— Даремно ти так. «ЗА МОЄЮ СПИНОЮ». Я лише хотіла допомогти.

— Як це допоможе мені влаштуватися на роботу, на яку мені не доведеться ходити з-під палиці?

— Тобто навіть після всього цього ти не повернешся?

— Ніколи.

— Але чому?

— Невже я знову маю це повторювати? — зітхнув він.

Розмарі відчайдушно струснула його, розвернувши обличчям до себе, і обійняла. Остання її спроба провалилася. Вона відчувала, що він здався.

— Гордоне, у мене просто серце крається!

— Та не переймайся ти так через мене. Сама все ускладнюєш.

— Але звідки таке бажання зламати собі життя?

— Сто разів тобі повторював — нічого не можу з цим вдіяти. Маю притримуватися своїх принципів.

— Ти ж розумієш, до чого це все веде?

Серце Гордона завмерло. Але він спокійно, навіть з певним полегшенням, запитав:

— Натякаєш на те, що нам варто розійтися?

Вони продовжували йти далі й опинилися на Вестмінстер-брідж-роуд. Різкий порив вітру, який налетів з хмарою пилу, змусив їх нахилити голови. Вони зупинилися. Розмарі зморщилася від вітру, різке світло ліхтарів підкреслювало зморшки на її обличчі.

— Ти хочеш мене покинути, — сказав Гордон.

— Ні, ні. Все зовсім не так.

— Але ти вважаєш, що нам більше не варто бути разом.

— А як нам жити далі? — сумно зітхнула Розмарі.

— Так, це, звісно, непросто, — відповів Гордон.

— Усе так жахливо, безнадійно! Що на нас чекає далі?

— Отже, ти більше мене не кохаєш? — запитав Гордон.

— Звісно, кохаю! І ти це знаєш.

— По-своєму, мабуть. Але недостатньо для того, щоб залишатися зі мною, розуміючи, що я ніколи не зможу забезпечити тебе. Зустрічатися зі мною можеш, а кохатися не хочеш. От бачиш, вся річ у грошах.

— Та до чого тут гроші? Річ НЕ в них!

— Певно, що в них. Вони стояли між нами від самого початку. Гроші, всюди гроші!

Вони продовжували сперечатися, але недовго. З’ясовувати стосунки на такому холоді — не найприємніша у світі справа. Розійшлися без гучних прощальних фраз. Розмарі просто сказала «мені час» і, торкнувшись його щоки вустами, побігла до трамвайної зупинки. Спостерігаючи, як вона йде, Гордон відчував полегшення і запитував себе, чи кохав він її насправді. Хотілося скоріше піти звідси, подалі від цих емоційних суперечок, сховатися від цього холоду у своїй теплій комірці. А сльози, що виступали на очах, — тільки від вітру.

З Джулією було, напевно, ще важче. Дізнавшись від Розмарі про те, що Гордона можуть взяти до «Нового Альбіону», вона запросила його до себе. Жах ситуації полягав у тому, що вона абсолютно не розуміла, що керує її братом, якими є його мотиви. Все, що вона була здатна збагнути, це те, що Гордонові запропонували гарну роботу, а він від неї відмовився. Майже на колінах Джулія благала його погодитися. А коли він оголосив про своє тверде рішення відмовитися, вона залилася сльозами. Це було просто нестерпно. Сердешне напівсиве гусеня, яке, забувши про всяку гідність, ридало посеред своїй кімнатчини з меблями, придбаними в універмазі. Всі її надії розвіялися. Родина помирала, у безгрошів’ї і без сподівання на продовження роду. Єдиний тільки Гордон серед усіх них мав шанс досягти успіху, але натомість знехтував ним. Йому довелося протистояти хвилі розчарування, що накотилася на нього. Тільки ці двоє — Розмарі і Джулія — діймали його. Ревелстон розумів свого товариша. Тітку Анджелу і дядька Волтера, які звісно, теж не давали йому спокою своїми листами, він просто ігнорував.

