Гордон змінив кислий вираз обличчя на теплу усмішку, з якою зазвичай сімейні лікарі зустрічають своїх постійних пацієнтів (її він беріг лише для власників читацьких абонементів).

— Вітаю, місіс Вівер, місіс Пенн! Яка жахлива сьогодні погода!

— Просто нестерпна! — відповіла місіс Пенн.

Він відступив убік, пропустивши їх досередини. Місіс Вівер перечепилася, і з її кошика випав затертий мало не до дірок роман Етель Делл «Срібне весілля». Пильне пташине око місіс Пенн не проґавило того моменту — вона кинула на Гордона промовистий погляд, і на її вустах застигла іронічна посмішка. Делл! Що може бути гірше! Який же мотлох читає простий люд! Гордон посміхнувся у відповідь. Вони зайшли до бібліотеки, обмінявшись поглядами двох інтелектуалів.

Місіс Пенн поклала «Сагу» на стіл, похитавши своєю округлою голівкою. Вона завжди була вкрай ввічлива з Гордоном. Звертаючись до нього, називала містером Комстоком, хоча в цій крамниці він був звичайним адміністратором, обговорювала з ним письменників та їхні книжки. Таке собі культурне спілкування освічених людей.

— Сподіваюся, «Сага» вам сподобалася, місіс Пенн?

— Це просто шедевр, містере Комсток! Знаєте, я вже вчетверте її читаю. Неймовірна книга!

Місіс Вівер нишпорила поміж книжкових полиць, не здатна збагнути, що все тут розташовано в алфавітному порядку.

— Не можу вирішити, що б такого вибрати цього тижня, — пробурмотіла вона. — Донька наполягає, щоб я спробувала почитати Діпінга. Їй він дуже подобається. А от зять більше полюбляє Барроуза. Навіть не знаю...

Почувши про Барроуза, обличчя місіс Пенн перекосилося. Вона демонстративно повернулася спиною до місіс Вівер.

— Розумієте, містере Комсток, у творах Голсуорсі відчувається велич. Масштаб, сила, справжній дух Англії, та водночас там стільки людяності. Його книжки — справжні документальні підтвердження людської долі.

— Так само, як і Прістлі, — додав Гордон. — Чи не вважаєте ви, що він теж видатний письменник?

— О, так! Поза сумнівом. Така велич, масштаб, людяність. І така щира англійська мова!

Місіс Вівер відкрила рота — з-за блідих вуст виглядало трійко жовтих зубів.

— Візьму, мабуть, знову Делл, — промовила вона. — У вас ще є її романи? Подобається вона мені, і все тут. Так і скажу доньці — залиште ваших Барроуза і Діппінга собі, а мені дайте насолодитися Делл.

Тільки Делл з її герцогами в неї на думці! Очі місіс Пенн зблиснули посмішкою, Гордон кинув їй у відповідь іронічний погляд: «Тримайтеся, місіс Пенн, наш вірний клієнте».

— Звісно, місіс Вівер. Під Делл у нас відведена ціла полиця. Ви читали «Мрію його життя»? Чи «Зраду честі»?

— Чи немає у вас раптом чогось свіженького з Г’ю Волпола? — перервала їхній діалог місіс Пенн. — Хочеться чогось епічного, монументального. Я вважаю Волпола непересічним письменником. Для мене він на другому місці після Голсуорсі. Відчуваю його велич, і водночас він здається таким людяним.

— І мова бездоганна, — підхопив Гордон.

— Абсолютно!

Нарешті місіс Вівер визначилася з вибором:

— Візьму, мабуть, знову «Шлях орла». Її можна хоч сто разів перечитувати, хіба ж ні?

— Це, звісно, дуже популярний роман, — дипломатично відповів Гордон, кинувши погляд на місіс Пенн.

— Чудовий вибір, — відразу ж додала місіс Пенн, не зводячи з Гордона очей.

Він узяв з них по два пенси і побажав їм обом щасливої дороги — місіс Пенн з останнім романом Волпола і місіс Вівер зі «Шляхом орла». Повернувся назад до торгівельної зали і підійшов до полиці з поезією. Від неї віяло якоюсь таємничою меланхолією. Його власна збірка теж була тут — на самій горі, так високо, щоб не залишити клієнтам жодного шансу її розгледіти. «Миші» Гордона Комстока; тоненька брошурка за три шилінги шість пенсів, а зараз зі знижкою — один шилінг. З-поміж тринадцяти критиків, які написали на цю збірку рецензію (поміж них літературний дайджест «Таймс»), жоден не вловив у назві сарказму. І за два роки ніхто так і не зняв її з полиці крамниці містера Маккечні.

