— Так, але Річмонд-парк у місті. Я думала про Сюррей чи Бернгем-бічез. Уявляєш, як там зараз гарно — листя, що вкриває землю, як ковдра, і навколо ні душі. Ми б могли цілий день гуляти там, а повечеряти у пабі. Було б так весело! Зробімо це!

Бац! Знову ці гроші. Навіть подорож до Бернгем-бічез, до якого не так уже й далеко, обійшлася б у десять бобів. Хутко підрахувавши, він дійшов висновку, що на п’ять бобів він ще міг розраховувати — «позичив» би у сестри (тобто взяв би у борг і не повернув), та з другого боку, він не міг порушити своєї заповіді — не позичати у неї гроші. Гордон продовжив у такому ж тоні:

— Так, було б весело! Думаю, можна щось організувати. Напишу тобі пізніше на тижні.

Вони вийшли на головну вулицю, тримаючись за руки. У будинку на розі на першому поверсі був паб. Розмарі піднялася навшпиньки, тримаючись за Гордона, щоб заглянути у вікно.

— Гордоне, там є годинник. Уже майже пів на десяту. Ти, напевно, страшенно голодний.

— Ні, — тут же відповів він, збрехавши.

— А я помираю з голоду. Давай зайдемо кудись перекусити.

От знову гроші! Рано чи пізно йому доведеться зізнатися в тому, що у нього лишень чотири шилінги і чотири пенси до п’ятниці.

— Їсти я, мабуть, не буду, — невпевнено протягнув він. — А от від кави не відмовився б. Давай заскочимо в якесь кафе. Вони ще мають бути відчинені.

— О, ні! Тільки не кафе! Тут недалечко є один затишний італійський ресторанчик. Можемо піти туди і замовити спагеті по-неаполітанському і пляшку червоного вина. Обожнюю спагеті! Ходімо!

Душа Гордона втекла у п’яти. Нічим хорошим це не закінчиться. Далі приховувати своє жалюгідне фінансове становище не вдасться. Вечеря на двох в італійському ресторані потягне не менше ніж на п’ять бобів.

— Взагалі-то я збирався додому, мені вже час, — промимрив він.

— Як? Уже? Але чому, Гордоне?

— Гаразд! Якщо тобі так вже кортить дізнатися, то у мене лишилося тільки чотири шилінги і чотири пенси. І мені на них треба дожити до п’ятниці.

Розмарі різко зупинилася. Вона була на нього така зла, що з усієї сили стисла його долоню.

— Гордоне, який же ти бовдур! Ідіот! Найбільший серед тих, кого я знаю!

— Чому це я ідіот?

— Тому, що немає жодного значення, є в тебе гроші чи ні. Бо це я ЗАПРОШУЮ тебе на вечерю.

Вивільнивши свою руку, він зробив крок убік. Не хотів дивитися їй в очі.

— Невже ти могла подумати, що я піду з тобою в ресторан і дозволю за себе платити?

— А що в цьому такого?

— Тому що так не можна! Це не за правилами.

— Не за правилами? А хто ці правила встановив? Що це взагалі означає?

— А те, що я не можу дозволити тобі платити за свою їжу. Чоловік має платити за жінку, а не навпаки.

— О Боже, Гордоне! Хіба ми живемо в добу королеви Вікторії?

— Так, бо ці правила й досі діють. Уклад речей так швидко не змінюється.

— Але МОЇ власні правила змінилися.

— Ні, не змінилися. Тобі так тільки здається. Тебе виховували як жінку, і ти не можеш поводитися інакше, хай би як тобі цього хотілося.

— Що ти маєш на увазі: «ПОВОДИТИСЯ ЯК ЖІНКА»?

— А те, що всі жінки однакові, коли йдеться про одну річ — ніхто з вас не матиме поваги до чоловіка, який від вас залежить. Ви можете казати, що це неправда, але насправді це так. І тут нічого не вдієш. Якщо я дозволю тобі заплатити за свою вечерю, ти мене зневажатимеш.

Із цими словами Гордон відвернувся від Розмарі. Він розумів, що поводиться жахливо, але йому треба було це сказати. Відчуття того, що всі довкола, навіть Розмарі, ЗНЕВАЖАЮТЬ його, було сильнішим. Тільки за допомогою жорсткої оборони він міг зберегти бодай якусь самоповагу. Цього разу Розмарі справді почала непокоїтися. Вона схопила його за руку і змусила подивитися собі в очі. А тоді міцно обійняла його.

— Гордоне! Я забороняю тобі таке казати! Як ти можеш навіть думати, що я тебе зневажаю?

— Бо так і буде, якщо я стану твоїм нахлібником.

