Нам сюди, а вам туди. Ревелстон завмер біля сусідніх дверей, тримаючись за ручку. Він не міг, він просто НЕ МІГ цього зробити. Не міг переступити порога цієї кімнати. Він дивися на свого товариша поглядом зляканого цуценяти, якого от-от відгамселить господар. «Невже я повинен?» — стояло в його очах німе запитання. У відповідь Гордон суворо глянув на нього (мужайся, чоловіче! Подивися в очі своїй долі! Atqui sciebat quae sibi Barbara[12]. Це справжній пролетарський вчинок!) Раптом обличчя Ревелстона засяяло від несподіваної думки: він міг просто заплатити цій дівчині, відмовившись від її послуг. Господи, яке щастя! Розправивши плечі, він зайшов досередини. Двері за ними зачинилися.

І от ми всередині тісної, злиденної кімнати. Покриття з лінолеуму, гасова пічка, широке ліжко з простирадлами не першої свіжості. На стіні репродукція «Життя парижанки» — неозброєним оком помітно, що не оригінал. Прокляття! На бамбуковому столику біля вікна — аспідистра! Як ти знайшла мене тут, мій враже? Ходи-но сюди, Доро. Хочу краще тебе роздивитися.

Він уже, здається, лежить у ліжку. Погляд замріяний. Над ним схиляється молоде личко з чорними бровами.

— А як щодо мого подаруночка? — вимогливо запитала вона.

— Його треба заробити. Ходи до мене. Який ротик! Ближче, ближче.

Ні. Не виходить. І хоче, та не може. Душа жадає, а тілу бракує сили. Спробую ще раз. Ні, ніяк. Певно, треба випити. Сьогодні, мабуть, не мій день. Гаразд, Доро, не хвилюйся. Отримаєш свої два фунти. Оплата у нас за процес, не за результат.

— Давай краще вип’ємо. Принеси он ту пляшку з трюмо, — незграбним жестом вказав він.

Дора повернулася з пляшкою. Що ж, усе, що робиться, робиться на краще. Принаймні, не згрішив. Нечутливими пальцями він вчепився у пляшку к’янті. Вино, що мало политися в його судомно стиснуту горлянку, ринуло через ніздрі. Гордон мало не захлинувся. Це стало останньою краплею. Він сповз з ліжка і впав головою на підлогу, ноги ж лишилися лежати на простирадлах. Якийсь час він продовжував так лежати, розмірковуючи над тим, як довго можна протриматися у такому положенні.

Знизу доносилися голоси:

Ввечері свято, а вранці реа-альність,

Ввечері свято, а вранці реа-альність.

І вранці справді чекала реальність!

Виповзаючи з обіймів глибокої дрімоти, Гордон ледь розплющив очі і його погляд відразу ж упав на полицю з книжками. Там панував безлад. По-перше, вони не стояли, а лежали. А по-друге, обкладинки стали ідеально білими, наче порцеляна. Розплющивши очі ширше, він поворушив рукою. Кожен рух одразу ж відгукувався болем у всьому тілі, причому в найнеочікуваніших місцях (у литках, наприклад, чи у вилицях). Лежав він на боці, щокою на твердій подушці, під неприємною на дотик ковдрою, страшенно колючою. Окрім цих незручностей, Гордона турбувало загальне відчуття дискомфорту, яке він не міг локалізувати.

Зненацька він підскочив, скинув ковдру і сів — поліцейська камера! У цей момент його шлунок скрутив спазм. Помітивши в кутку унітаз, він кинувся до нього, і його кілька разів знудило.

Слідом за цим — довгі хвилини агонії. Здавалося, от-от йому настане кінець — ноги не тримали, голова тріщала від болю, а світло безжально випікало очі розпеченою лавою. Повернувшись до ліжка, Гордон обхопив руками голову.

Трохи прийшовши до тями, він роззирнувся. Камера два на чотири метри, висока стеля, облицьовані білою плиткою стіни, чистою-чистісінькою. «І як їм вдається мити їх аж під стелею?» — здивувався Гордон. З одного боку вузеньке віконце з ґратами, з іншого — лампа над дверима. Замість ліжка — відкидна полиця з кусючою ковдрою і твердою подушкою. Сталеві двері пофарбовані у зелений колір — посередині маленьке вічко. Втомившись від споглядання цього невибагливого інтер’єру, Гордон ліг і натягнув на себе ковдру. Його не цікавив тюремний побут. Він пам’ятав у подробицях події минулої ночі — принаймні до того моменту, як опинився у Дори, в її лігві з аспідистрою. Тільки Богові відомо, що сталося потім. Наче трапилася якась бійка, він упав на підлогу. Може, він когось убив? Начхати. Розвернувшись до стіни, він укрився з головою і вимкнув світло.

