Із цим місцем щось не те. Тут має стояти бодай кілька машин. На вечірках Дорінга завжди було людно, половина гостей приїздила своїми машинами. Де ж вони? Чи, може, він зарано прийшов? Але ж ні, у запрошенні було написано — пів на четверту, а на годиннику вже за чверть четверта.

Гордон пришвидшив крок. Він був майже впевнений, що вечірку скасували. Серцем ковзнула тінь розчарування. Мабуть, вдома нікого немає. Певно, перенесли дату. Його розізлила ця думка, але він був готовий до неї. Гордона з дитинства переслідував страх — прийти до когось у гості й поцілувати замок. Навіть коли у запрошенні не було жодних сумнівів, у душі ворушився черв’ячок, який не давав спокою і дошкуляв передчуттям того, що станеться щось непередбачуване. Ніколи в житті Гордон не був на сто відсотків упевнений у тому, що на нього десь чекають. Цілком припустимою здавалася думка про те, що люди можуть просто проігнорувати його. Зрештою, чому б і ні? Він не міг похизуватися грошима. А коли в кишенях порожньо, все твоє життя — суцільна зневага з боку інших.

Він штовхнув залізні ворота, з глухим стукотом відчинилася стулка. Порослу мохом стежку обрамляли рожеві камінчики. Гордон почав вдивлятися у фасад. Якимось чином він розвинув у собі здатність Шерлока Голмса визначати, є господарі вдома чи ні. Та цього разу не могло бути жодних сумнівів! Будинок виглядав покинутим. Над коминами не здіймається дим, у вікнах темно. О такій порі вони б уже мали запалити світло. І на ґанку жодних слідів від взуття. Та все ж таки, з відчайдушною надією, Гордон смикнув за мотузку дзвінка, що висів над дверима. Старомодного дзвінка, звісно ж. Новий електричний тут виглядав би вульгарно.

Дзинь-дзинь!

У відповідь — байдуже відлуння. Розтанула остання надія Гордона. Він смикнув за мотузку ще раз, та так сильно, що мало не вирвав її. Пролунав пронизливий дзвін. Але марно. Жодного звуку у відповідь. Навіть слуг відпустили. В цю мить він відчув на собі чийсь погляд. З підвалу біля ґанку за ним спостерігала пара юних очей — молоденька дівчинка-служниця визирнула, відреагувавши на калатання дзвінка. Зловивши на собі його погляд, вона не відвела очей. Він виглядав цілковитим дурнем. А як іще виглядатимеш, коли мусиш цілувати замок? Раптом Гордон усвідомив: їй все про нього відомо — відомо, що вечірку скасували, і всім про це повідомили, всім, окрім нього; відомо, що таких жебраків, як він, не варто і повідомляти. Вона все про нього знала. Слуги завжди знають про таке.

Він розвернувся і попрямував до воріт. Він мав триматися гідно під пильним наглядом служниці — так, ніби це дрібне непорозуміння, яке мало що для нього означає. Та від гніву його аж тіпало, тіло ледь піддавалося контролю. Поганці! Кляті поганці! Так з ним вчинити! Запросити, а тоді змінити дату і навіть не повідомити про це!

Зрештою, могли бути й інші причини, але Гордон волів не думати про них. Поганці! Кляті поганці! Його погляд впав на один з камінчиків під ногами — підняти б його і пожбурити у вікно! Він з такою злістю смикнув за іржаву ручку воріт, що мало не відірвав її.

Фізичний біль заспокоював. Вгамовував біль у серці. Не через те, що його обдурили, позбавивши можливості провести вечір у товаристві, а через відчуття власної безпомічності, меншовартості, відчуття, ніби тобою знехтували, проігнорували. Вони змінили дату вечірки і нічого йому не сказали. Всіх повідомили, крім нього.

Ось як поводяться із жебраками! Так просто і холоднокровно взяти і плюнути йому в душу. Звісно, про Гордона могли просто забути, без жодного лихого наміру; він і сам міг переплутати дату. Але ж ні! Це навіть не спадало йому на думку! Дорінги так навмисно вчинили. Ну звісно, навмисно! Вирішили не перейматися через якогось жебрака.

Поганці!

Гордон пришвидшив ходу. У грудях озвався різкий біль. Сьогодні його позбавили насолоди людського спілкування. Та що поганого в тому, щоб прагнути цього? Цей вечір йому доведеться провести наодинці — втім, як і решту. Ті кілька друзів, яких він мав, жили далеко; Розмарі ще мала бути на роботі, до того ж мешкала вона аж у Західному Кенсинґтоні, в жіночому гуртожитку, що пильно охоронявся старими відьмами. До Ревелстона було ближче — він жив біля Ріджентс-парку, та як кожна людина з достатком, певно, мав купу справ, його скоріш за все не було вдома. Гордон навіть не міг йому зателефонувати, бо не мав і двох пенні у кишені. Та і як йти у гості без грошей? Ревелстон майже напевно запропонував би піти до пабу чи деінде. Та Гордон не міг дозволити йому платити за себе. Дружба між ними для Гордона мала триматися на принципі «кожен платить за себе».

