Наступного дня мама покликала Росу й продиктувала лист-відповідь Алехандро, де запитувала, коли той зможе взяти відпустку і чи не дорого вийде йому подорож. Розповіла про своє самопочуття, про те, що Карлос нещодавно дістав підвищення, і про нагороду, здобуту хлопцем, якому Пепа давала уроки гри на фортепіано. А ще повідомила, що Марія Лаура регулярно провідує її, не пропустивши жодного четверга. Погано тільки, що вона багато вчиться, а це згубно впливає на її зір. Коли листа було написано, мама олівцем поставила під текстом підпис і ніжно поцілувала аркуш. Пепа підвелася, сказавши, що піде по конверт, а тим часом до кімнати зайшла тітонька Клелія з пігулками, які мама приймала о п’ятій, і квітами, які поставила у вазу на комоді.

Їм велося непросто, бо саме в ті дні мамин тиск підвищився ще більше, і родина почала запитувати себе, чи не вплинуло на неї, бува, щось таке, що виходило за межі їхньої поведінки, чи не відчувала вона — попри всі запобіжні заходи й удавану веселість — якоїсь згубної тривоги чи смутку. Але такого не могло бути, бо, змушені силувано сміятися, вони врешті-решт перед мамою почали сміятися по-справжньому, а часом жартували й поплескували одні одних по плечу навіть тоді, коли мами поруч не було, а потім дивилися так, мовби раптом прокинулися, і Пепа шарілася, а Карлос хнюпився й запалював сигарету. Насправді єдиним, що важило, була потреба, щоб час спливав, а мама ні про що не здогадувалася. Дядечко Роке розмовляв з лікарем Боніфасом, і всі сходилися на тому, що слід нескінченно грати цю комедію милосердя, як назвала її тітонька Клелія. Єдину проблему становили відвідини Марії Лаури, бо мама, природно, хотіла говорити про Алехандро, хотіла знати, чи одружаться вони, щойно той повернеться з Ресіфі, чи, може, цей шаленець, її син, підпише новий контракт і надовго залишиться далеко. Не було іншого виходу, як заходити щохвилини до спальні, щоб відволікти маму й виручити Марію Лауру, яка трималася напрочуд спокійно, сидячи на стільці й до болю стиснувши кулаки, але одного дня мама запитала тітоньку Клелію, чого це всі товчуться в спальні, коли Марія Лаура приходить її провідати, наче не мають іншої нагоди зайти. Тітонька Клелія розреготалася й мовила, що всі бачать у Марії Лаурі відбиток Алехандро й тому воліють бути в її товаристві, коли та приходить.

— Твоя правда, Марія Лаура дуже добра, — озвалася мама. — Цей шибеник, мій син, не заслуговує на неї.

— Ти ба, від кого я таке чую, — підпустила шпильку тітонька Клелія. — Та в тебе ж аж слина тече, коли ти вимовляєш ім’я свого мазунчика.

Мама засміялася й собі і згадала, що з дня на день має прийти лист від Алехандро. Лист таки прийшов, і дядечко Роке приніс його разом із чаєм точно о п’ятій. Цього разу мама захотіла сама прочитати лист і попросила свої окуляри. Читала вона старанно, мовби кожна фраза була лагоминою, яку належало довго смакувати.

— Сучасні молоді люди непоштиві, — знехотя проговорила мама. — Нехай у мої часи не було теперішніх машин, але я ніколи не наважилася б написати батькові щось таке, та й ти теж.

— Авжеж, — підтакнув дядечко Роке. — З такою вдачею, як у нашого старого.

— Завжди ти торочиш оце про старого, Роке. Знаєш, що мені прикро таке чути, але тобі байдуже. Згадай, як це дратувало нашу маму.

— Гаразд, гаразд. Я кажу «старий» просто так, це ніяка не неповага.

— Дуже дивно, — мама зняла окуляри й задивилася в обрамоване вікном чисте небо. — Від Алехандро надійшло вже п’ять чи шість листів, і в жодному він не назвав мене… Ох, це наша з ним таємниця. Але ж дивно, розумієш… Чому він жодного разу не назвав мене так?

— Мабуть, хлопець вважає безглуздям це писати. Одна справа казати тобі… як він тебе називає?..

— Це таємниця, наша таємниця — мого сина й моя.

Ні Пепа, ні Роса не знали цього слова, а Карлос, коли ми його спитали, тільки знизав плечима.

— Чого ти хочеш, дядечку? Найбільше, що я можу зробити, це підробити підпис. Сподіваюсь, мама забуде про це, не переймайся.