Через якийсь час хтось зазирнув у шпарину в дверях. Гордонові довелося докласти зусиль, щоб повернути голову — м’язи шиї нестерпно боліли. Крізь вічко на нього дивилося блакитне око:

— Чай будеш?

Спробувавши підвестися, він знову відчув слабкість у всьому тілі. Обхопивши голову руками, він застогнав. Від чаю він, звісно, не відмовився б, але на думку про цукор його знову почало нудити.

— Так, якщо ваша ласка.

Констебль відкинув заслінку і просунув повну чашку чаю. З цукром. На Гордона дивився дужий хлопець років двадцяти-двадцяти п’яти, з добрим обличчям і рум’янцем на щоках. Його широкі плечі нагадували вола у ярмі. У нього була пристойна вимова, а от словникового запасу вочевидь бракувало:

— Бачив би ти себе минулої ночі!

— Мені зле.

— Вчора було гірше, повір мені. Навіщо ти на сержанта кидався?

— Я кидався на сержанта?

— Ну не я ж! Та ти вчора геть розуму позбувся. Горлав мені на вухо: «Та він на ногах не тримається, ось зараз я йому вріжу!» У протоколі затримання так і записали: «Дебош у стані алкогольного сп’яніння». Якби ти сержанта не чіпав, то просто записали б, що «затримали у стані алкогольного сп’яніння».

— І скільки мені за це світить?

— Штраф у п’ять фунтів чи відсидиш два тижні. Сьогодні судитиме містер Грум. Тобі пощастило, що не містер Волкер — той би без жодних альтернатив запроторив на місяць за ґрати. Він дуже суворий до п’яниць. Сам не вживає.

Гордон зробив ковток. Тепла рідина настільки приємно зігрівала, що він залпом проковтнув решту чаю, незважаючи на його нестерпно солодкий смак. Цієї миті з коридора пролунав чийсь злісний голос (вочевидь того сержанта, якого Гордон вчора намагався відгамселити):

— Виведи його і вмий. «Чорна Мері» вирушає о пів на десяту.

Констебль відімкнув двері камери. В холодному коридорі Гордонові стало зле. Не встиг він зробити й кількох кроків, як все перед очима пішло обертом. «Мене зараз знудить», — вигукнув він і кинувся до стіни, відчувши, що втрачає свідомість. Констебль підхопив його, і в цей момент з позеленілого Гордона полилася огидна рідина. Чай! По кам’яній підлозі розтікалася смердюча калюжа.

— Паскудний покидьок, — процідив крізь зуби вусатий сержант, що спостерігав за ними з протилежного кінця коридору.

— Ну ж бо, тримайся, старий, — допоміг підвестися Гордону констебль. — Зараз почуватимешся краще.

Він поволочив поета до рукомийника, де почав його роздягати — поводився з ним, наче нянька з немовлям. Гордонові вистачило сили, щоб самотужки вмитися і як слід прополоскати рота. Констебль протягнув йому дірявого рушника і відвів назад у камеру.

— Сиди тихо. Скоро по тебе приїдуть. І моя тобі порада — у суді визнай свою провину і пообіцяй більше так не чинити. Містер Грум буде поблажливим.

— Де моя краватка? — запитав Гордон.

— Її вчора забрали. Повернуть перед засіданням. Колись у нас тут один на краватці взяв та й повісився.

Гордон сів на ліжко. Спершу спробував зайняти себе підрахунком білосніжних кахляних плиток на стіні, а тоді схилився додолу, впершись ліктями у коліна і обхопивши голову руками. Все тіло нило, він почувався геть виснаженим, а головне — йому було нестерпно нудно. Менше за все йому зараз хотілося їхати до суду. Сама лише думка про те, що доведеться трястися в машині через пів Лондону, тинятися коридорами, сидіти у камері й відповідати на запитання наганяла на нього страшенну нудьгу. Все, чого він хотів, це щоб йому дали спокій. За дверима пролунали голоси, а тоді звуки кроків, що наближалися. Відчинилася заслінка.

— До вас відвідувачі, — повідомив констебль.

Ця новина не викликала у Гордона захвату. Знехотя він підвів голову і побачив перед собою Флексмана та Ревелстона. Хтозна, як вони сюди потрапили, але в цю мить Гордона це не цікавило. Краще б забиралися скоріше.