— Нахлібником? Це ж треба було таке слово дібрати! Тобто те, що я хочу пригостити тебе вечерею, — це нахлібництво?

Він відчував дотик її маленьких грудей — твердих і округлих. Вона подивилася йому прямо в очі, готова заплакати. В її погляді читався осуд — вона намагалася зрозуміти, чому він такий жорстокий до неї. Через те, що вона була так близько, йому важко було зосередитися. Він думав про те, що вона відштовхувала його протягом цих двох років. Не давала йому того, чого він так жадав. Який тоді сенс прикидатися, що кохаєш, якщо зрештою не хочеш віддатися? Він продовжив з насмішкою в голосі:

— І все ж таки ти мене зневажаєш. Ні, ні, я знаю, що подобаюся тобі. Але ти мене не сприймаєш всерйоз. Для тебе я лише об’єкт для насмішок. Тобто тебе до мене вабить, але ти не сприймаєш мене як рівню.

Гордон не сказав нічого нового. Але цього разу його слова звучали набагато впевненіше. Він промовив їх так, ніби насправді в них вірив. У відповідь Розмарі заплакала:

— Ні, ні, Гордоне. Я НЕ зневажаю тебе!

— А от зневажаєш. Тому й не спиш зі мною. Хіба раніше я тобі про це не казав?

Вона подивилася йому просто в очі і раптом, ніби від різкого удару, впала обличчям на його груди. Заховати свої сльози. Плакала, мов дитина, ображаючись на нього та водночас міцно притискаючись до нього. І ці дитячі сльози, які вона ховала на його грудях, вразили його найбільше. Згадав обличчя інших жінок, які рюмсали так само. Гордонові здалося, що єдине бажання, яке він викликає у жінок, — це бажання плакати. Він погладив її по плечах, незграбно намагаючись втішити.

— Ти довів мене до сліз! — рюмсала вона.

— Розмарі, люба, вибач! Не плач, БУДЬ ЛАСКА, не плач!

— Гордоне, коханий, чому ти так зі мною поводишся?

— Вибач, вибач! Але іноді я просто нічого не можу з собою вдіяти.

— Але чому?

Опанувавши себе, вона відхилилася назад і почала шукати, чим би витерти сльози. Ані у неї, ані у нього не було носовичка. Зрештою, вона витерла їх кулачком.

— Чому в нас завжди так?! Гордоне, бодай раз будь слухняним хлопчиком! Ходімо до ресторану повечеряємо. Дозволь мені пригостити тебе.

— Ні.

— Це ж тільки один раз. І забудь про гроші, будь ласка. Зроби це заради мене.

— Кажу тобі — не можу. Я маю притримуватися своїх принципів.

— Яких ще принципів?

— Я оголосив війну всьому матеріальному і маю дотримуватися певних правил. Перше з них — не приймати подачок.

— Подачок? О Боже, Гордоне! Який же ти БОВДУР!

Вона знову міцно стиснула його у своїх обіймах. Це її заспокоювало. Розмарі важко було зрозуміти Гордона, і вона, певно, ніколи його не зрозуміє, але приймала його таким, яким він є, навіть з його впертим бажанням опиратися очевидним речам. Торкнувшись своїми вустами її, Гордон відчув на них солоний присмак — сльози Розмарі котилися по її щоках. Він пригорнув дівчину до себе. Її оборона впала. Заплющивши очі, вона піддалася йому, її тіло тануло в його руках — вона розтулила свого мініатюрного ротика, її язик пестив його вуста. Таке траплялося з нею вкрай рідко. Цієї миті він відчув, що боротьба між ними завершена. Зрозумів, що вона готова віддатися йому в будь-яку мить; і хоча це не вияв почуттів, а радше акт щедрості, бажання заспокоїти його, відчуття відрази до себе у Гордона притупилося. Без жодних слів про це говорило тіло Розмарі. Але навіть якби обставини були сприятливими, він би не скористався ними. Зараз він просто відчував до неї чисте кохання. Його бажання зачаїлося в очікуванні іншого моменту, коли між ними не стоятимуть жодні суперечки, а його думки будуть вільними від підрахунку дріб’язку, що лишився у кишенях.

Розімкнувши вуста, вони стояли поруч, продовжуючи обійматися:

— І чому ми сваримося через такі дурниці, Гордоне? Ми ж так рідко бачимося.

— Знаю. Це моя вина. Але я нічим не можу зарадити. Все так складно, а ще постійно проблеми з цими грошима.

— Знову ти про гроші! Ти витрачаєш на них стільки енергії!

— А як інакше? Про що мені ще турбуватися?