У розпачі Джулія запитала, що ж він збирається робити. На це Гордон дав спокійну відповідь: «Писатиму вірші». Так він відповідав усім, і якщо для Ревелстона і Розмарі цієї відповіді було достатньо, хоча Розмарі більше й не вірила в його талант, але ніколи б не сказала про це вголос, Джулія, як завжди, тяжко зітхнула, бо для неї творчість Гордона ніколи не мала великого значення. «Який сенс щось писати, якщо ти нічого не можеш на цьому заробити?» — завжди запитувала вона. Та і в самого Гордона ледь жевріла віра у свою творчість. Проте він все ще силкувався «писати», бодай іноді. Після того, як оселився у місіс Мікін, він переписав на чистовик «Принади Лондону» (йому нелегко давалося навіть переписування). І чотирьох сотень рядків не нарахувалося. І все ж час від часу він щось робив: там щось викреслить, тут поміняє місцями слова, але не було написано жодного нового рядка. Зовсім скоро чистовий варіант став нагадувати якусь базгранину. Він усюди носив із собою в кишені рукопис — це хоч якось тримало його на плаву (все-таки досягнення, про яке було відомо тільки йому одному). Ось він, результат плідної праці двох років — тисячі витрачених годин. Але в якийсь момент Гордон перестав сприймати свій твір як поему. Взагалі, його більше не вабив світ поезії. Єдиний сенс, який він тепер вбачив у «Принадах Лондону», полягав у тому, що його твір не має нічого спільного з матеріальним світом. Та спершу його треба було дописати, а Гордон відчував, що цього ніколи не станеться. Яке натхнення з таким життям? З часом у нього зникло навіть бажання щось писати. Перш ніж піти з дому, він механічно засовував рукопис до кишені, але тільки як знак, як символ його особистої війни. З примарною мрією стати «письменником» було назавжди покінчено. Хіба це не ті самі амбіції, що панують і в матеріальному світі? Втекти, якомога швидше втекти від цього всього, сховатися і залягти на ДНІ. Заблукати в царстві тіней — там, куди не дістатися ані надії, ані страху. На дно, швидше б на дно!

Та все сталося інакше. Якось увечері, близько дев’ятої години, він, як завжди, лежав на ліжку, закутавши ноги в залатану ковдру й заклавши руки під голову. В кімнаті холодно, всюди лежить товстий шар пилу, аспідистра всохла ще на минулому тижні — з горщика стирчала самотня стеблина. Гордон роздивлявся свої шкарпетки — дірок на них більше, ніж тканини. Ось він, Гордон Комсток, лежить посеред Богом забутого горища, в брудному ліжку і дірявих шкарпетках, в кишені півтора боба, позаду — три десятки змарнованих років, за які він нічого не досяг. Хіба ж це не дно? Звідси вже ніхто не зможе витягти. Хотів загрузти в багнюці — от і отримав.

Та навіть зараз він не мав спокою. Світ грошей нікуди не зник, він продовжував існувати. Він був поруч. Від нього не сховатися у злиднях. Коли Гордон почув від Розмарі, що його готові взяти назад до «Нового Альбіону», він злякався. Небезпека була зовсім близько. Якогось листа, однієї телефонної розмови могло виявитися достатньо для того, щоб знову опинитися в цьому світі — з окладом у чотири фунти на тиждень. Назад до пристойної праці, назад до рабства. І як тут можна піти до дідька! Та всі небесні янголи враз кинуться тебе наздоганяти, тягти назад.

Якийсь час він продовжував лежати в тій самій позі, не відриваючи погляду від стелі. Його якоюсь мірою тішила безглуздість цього заняття. Його спокій порушив стукіт у двері. Але він навіть не поворухнувся. Мабуть, місіс Мікін, хоча й не схоже на те, щоб вона так стукала.

— Заходьте, — байдуже протягнув Гордон.

Двері відчинилися. На порозі стояла Розмарі. Кілька секунд вона вагалася, перш ніж зайти досередини, — їй у ніс різко вдарив сморід спертого повітря. Навіть у світлі лампи, що ледь жевріло, вона встигла розгледіти цей хлів: купа паперів поміж недоїдками на столі, вичахлий жар у каміні, всохла аспідистра. Розмарі зняла капелюшка, кинула його на крісло і повільно підійшла до ліжка.

— Оце так барліг! — сказала вона.

— Вирішила повернутися? — запитав Гордон.

— Так.

— Знову читатимеш нотації? — сказав він, напіввідвернувшись від неї і прикривши обличчя рукою.

— Ні.

— Тоді навіщо?

— Тому що...

Вона стала біля ліжка на коліна, відвела з обличчя його руку, хотіла поцілувати, але раптом відсахнулася:

— Гордоне!

— Що?

— У тебе з’явилася сивина!

— Хіба? Де?

— Ось тут, на скронях. І не одна волосина. Певно, це сталося нещодавно.

— «Вкрило сріблом мої золоті кучері», — байдуже мовив він.