки закінчить гірше — дістанеться до самого дна. Це був його свідомий вибір — оголосити війну грошам і матеріальним цінностям. Або служи грошам, або йди на дно. Іншого шляху немає.

Відлунням під ногами задрижала підземка. Перед очима постала картина лондонського життя, життя всього західного світу: мільйони рабів, що метушаться біля трону свого господаря — бога грошей. Зорані поля, доки, шахтарі, які не розгинають спини з ранку до вечора, обливаючись потом, клерки, що поспішають на службу з восьмої до п’ятої, тремтячи від страху перед керівництвом. Навіть у ліжку зі своїми дружинами вони тремтять від страху. Але від страху перед чим? Перед володарями світу — вищим класом, стадом молодих рум’яних кроликів у дорогих автівках, маклерів-брокерів, які захоплюються гольфом, солідних адвокатів і стиляг-денді, банкірів, газетярів, письменників бозна-якої статі, жінок-авіаторів, акторів, поетів і бандитів з Чикаго.

Пройшовши ще п’ятдесят ярдів, Гордон зупинився — у голові народилася рима для останніх рядків. Дорогою додому він шепотів:

Зненацька порив зловісного вітру,
Лихого, того, що зміта все довкола.
Дими оповили осінню палітру,
Високі тополі гнуться додолу.
Вітер шматує рекламні афіші,
Трамваї довкола гуркочуть, цокочуть.
Натовпи клерків в метро, як ті миші,
Чого вони прагнуть, чого вони хочуть?
Губи шепочуть: «Зима вже на носі,
Якось протриматись все ж таки мушу!»
Морози підкрались, глибока осінь,
Крижаним списом пронизує душу...
Все водночас звалилось на мене:
Ціни, робота, оренда квартири.
Так закрутило життя навіжене,
Що вибратись годі мені з цього виру.
Блукав безтурботно гаями Астарти,
Та літо минаєне зупинити.
Сіверко лютий не дає спати,
Знову до боса треба проситись.
Всі ми є діти грошей і Бога,
Чекаєм від нього тепла і притулку.
Так, він зігріє, коли вам знемога,
Відтак обдере вас як оту липку.
Дивиться, заздрить — стежить за нами,
В душі влізає нам, у наші мрії.
Нас одягає, вабить словами
Про нашу долю, про наші надії.
Злегка, знічев’я він гнів наш остудить,
А мріям нашим підітне крила,
Дарунками вас обкладе і підкупить,
І вибратись вам уже буде несила.
Звагу солдата скує ланцюгами,
Думку поета він змусить мовчати,
Синього неба не стане над вами,
А між коханими виростуть ґрати.
33
{"b":"832605","o":1}