Зрештою Розмарі піддалася. Розгублений Ревелстон залишився чекати їх на розі Ріджент-стріт. Пара завернула за ріг, опинившись на темній вузенькій вуличці. З під’їздів довколишніх будинків виглядали бліді, густо обсипані пудрою, обличчя повій. Розмарі стало ніяково. Гордон кинув:
— Певно, вважають тебе за свою.
Обережно поставивши пляшку на тротуар, він раптом схопив Розмарі і притиснув її до стіни. Далі стримуватися не було жодних сил. І витрачати час на прелюдії він теж не збирався, тож почав жадібно, незграбно цілувати її. Спершу Розмарі не опиралася, але її налякала його напористість. Від Гордона тхнуло алкоголем, і вона почала відвертатися, відштовхуючи його від себе.
— Припини, Гордоне!
— Чому?
— Що ти робиш?
— А ти як думаєш?
Нависнувши над нею, він намагався задерти поділ її сукні, похапцем перебираючи тканину руками. Це її вкрай розізлило, і вона почала люто вириватися з його обіймів.
— Гордоне, припини зараз же!
— Але чому?
— Якщо ти не зупинишся, отримаєш ляпаса!
— Отримаю ляпаса?
— Йди геть!
— А згадай-но, як нам було в неділю, — хтиво прошепотів він.
— Гордоне, востаннє попереджаю: якщо не відчепишся, я тебе вдарю!
— А от і не вдариш!
Він грубо запустив руку їй під сукню. Розмарі відчувала, ніби її мацає якийсь незнайомець. Вона більше не була його дівчиною, а стала лишень одним із жіночих тіл. Ця думка вразила її. Нарешті, вирвавшись від нього, вона вліпила йому добрячого ляпаса і вмить відскочила.
— Навіщо ти це зробила? — запитав Гордон, притискаючи долоню до щоки.
— Я не маю наміру цього терпіти. Їду додому. Завтра сам усе зрозумієш.
— Як би не так! Ти приїхала зі мною, а отже, і поїдеш зі мною.
— Бувай, — кинула вона і пішла геть.
Гордон хотів був наздогнати її, але відчував, що ледь може пересувати ногами. І взагалі, який в цьому сенс? Він поплентався назад до Ревелстона, стурбованого як Гордоновим станом, так і парочкою повій, що отиралися поруч. «Добряче напився», — подумав Ревелстон, побачивши бліде обличчя товариша, на якому червонів слід від ляпаса.
— А куди ділася Розмарі? — запитав він.
— Пішла, — махнувши рукою, відповів Гордон. — Але це не привід припиняти веселощі.
— Гордоне, послухайте: вам час їхати додому спати.
— Так, спати, але не наодинці.
Гордон вдивлявся у місяць, що висів над його головою. Зненацька накотилася втома. Обличчя палало, тіло обм’якло і розпухло, а голова, здавалося, от-от лусне від напруги. Ще й неонові вогні миготять довкола. Якось усе збіглося докупи — його внутрішній стан і зловісний блиск, що залив площу і нагадував вогні корабля, який іде на дно. Вхопивши Ревелстона за руку, Гордон озирнувся.
— Б’юся об заклад, вогні пекла виглядають так само.
— Мені б не хотілося в цьому переконатися, — сказав Ревелстон, виглядаючи таксі. Він мав негайно відвезти Гордона додому і вкласти його спати.
Гордон намагався зрозуміти власні відчуття. Що це? Блаженство чи агонія? Це жагуче відчуття, яке розривало зсередини, лякало його до смерті. Та твереза частина його хотіла жити. Він і досі чудово усвідомлював усі свої дії, розумів, що завтра шкодуватиме про те, що накоїв сьогодні. Викинув на вітер п’ять фунтів, які належали Джулії, образив Розмарі. А завтра настане час розплати. «Додому! Скоріше додому», — волав голос тверезості в його голові. «Котися під три чорти!» — відповідав йому голос сп’янілого Гордона. Останньому все ще хотілося продовження вечора. І ця його частина перемогла. Годинник навпроти показував за двадцять одинадцяту. Хутчіш, доки паби не зачинилися! Haro! La gorge m’ard[8]! Поетом знов заволодів ліричний настрій. Аж раптом він відчув під рукою щось кругле, гладеньке — відкоркована пляшка к’янті! Ревелстон стояв поруч, намагаючись зупинити таксі. Він почув за спиною якийсь звук. Обернувшись, побачив, як Гордон, закинувши голову, п’є вино просто з пляшки.
— Агов, Гордоне!
Ревелстон підскочив до Гордона і вихопив пляшку у нього з рук. По його сорочці потекла цівка вина. — Заради Бога, Гордоне, схаменіться! Ви що, хочете, щоб вас забрали у поліцію?