Через чотири чи п’ять місяців, одержавши від Алехандро листа, в якому той пояснював, що буквально завалений роботою (хоча й тішиться, бо це великий шанс для молодого інженера), мама наполягла, що йому вже час узяти відпустку й прилетіти до Буенос-Айреса. Росі, яка записувала мамину відповідь, здалося, що та диктує її повільніше, ніж зазвичай, мовби добре зважуючи кожну фразу.

— Хтозна, чи зможе він прилетіти, — начеб неуважно мовила Роса. — Було б шкода, якби у нього виникли непорозуміння з підприємством саме тепер, коли справи йдуть чудово, і він такий задоволений.

Мама диктувала далі, ніби й не чула. Її здоров’я підупало, і вона була б рада бачити Алехандро бодай кілька днів. Алехандро повинен подумати також і про Марію Лауру — ні, вона не вважає, що син нехтує свою наречену, але кохання не може живитися красивими словами та обіцянками на відстані. Зрештою, вона сподівається одержати невдовзі від Алехандро добрі новини. Роса завважила, що мама не поцілувала аркуш після того, як поставила підпис, а пильно вдивлялася в лист, мовби хотіла закарбувати його в пам’яті. «Бідолашний Алехандро», — подумала Роса й швидко — потайки від мами — перехрестилася.

— Слухай, — сказав дядечко Роке Карлосові того вечора, коли вони залишилися вдвох, щоб зіграти традиційну партію в доміно, — по-моєму, справи кепські. Доведеться вигадати щось вірогідне, або вона зрештою здогадається.

— Не знаю, що й казати, дядечку. Найкраще було б, якби Алехандро відповів щось таке, що вдовольнило б її ще на якийсь час. Вона така слаба, і думати не можна, щоб…

— Ніхто про це й не говорить, хлопче. Але запевняю тебе, твоя матір не з тих, хто занепадають духом. І вона не сама, а в родині.

Мама, не коментуючи, прочитала ухильну відповідь Алехандро, мовляв, той постарається взяти відпустку, щойно здасть першу зведену чергу заводу. Коли надвечір того ж дня прийшла Марія Лаура, мама попросила, щоб та посприяла приїзду Алехандро до Буенос-Айреса хоч би на один тиждень. Потім Марія Лаура сказала Росі, що своє прохання мама висловила в ту єдину мить, коли ніхто більше не міг її почути. Дядечко Роке перший припустив те, про що інші вже не раз думали, не наважуючись вимовити вголос, і коли мама продиктувала Росі нового листа до Алехандро, в якому наполягала на його приїзді, всі дійшли висновку, що немає іншого виходу, як зробити спробу й побачити, чи в змозі мама одержати першу неприємну звістку. Карлос порадився з лікарем Боніфасом, який рекомендував обачність і якісь краплі. Зачекали, поки мине необхідний час, і одного дня дядечко Роке вмостився біля маминого ліжка, а Роса тим часом готувала мате й, стоячи поруч з комодом з аптечкою, дивилася крізь балконну шибку надвір.

— Знаєш, тепер я починаю розуміти, чому цей хитрун, мій небіж, не наважується приїхати, — заговорив дядечко Роке. — Просто він не хотів засмучувати тебе, знаючи, що ти нездужаєш.

Мама непорозуміло глянула на брата.

— Сьогодні телефонували Новальї, Марія Лаура нібито одержала звістку від Алехандро. З ним усе гаразд, але він не зможе приїхати кілька місяців.

— Чому не зможе? — спитала мама.

— У нього щось з ногою. Здається, з кісточкою. Треба перепитати в Марії Лаури, нехай сама скаже. Старий Новальї казав про перелам кісточки чи щось таке.

— Перелам кісточки? — здивувалася мама.

Перш ніж дядечко Роке відповів, Роса вже стояла напоготові зі слоїком з нюхальною сіллю. Лікар Боніфас з’явився негайно, і за кілька годин усе минулося, але то були довгі години, і лікар Боніфас пішов, коли вже споночіло. Лише через два дні мама відчула в собі достатньо сил, аби попросити Пепу написати Алехандро листа. Коли Пепа, яка не зовсім її зрозуміла, зайшла до спальні, як зазвичай, з блокнотом і ручкою, мама заплющила очі й заперечливо похитала головою.

— Напиши сама. Скажи йому, щоб беріг себе.

Пепа так і вчинила, не розуміючи, навіщо пише речення за реченням, якщо мама однаково не читатиме листа. Ввечері того дня вона сказала Карлосові, що, поки писала, сидячи біля маминого ліжка, була цілком певна, що мама не читатиме й не підписуватиме листа. Та лежала із заплющеними очима й розплющила їх лишень тоді, коли надійшов час пити трав’яний чай: вона мовби поринула в забуття, думала про щось інше.