Гордон дістав з кишені цигарку і запалив. Курити на ходу — сумнівне задоволення; відчайдушний жест. Ішов він без якоїсь певної мети — аби тільки не стояти на місці й погамувати почуття образи. Прямував на південь — спершу крізь пустища Камден-тауну, тоді звернув на Тоттенгем-корт-роуд. На місто опустилися сутінки. Він перетнув Оксфорд-стріт, пройшов через Ковент-гарден, вийшов на Стренд-стріт і перейшов на другий берег Темзи мостом Ватерлоо. Ближче до ночі почало холодати. Гнів потроху влягався, але настрій не покращувався. Його гризла думка, якої він намагався спекатися, але марно. Думав він про свої вірші. Бездарні, беззмістовні вірші! І як він тільки міг повірити в себе? Уявити, що одного дня «Принади Лондону» побачать світ? На саму думку про це Гордонові стало зле. Стан нагадував ранкове похмілля. Глибоко в душі він розумів, що його поезія, як і він сам, нічого не варті. «Принади Лондону» йому ніколи не дописати, навіть якщо доживе до тисячі років. Знову і знову він прокручував у голові ті чотири нещасні рядки. Рима до рими, трам-там, там-тара-рам! Гуркотить, як порожня бляшанка. І на це він змарнував своє життя!

До цього моменту він пройшов уже чимало — миль п’ять-сім. Ноги гуділи, а ступні набрякли й пекли. Він опинився десь у Ламбеті — вузьких і брудних нетрях з лабіринтами темних вулиць. Де-не-де крізь туман мерехтіли ліхтарі, але у їхньому світлі заледве можна було щось розгледіти. Гордона почав діймати голод. Кафе спокушали вітринами з оголошеннями: «Міцний чай. Тільки свіжа заварка». Та зі своїми копійками він нічого не міг собі дозволити.

Пройшовши під якимись залізничними балками, він вийшов на міст Хангерфорд. У воді плескалося всіляке сміття та харчові відходи жителів Східного Лондону: корки від пляшок, хлібні й цитринові скоринки, кусні хліба, собачий труп. По набережній Гордон попрямував до Вестмінстера. Сильний порив вітру пригнув додолу гілки дерев. «Лютим поривом вітер...» Він аж здригнувся. Знову та сама рима! Хоча надворі вже був грудень, кілька літніх волоцюг усе ще тулилися на лавках, загортаючись у газети. Гордон кинув на них байдужий погляд: жебраки. Можливо, одного дня на їхньому місці опиниться й він сам. Можливо, це на краще. Він ніколи не мав співчуття до волоцюг. Представник середнього класу в чорних напрасованих штанях — ось хто потребує співчуття.

Гордон піднявся на Трафалгарську площу. Треба якось згаяти час. Національна галерея? Хай йому біс, там, певно, вже давно зачинено. На годиннику чверть на восьму. До того часу, як лягати спати, у нього ще є годин п’ять.

Він сім разів обійшов площу: чотири рази за годинниковою стрілкою і три — проти. Ноги боліли, і хоча більшість лавок були порожніми, сідати він не хотів. Зупинись він бодай на хвилину, як його вмить почне душити бажання закурити. Кав’ярні на Черінг-кросс вабили, мов сирени. Щоразу, коли відчинялися скляні двері, з них долинав аромат свіжої випічки. Гордон майже здався. Зрештою, чому б і не заскочити? На горнятко чаю і два пиріжки грошей стане. З ними можна цілу годину просидіти в теплі. Але ж цей клятий мідяк! Дівчина на касі точно насміхатиметься з нього. Він вже уявив, як вона повертається до офіціантки, зловтішаючись. Знають, що це його останні три пенси. Забудь, нічого не вийде. Треба рухатися далі.

Виблискуючи тьмяним неоновим світлом, вулиця кишіла людом. Гордон продовжував йти вперед — квола фігура з блідим обличчям і неохайним волоссям. Люди проходили повз нього; він намагався уникнути їх, вони уникали його. Вночі Лондон виглядає лиховісно — є в ньому щось холодне, безлике, нетовариське. Сім мільйонів людей щодня проходять цими вулицями, уникаючи контакту, ледь помічаючи один одного, наче рибки в акваріумі. Довкола було повно привабливих дівчат. Всі вони дивилися кудись вбік або просто не помічали його — німфи, що уникають чоловічого погляду. Дивно, та дуже багато з них були наодинці чи у товаристві іншої дівчини. У цьому місті самотніх жінок більше, ніж тих, що у парі. І тут все впирається в гроші. Чи багато красунь готові обміняти свій статус незаміжньої на хлопця-бідака?