Стелажі поезії ятрили Гордонові душу. В переважній більшості там був лише непотріб. Над головою, вже мало не на небесах і в повному забутті, спочивали поети з давно забутого минулого, зірки його юності: Гаусман, Гарді, Девіс, Деламар, Єйтс, Томас. Прямісінько під ними зірки сучасності: Дей Л’юїс, Еліот, Кемпбел, Оден, Паунд, Спендер. Тьмяні іскри. Мертві зірки юності світять яскравіше. Чи з’явиться ще колись письменник, вартий уваги? Хоча й Лоуренс непоганий, і Джойс став краще писати. Та як же нам розгледіти того справжнього, коли він з’явиться, якщо нас гноблять у цій в’язниці посередності?

«Дзень!» Гордон обернувся. Прийшов новий клієнт.

Хлопчина років двадцяти, з рожевими вустами, світлим волоссям і панськими манерами. Вочевидь, не з бідної родини — його огортала якась особлива аура. В крамниці він був не вперше. Гордон натягнув на обличчя маску ввічливого джентльмена, який завжди до ваших послуг, і привітав юнака своєю стандартною фразою:

— Вітаю! Чим можу допомогти? Шукаєте щось конкретне?

— Та ні, насправді, — протягнув блондин. — Можна по-осто по-одивитися? Не міг по-ойти повз вашу вітрину. Книжкові крамниці — моя слабкість. І цього разу не встояв.

Слабкість у нього, еге ж. Гордон інтелігентно всміхнувся, як поціновувач поціновувачу.

— Звісно, нам приємно, коли люди цікавляться книжками. Вам до вподоби поезія?

— О, так! Обожнюю поезію!

Ще б пак! Маленький сноб! І вдягнутий він зі смаком. Гордон дістав з полиці тоненьку збірку в червоній обкладинці.

— Ось, новинка. Можливо, вас зацікавить. Це переклади, але дуже майстерні. З болгарської.

Ненав’язливої пропозиції достатньо. Далі нехай вирішує сам. Нелегка це справа — працювати з клієнтами. Не підганяйте їх; дайте їм час роздивитися асортимент, поблукати між книжковими полицями; зрештою їм стане соромно, і вони змушені будуть щось купити.

Повільним кроком, тримаючи руку в кишені, Гордон відійшов до дверей — подалі від юнака.

За вікном сльота і мряка. Звідкілясь з-за рогу лунав цокіт копит. Під поривами вітру сірі клуби диму з димарів пригинало до мокрих дахів. Оце-то погода!

Непогано. Але бракує динаміки. Його увагу знову привернули рекламні плакати. Він мало не засміявся, так недолуго і незграбно вони виглядали. Та навіть попри всі свої недоліки, траплялися ті, кого їм вдавалося підчепити на свій гачок. Вони викликала у Гордона депресію. Від них буквально тхнуло грошима. Він кинув оком на молодого поціновувача літератури і помітив, що той відійшов від полиць з поезією і гортав дорогий альманах, присвячений російському балету, обережно тримаючи його пухкенькими рожевими рученятами, як білочка омріяний горіх, і роздивляючись ілюстрації.

Ситі естети. Самі до мистецтва ніякого стосунку не мають, окрім того, що справно відвідують всі події, з ним пов’язані; збирають плітки. Приємна у хлопчини зовнішність, хоч і дещо солодкувата. Волосся на потилиці м’яке й блискуче, мов шовк, — таке раз на п’ятсот років зустрінеш. Від нього віяло шармом, в його образі було щось гламурне — так упізнаєш заможних людей. Гроші і шарм завжди доповнюють один одного.

Гордон згадав про Ревелстона — його чарівного заможного друга, редактора «Антихриста», яким він надзвичайно захоплювався і з яким бачився не частіше, ніж раз на два тижні; і про Розмарі — його дівчину, яка його кохала (принаймні, так він казав), але спати з ним відмовлялася. І знов те саме — все залежить від них. Усі людські стосунки потребують грошей. Не маєш грошей — ніхто й знати тебе не хоче, і жінки не виявлятимуть до тебе своєї прихильності. Ні, від тебе не відвернуться, але любитимуть, авжеж, менше. Але вони мають рацію! «І нехай я володію мовами людей і янголів». Та якщо грошей не маю, то нічим не володію і нічого не вартий!