— Я хочу випити, — насупився Гордон.
— Але тут не можна пити!
— Тоді ведіть мене у паб!
Ревелстон розгублено почесав носа.
— О Господи! Тільки не тут, посеред тротуару. Гаразд, ходімо. Вип’єте краще там.
Обережно вставивши корок назад у пляшку з к’янті, поет вчепився за лікоть свого товариша (хоча в цьому не було жодної потреби — він міцно тримався на ногах). Пропустивши потік машин, вони перейшли дорогу і попрямували далі до Геймаркету.
У пабі висів густий пивний туман з гострим запахом віскі. Біля барної стійки товпилися спраглі пропустити по останній пінті пива перед його закриттям. Гордонові не становило проблеми протиснутися між товстуном-комівояжером, що попивав «Гіннес», і високим худорлявим чоловіком з обвислими вусами, словниковий запас якого обмежувався фразами «це ж треба!» і «от як!» Гордон жбурнув на стійку півкрони.
— Кварту міцного, будь ласка!
— Де великі кухлі? — гукнула жінка за барною стійкою, відміряючи в склянку віскі й водночас стежачи за годинником.
— На горішній полиці, Еффі, — пролунав голос господаря з іншого кінця зали.
Жінка тричі натиснула на кран і підсунула Гордонові повний кухоль пива. Оце так келих! Гордон підняв його догори — оце так вага! Ну що ж, до справи! Довгий ковток пива розтікся по його горлу. Він ледь не вдавився. Наступний ковток приснув через носа. Гордон почув крик господаря: «Зачиняємося! Останні замовлення, джентльмени!» Передихнувши, Гордон знову повернувся до свого кухля. Три ковтка — і по всьому.
— Агов! Повторіть!
— От як? — з подивом відреагував худорлявий чоловік.
— Добре пішло? — поцікавився комівояжер.
Ревелстон спостерігав за Гордоном здалеку — кинув на нього повний докору погляд і похитав головою, соромлячись висловити свій осуд вголос. «Вам час зупинитися», — хотів сказати він. Поет намагався міцніше утвердитися на ногах — було вже не так просто зберігати рівновагу. Здавалося, що голова розбухла до нечуваних розмірів, тіло налилося свинцем. Він ліниво підняв кухоль, але більше не хотів пити. Його вже нудило від запаху пива — бридка, жовта рідина, що нагадує сечу. «І я маю це проковтнути?» — подумав Гордон. Але шляху назад не було. «Тоді навіщо ти сюди прийшов? Маєш випити все до кінця! Ковтай! Ну ж бо!»
Аж раптом сталося щось страшне: горло відмовилося приймати пиво чи то пиво не хотіло текти в рота, але рідина вихлюпнулася на Гордонове підборіддя. Вона була всюди. Просто якийсь потоп! Рятуйте! Він кашляв, задихаючись, а люди порснули врізнобіч, аби бризки не потрапили на них. Бах! Кухоль упав на підлогу. Гордон захитався — все довкола поплило перед очима, він падав, втрачаючи свідомість. Єдина надійна точка опертя — чорний пивний кран, який стирчав просто перед його носом. Він вхопився за нього, щоб не впасти. За якийсь час карусель зупинилася, у голові розвиднилося. За стійкою репетувала жінка:
— Агов, ти за що вчепився?
— Усі штани мені заляпав, — скаржився комівояжер.
— Навіщо я за кран вчепився?
— ТАК! Навіщо?
Гордон хитався з боку в бік. Обернувшись, він упізнав обличчя високого чоловіка з довгими вусами.
— Запитує, «навіщо я за кран вчепився».
— От як?
Ревелстон, протиснувшись поміж чоловіками, підійшов до Гордона, обхопив його рукою за талію і допоміг підвестися.
— Підводьтеся, Гордоне, заради Бога! Ви добряче напилися.
— Напився? — здивовано перепитав Гордон.
Усі довкола заходилися сміхом. Обличчя Ревелстона спалахнуло.
— А хто платитиме за цих п’ять кухлів? — з образою в голосі запитала жінка за барною стійкою.
— А за мої зіпсовані штани?
— Я заплачу, — відповів Ревелстон. — І, розрахувавшись за збитки, попросив Гордона: — Ходімо звідси, ви ледь на ногах тримаєтеся.
Однією рукою притримуючи товариша, а в другій тримаючи пляшку к’янті, яку він ще раніше відібрав у нього, Ревелстон повів Гордона до виходу. Але той вивільнився з твердим наміром продемонструвати свою здатність триматися на ногах без сторонньої допомоги. У властивій йому величавій манері Гордон мовив:
