— Ви, здається, сказали, що напився?

— Маю визнати, що це так, — відповів Ревелстон, притримуючи поета за лікоть.

— Летіла лелека, заклекотіла до лелеченят, — відтарабанив Гордон.

— Гордоне, ви НАПИЛИСЯ. Що швидше ви опинитесь у ліжку, то буде краще.

— Та ви не бачите колоди у власному оці, зате помічаєте порошинку в братовому, — парирував Гордон.

— Додому поїдете на таксі, — сказав Ревелстон, вивівши поета на вулицю.

Поблизу не було видно жодної вільної автівки. З пабу, який зачинявся, повалив натовп. На свіжому повітрі Гордонові полегшало. Думки стали чистими і прозорими, як скло. Диявольські неонові вогні підказали йому блискучу ідею.

— Ревелстоне, — смикнув він свого товариша за руку.

— Що?

— Давайте знімемо парочку повій!

Не варто було звертати уваги на балачки сп’янілого Гордона, але ці слова неабияк роздратували Ревелстона.

— Любий друже, обійдемося без цього.

— Не будьте таким снобом! Чому б не розважитися?

— Та як же так можна, коли ще півгодини тому з вами була чарівна Розмарі?

— Уночі всі кішки сірі, — сказав Гордон, відчуваючи себе мудрим циніком.

Ревелстон вирішив не вступати у дискусію.

— Мабуть, нам краще піти до площі. Там у нас більше шансів зловити таксі.

Закінчувалися театральні вистави. У мертвому світі неонових вогнів туди-сюди снували люди і автівки. Гордон чудово розумів усе, що накоїв і що ще скоїть. Але це його чомусь не турбувало. Вдалечині, наче у перевернутому біноклі, пролетіли тридцять років його змарнованого життя, заманячило безнадійне майбутнє, п’ять фунтів для Джулії, Розмарі. Захотілося пофілософствувати:

— Погляньте-но на цю блакитну неонову вивіску над крамницею. Бачите, як мерехтить? Це означає, що мене прокляли.

— Цілком може бути, — не вникаючи у слова поета, автоматично відповів Ревелстон. — А от і таксі! Агов, таксі! Хай йому біс, не побачив. Чекайте на мене тут.

Залишивши Гордона біля входу в метро, Ревелстон побіг на другий бік вулиці. У якийсь момент думки Гордона змішалися, а коли він знову прийшов до тями, побачив перед собою два молоденькі хижі личка з тоненькими лініями чорних брівок під маленькими капелюшками, що були вульгарними копіями того, який носить Розмарі. Він перекидався з ними жартівливими фразами:

— Ну що, Доро, Барбаро (виявляється, він навіть знав їхні імена), як справи? Як життя-буття під крилом старої Англії?

— А що з твоєю щокою?

— А ви, дівчата, що тут робите о такій порі?

— Вийшли прогулятися.

— Як лев на полювання? Виглядаєте жертву?

— Еге ж, а друга щока геть біла. Поглянь, Доро. Точно хтось дав ляпаса!

Ревелстон зловив таксі і під’їхав до місця, де залишив Гордона. Вийшовши з авто, він побачив поета у компанії двох дівчат і зупинився як вкопаний.

— Гордоне, заради Бога! Що це в дідька ви робите?

— Дозвольте відрекомендувати: це Дора, а це Барбара.

На якусь мить на обличчі Ревелстона з’явилася тінь люті, але він не вмів злитися по-справжньому. Він міг засмутитися, почуватися ніяково, але злитися — ні. Намагаючись ігнорувати дівчат, він простягнув Гордонові руку, запрошуючи його до таксі.

— Гордоне, сідайте, благаю вас. Водій чекає. Відвезу вас додому і вкладу спати.

Аж раптом Дора схопила Гордона за руку, як сумочку, що її намагаються вкрасти, і заверещала:

— Не пхайте носа до чужих справ!

— Ви ж не хочете образити цих двох леді? — запитав Гордон.

Знітившись, Ревелстон відступив. Тут він мав би продемонструвати твердість характеру, але йому була геть не притаманною ця риса. Він переводив погляд з Дори на Гордона, з Гордона на Барбару — фатальна помилка. Не варто було дивитися їм в очі. Ревелстон збагнув, що програв — вони теж люди, хіба можна їх так ображати? Той самий імпульс, що змушував його лізти в кишеню за дріб’язком, як тільки на шляху траплявся жебрак, змусив його почуватися безпомічним. Бідолашні створіння! В нього забракло духу відправити їх додому. Він зрозумів, що доведеться приєднатися до Гордона в його пригоді. Вперше в житті він зіштовхнувся з перспективою провести ніч з повією.

