Коли Ревелстон повернувся, Розмарі вже збиралася йти. Прощаючись, вона обернулася до нього і торкнулася його руки. Їй здавалося, що вона може говорити з ним, як з давнім знайомим:

— Містере Ревелстоне, будь-ласка СПРОБУЙТЕ переконати Гордона піти на роботу.

— Спробую зробити, що зможу. Це буде нелегко. Але думаю, щось знайдемо.

— Він так жахливо виглядає! Просто на наших очах опускається на дно. І це при тому, що для нього є ДОБРА робота. Варто йому тільки туди звернутися. Ви щось чули про «Новий Альбіон»?

— Так, і немало. Власне, від Гордона. Ми не раз говорили про це, — почесавши носа, відповів Ревелстон.

— Думаєте, він правильно вчинив, звільнившись звідти? — запитала Розмарі, підозрюючи, що Ревелстон підтримував Гордона у цьому рішенні.

— Звісно, це був не наймудріший крок, але в ньому є раціональне зерно: не можна брати участі в грабіжницькому переділі ресурсів капіталізму. Можливо, це звучить не надто практично, але ви мене, сподіваюся, зрозуміли.

— Теоретично — так. Але ж не тоді, коли він безробітний, а міг би влаштуватися туди без жодних зусиль. Хіба ж він МАЄ ПРАВО відмовлятися від такого шансу?

— З погляду здорового глузду — ні, але загалом — так.

— «Загалом». Ми не в тому становищі, щоб теоретизувати. І, здається, Гордон ЦЬОГО не розуміє.

Гордон нікуди не пішов уранці. Наважуєшся на таке рішення, збираєшся, вже ГОТОВИЙ зробити це, та з першими променями холодного вранішнього сонця рішучість кудись зникає. Затримається ще на день, подумав він; зрештою, «день» розтягнувся на п’ять днів, що минули від приїзду Розмарі. Тож він і далі жив за рахунок Ревелстона, вдаючи потуги пошуку роботу. За цей час на горизонті так і не з’явилося жодних перспектив. Вранці Гордон виходив з квартири й годинами вештався публічними бібліотеками, а тоді повертався додому, не роздягаючись падав на ліжко і курив цигарки — одну за одною. Йому не дозволяли піти страх вулиці та власна інертність. Ці п’ять днів перетворилися на пекло — для нього було нестерпно тут залишатися. Немає нічого ганебнішого, ніж висіти у когось на шиї, не маючи можливості віддячити. Ще гірше, коли той, у кого ти висиш на шиї, не хоче, щоб йому віддячували. Делікатність Ревелстона неможливо було переоцінити — він би радше помер, ніж визнав Гордона нахлібником. Сплатив його штраф, борг за оренду, виділив окрему кімнату у своїх апартаментах, «позичив» кілька фунтів — і все це видавалося за дружню послугу. Час від часу Гордон намагався піти, але результат завжди був однаковий.

— Послухайте, Ревелстоне. Я не можу більше тут залишатися. Я вже достатньо просидів у вас на шиї. Завтра ж зранку я піду.

— Друже, що це ви таке намислили? Не треба гарячкувати. У вас же... (навіть за таких очевидних обставин Ревелстон не міг відверто сказати Гордонові, що у нього «немає грошей»)... де ж ви будете жити?

— Хтозна. Та мені байдуже! Є ж усілякі притулки. Десь та влаштуюся! У мене ще лишилося кілька бобів.

— Не будьте таким впертим. Ви можете залишатися тут, доки не знайдете роботи.

— Але на це можуть піти місяці, я ж казав вам. А я так не можу.

— Що за маячня? Мені приємно мати вас за гостя.

У глибині душі Ревелстон, звісно, знав, що присутність Гордона не приносить йому задоволення. А хіба могло бути інакше? Ситуація просто жахлива. Між ними відносини завжди були напруженими. І так зазвичай буває, коли живеш за чийсь рахунок. Хоч як намагайся маскувати доброчинність, суть не зміниться: завжди існуватиме прихована ворожнеча між тим, хто дає, і тим хто приймає. Гордон розумів, що їхній дружбі кінець. Бо хай би що сталося в майбутньому, у їхніх спогадах назавжди залишаться ці важкі часи: ані вдень, ані вночі Гордона не залишало відчуття того, що він тягарем висить на шиї Ревелстона, що він повсякчас заважає. За обідом він майже нічого не їв, відмовлявся від цигарок Ревелстона (купив собі дешевих на ті гроші, що в нього лишилися), навіть не користувався пічкою у своїй кімнаті. Якби міг, то перетворився б на невидимку. Щодня до Ревелстона хтось навідувався, і всім було зрозуміло, в якому він тут статусі. «Чергова хатня тваринка» головного редактора, перешіптувалися між собою співробітники «Антихриста». Дехто навіть приревнував до нього. Тричі приїздила Герміона Слейтер (Гордон тікав щоразу, коли вона з’являлася на порозі). Якось вона приїхала увечері, і йому довелося до опівночі тинятися вулицями. Покоївка місіс Бівер теж бачила Гордона наскрізь — черговий «перспективний» молодий письменник, що сидить на шиї у бідолахи містера Ревелстона, — і не соромилася демонструвати свою неприязнь. Її улюбленим вивертом було зігнати його, хай би де він сидів, своєю мітлою: «А зараз, містере Комсток, я маю прибрати тут, якщо ви не заперечуєте».

