З пабів віяло ароматом пивного хмелю. Наодинці і парами люди поспішали до кінотеатрів. Зупинившись перед вітриною одного з них, Гордон під пильним поглядом швейцара почав роздивлятися фото Грети Гарбо з «Розмальованої вуалі». Йому так кортіло потрапити досередини — не заради того, щоб побачити Гарбо на екрані, а щоб відчути тепло м’яких оксамитових крісел. Гордон ненавидів кіно. Рідко ходив до кінотеатрів, навіть коли мав таку можливість. Для чого культивувати мистецтво, яке прагне витіснити літературу? Та складно заперечити привабливість кінематографу. Сидиш у м’якому тепленькому кріслі у темряві, що просякнута тютюновим димом, вдивляєшся в широкий екран, дозволивши хвилям абсолютної нісенітниці накрити тебе з головою, доки ти не втонеш у цьому дурмані, — хіба це не саме той наркотик, який усім нам так потрібен? Знахідка для самотніх людей. Ближче до театру «Палас», помітивши Гордона, на тротуар вийшла повія. Невисока зовсім юна італійка з великими темними очима. Зовнішність приємна, і на відміну від більшості шльондр, ця ще й весела. На хвилину він стишив крок, дозволивши собі роздивитися дівчину, й вона відповіла на його погляд щирою посмішкою. Чому б не спробувати заговорити до неї? А що як вона зможе його зрозуміти? Дідько! Гроші!

Гордон відвів погляд і обійшов повію з такою спритністю, яка може з’явитися тільки у жебрака, приреченого на пристойну поведінку. Ох і сміху було б, якби він зупинився, а згодом з’ясувалося б, що у нього в кишенях вітер гуляє! Він поквапився далі. Навіть за розмову нині доводиться платити.

На Тоттенгем-корт і Камден-роуд було похмуро. Він ледь волочив ноги. Десять миль по бруківці за день! Знову повз приходили дівчата, багато дівчат — з хлопцями, з подругами, по одній, і ніхто його не помічав. Наче його не існувало. Вже набридло ображатися. Під тягарем втоми опустилися плечі, він більше не намагався тримати спину рівно і гордовито задирати підборіддя. Жодна з них не заговорить до нього. Та хіба їх можна в цьому звинувачувати? Він уже немолодий, з кислим виразом обличчя, нехаризматичний. Яка дівчина зверне на такого увагу?

Гордон згадав, що час повертатися додому (якщо він хоче сьогодні повечеряти), бо о дев’ятій місіс Візбіч зачиняла кухню. Та його нудило від самої лише думки про холодний самотній барліг, де на нього ніхто не чекає. Піднятися сходами, запалити лампу, всістися за столом і дуріти від нудьги, бо робити нічого, нічого читати, цигарок теж немає — ні, ні і ні. Нізащо! Був тільки четвер, а паби Камден-тауну вже були вщент набиті відвідувачами. Біля дверей, тримаючи в руках кухлі з пивом, теревенили три товстухи. Зсередини до Гордона долітали чоловічі голоси, пивний запах і сигаретний дим. Гордон згадав про «Крічтон Армс». Флексман, напевно, зараз там. Може, ризикнути? Пів пінти гіркого за три з половиною пенси, в нього є навіть більше.

Спрага знову почала діймати Гордона. Не варто було дозволяти собі думати про пиво. Підійшовши до «Крічтон Армс», він почув, як хтось співає. Просторий ошатний паб так і сяяв, сьогодні він здавалося особливо яскраво освітленим. Десь з два десятки чоловічих голосів хором виводили:

Принаймні, це те, що почув Гордон. Знемагаючи від спраги, він підійшов ближче. Голоси чоловіків були просочені пивом. Перед очима відразу постали сантехніки з багряними пиками, які прийшли сюди спустити свої кровно зароблені. За баром ховалася кімнатчина, в якій на таємні посиденьки збиралися круті хлопці — поза сумнівом, співали саме вони. Певно, частували свого лідера — Головного Парнокопитного, чи як там він у них зветься. Гордон на мить задумався — йти до бару чи у загальну залу? В барі пиво тільки у пляшках, а в залі — розливають. Він обійшов паб і підійшов до іншого входу. Голоси продовжували вигукувати:

На секунду у нього запаморочилося в голові. Спрага, голод і втома давали про себе знати. Він уявляв тих хлопців, що зібралися за столом у затишній кімнаті біля каміна. Як тільки голоси затихли, Гордон уявив, як вони опустили голови в кухлі. Сягнувши рукою в кишеню, Гордон намацав монети, що в нього залишилися. Треба ризикнути! Кому яка різниця, чим він у пабі розраховуватиметься? Зрештою, можна пожартувати і вигадати щось на кшталт: «Тримав цього мідяка аж з Різдва, ха-ха!» І всі посміються. Гордону здавалося, що він відчуває в роті терпкий смак пінистого. Щойно він торкнувся ребра монети, як голоси знову заревіли:

Гордон повернувся до бару. Вікно запітніло, та крізь шибки можна було зазирнути досередини й роздивитися, що там відбувається. А от і Флексман.

Біля бару було людно. Як і будь-яке приміщення з вулиці, він виглядав доволі затишно. Язики полум’я танцювали за камінною решіткою, відкидаючи тінь на відполіровану поверхню мідних попільничок. Здавалося, аромат пива, проникав навіть крізь скло. Флексман сидів біля барної стійки з двома хлопцями із пласкими обличчями — певно, спритними страховими агентами. Спершись ліктем на стійку, нога на перекладині, в руці келих пива, він загравав до гарненької білявки-барменші. Вона стояла по той бік стійки на стільці, розставляючи пляшки з пивом і перемовляючись з ним через плече. Слів не було чути, але можна було здогадатися, про що йшла мова: Флексман вдавав із себе дотепника, його товариші реготали, білявка, кинувши на нього погляд, завертіла охайним маленьким задком.

Серце Гордона аж зайшлося. Як би було приємно опинитися там! В теплі, у тьмяному світлі, серед людей, з якими можна поговорити, з пивом і цигарками, а ще дівчатами, з якими можна пофліртувати. Ну чому б не заскочити? Зрештою, у Флексмана можна було б і грошей позичити. Він би не відмовив. Гордон уявив, як той вітає його: «Агов, хлопче! Як життя? Що? Хочеш боба позичити? Без питань, візьми два. Ось, лови!» — і запустить кілька шилінгів по барній стійці. Флексман непоганий чоловік.

Гордон простягнув руку до дверей. Вже навіть штовхнув їх. Зсередини повіяло теплом і ароматом хмелю — такий знайомий і живильний запах. Та варто йому було його відчути, як нерви не витримали. Ні! Нізащо! Гордон розвернувся і зачинив за собою двері. Він не міг з’явитися у барі з чотирма пенсами в кишені. Ніколи не дозволяй, щоб тебе пригощали! Перша заповідь для тих, у кого безгрошів’я. Гордон пошкандибав геть, торуючи дорогу в нічних сутінках.

Голоси віддалялися, розчиняючись у пивній піні. Гордон дістав з кишені свого мідяка і жбурнув його в темряву. Він попрямував додому. Радше, поплентався в тому напрямку. Повертатися зовсім не хотілося, але йому треба було десь сісти і перепочити. Ноги гуділи, а його скромний барліг був єдиним місцем у всьому Лондоні, в якому він міг собі дозволити зупинитись і відпочити.

Він, як завжди, тихенько прослизнув до вітальні (втім, недостатньо тихенько для того, щоб уникнути пильного ока місіс Візбіч). Годинник пробив дев’яту тільки кілька хвилин тому, і теоретично, якби Гордон попросив, він би ще отримав вечерю. Але він просто не міг бачити, з яким виразом обличчя місіс Візбіч робитиме йому цю послугу, і тому волів лягти спати голодним.

Гордон уже почав було підійматися сходами і подолав половину шляху, як раптом за його спиною пролунав подвійний стук у двері. Пошта! А раптом там лист від Розмарі?