— Чорт з ним! — пробурмотів Ревелстон.

— Allons-y![9] — скомандував Гордон.

У таксі Дора назвала адресу. Гордон забився в куток і вмить провалився в туманну безодню, з якої час від часу повертався у реальність, лишень частково усвідомлюючи, де він і що відбувається. Він летів крізь темряву, що мерехтіла неоновими вогнями (чи це вогні пролітали повз нього?) Наче на дні океану поміж табунців риб, що випромінюють зеленкувате світло. Згадав, що він проклята душа, якій судилося горіти в пеклі, — там краєвид буде приблизно таким самим: чорна безодня з язиками пекельного полум’я. Та у пеклі на нього чекатимуть муки. А що тут? Гордон спробував визначитися з власними відчуттями. Провали у пам’яті остаточно його знесилили. Він почувався слабким, тіло його не слухалося, голова, здавалося, от-от лусне. Гордон поворушив рукою — вона намацала жіноче коліно, підв’язку, чиюсь долоню. В наступний момент його торсав за плече Ревелстон.

— Прокидайтеся, Гордоне! Прокидайтеся!

— Що?

— О Боже, Гордоне! Causons en francais. Qu’est-ce que tu as fait? Crois-tu que je veux coucher avec une sale-oh, damnation[10]!

— Парле-ву-франсе, — зареготали дівулі.

Гордон був приємно здивований. Хороший все-таки Ревелстон товариш — поїхав разом із ним до повій. Затятий соціаліст — і їде до повій! Оце справді по-пролетарському. Ніби здогадавшись про думки Гордона, Ревелстон якомога далі відсунувся від Барбари. Таксі зупинилося на темній вулиці біля якогось сумнівного на вигляд будинку з вивіскою «Готель». У вікнах було темно, та зсередини долинали звуки якоїсь вечірки. Гордон виліз з машини і сперся на руку Дори. Дай-но мені руку, Доро! Обережно, сходинка!

Вони опинились у темному й тісному передпокої з лінолеумом на підлозі. Повітря було спертим. В одній з кімнат ліворуч було чути протяжні звуки, схожі на церковний орган. З’явилася покоївка — косоока і непривітна на вигляд. Здається, вони з Дорою були знайомі. Оце так пика! Звісно, про жодну конкуренцію не могло бути й мови. Чийсь голос затягнув пісню:

Згодом спів став дещо тихішими. Голос належав якомусь молодикові — юному бідоласі, якому б удома з матір’ю і сестрами сидіти та грати у квача. Певно, компанія молодих хлопців, що понапивалися і розважалися з повіями. У Гордона пісня пробудила якийсь спогад. Він повернувся до Ревелстона:

— А де моя пляшка з к’янті?

Ревелстон простягнув йому пляшку. Він зблід, виглядав наляканим, наче побачив привида. Від Барбари він намагався триматися якомога далі — йому ставало ніяково від самої думки глянути на неї. Їхні з Гордоном погляди зустрілися: «Заради всього святого, забираймося звідси!» — благали його очі. Але у відповідь поет кинув на нього сердитий погляд (мусиш терпіти, назад дороги немає). Взявши Дору за руку, Гордон почав підійматися нагору. Але дівчина швиденько відтягнула його вбік. Темними сходами спускалася пара: молода дівчина, що квапливо застібала рукавички, та голомозий чоловік середнього віку у вечірньому вбранні — чорне пальто, біле шовкове кашне, в руках циліндр. До виходу він прямував, опустивши очі та вдаючи, що нікого не помічає — такий собі порядний сім’янин, який дозволив собі деякі пустощі. Гордон дивився на його гладеньку лисину, на якій виблискувало світло гасової лампи, — попередник! Напевно, щойно з того самого ліжка. На тих самих святих простирадлах!

А тепер, Доро, наша черга! Ох вже ці сходи! Difficilis ascensus Averni[11]. Правильно, майже дійшли! «Обережно», — люб’язно промовила Дора. Вони зайшли до кімнати. На підлозі лінолеум з візерунком шахівниці, білі двері й кислий запах несвіжих простирадл.