Але зрештою, неочікувано для нього самого, Гордон отримав роботу. Якось вранці Ревелстон отримав листа від містера Маккечні. Той пішов на поступки (звісно, не настільки, щоб узяти Гордона назад на роботу, але він був готовий порекомендувати його в інше місце) і повідомив, що в Ламбеті власник книжкової лавки містер Чізмен шукає помічника. З листа було зрозуміло, що Гордонові достатньо тільки прийти туди, як і те, що там не найкращі умови. Гордон десь вже чув про цього містера Чізмена — у сфері книжкової торгівлі всі один одного знають, — але він не хотів іти до нього працювати. Насправді, Гордон взагалі не хотів більше працювати; йому хотілося заснути і тихенько опуститися на дно. Але він не міг підвести Ревелстона після всього, що той для нього зробив. Тож наступного ранку він вирушив у Ламбет довідатися про роботу.

Крамниця була розташована на околицях району на південь від мосту Ватерлоо і виявилася старою і убогою, ще й ім’я на вивісці було не Чізмен, а Елдрідж. Втім, у вітрині лежав старовинний фоліант і кілька атласів XVI сторіччя, які могли коштувати непогані гроші. Мабуть, містер Чізмен займався раритетними виданнями. Глибоко вдихнувши повітря, Гордон зайшов досередини.

На калатання дзвоника з глибини лавки вийшов якийсь лячний гном з гострим носом і широкими чорними бровами. На Гордона він подивився не сказати б що привітно, а коли заговорив, то майже не розтуляв губ: «Чим можу?» Гордон пояснив, хто він і навіщо прийшов. Кинувши на нього критичний погляд, старий мовив:

— Ага, отже, Комсток. Ходімо до кабінету. Я чекав на вас.

Гордон пішов за ним. Містер Чізмен виглядав доволі зловісно — коротун скидався на гнома. Та якщо тулуб у карликів зазвичай нормальної довжини, а от ноги закороткі, то у цього диспропорції мали геть іншу природу — ноги як ноги, а тіло ніби приплюснуло чимось (його сідниці мало не підпирали потилицю). Через це його фігура під час руху нагадувала ножиці. Плечі були широкі, масивні, руки довгі, а ще він час від часу різко крутив головою. Його одяг зовсім зашкаруб (видно, давно не праний) і виглядав брудним. Тільки вони дісталися кабінету, як пролунав звук дверного дзвоника — до крамниці завітав клієнт з книжкою з коробки «все по шість пенсів», що стояла на вулиці. Проте містер Чізмен не пішов до каси (її, мабуть, тут взагалі не було). Натомість дістав із жилета засмальцьований замшевий гаманець і почав копирсатися в ньому, прикриваючи своїми великими долонями.

— Люблю гроші тримати при собі, — пояснив він, кинувши на Гордона хитрий погляд.

Не лишалося сумніву, що містер Чізмен не полюбляв витрачати даремно ані слова, ані гроші. Під час розмови у кабінеті він розпитав Гордона про причину його звільнення з попереднього місця роботи, добиваючись зізнання у п’яному бешкеті, через який він загримів за ґрати. Власне кажучи, йому були відомі подробиці інциденту (кілька днів тому містер Маккечні розповів про них на якомусь там аукціоні). Чізмен відразу ж нашорошив вуха, бо саме шукав помічника, а п’яничці з такою репутацією можна було запропонувати менший оклад. Гордон зрозумів, що його хочуть використати, але власник крамниці не здався йому таким уже лиходієм. Він справляв враження людини, яка не проґавить нагоди обдурити, і навіть може познущатися, та водночас оцінить тебе з таким собі зверхнім гумором. Чізмен ввів Гордона у курс справи, розповів про торгівлю і повихвалявся своєю кмітливістю. Коли він посміхався, кутки його рота підіймалися так високо, що, здавалося, от-от проковтнуть його великого носа.